Чорні дияволи - Пархомов Михаил - Страница 11

Це тривало менше хвилини,

— Цього прихопимо з собою! — Гасовський жарко задихав в обличчя Бєлкіну. — Давай, я прикрию відхід.

Шлях був вільний. Нечай знову потягнув кулемет. Він не оглядавсь і не міг бачити, як Бєлкін, знявши ремінь, стягує румунові ноги, як засовує йому в рот свою безкозирку — хусточки в нього зроду не було, — та поки Нечай вовтузився з кулеметом, той, узявши полоненого на плечі, встиг його обігнати. Для Бєлкіна, що вергав двопудові гирі, цей миршавий румун був легший од пір'їнки.

Назад вони добиралися майже вдвічі швидше. Та коли вже підповзли до своїх окопів, Нечай у знемозі опустив руки. Він виклався повністю. Як на стометрівці. Зараз у нього не було сили навіть зіштовхнути кулемет в окоп.

А Гасовський задоволено потирав руки. «Ви щось хотіли сказати, мій юний друже?..»

Лейтенант ласкаво копнув ногою трофеї і розчулено подивився на полоненого. Два кулемети та ще полонений на додачу. Це вам не фунт ізюму.

Полонений, якого Бєлкін обережно поклав на землю, тільки тепер оговтався від страху. Гасовський нахилився над ним і раптом присвиснув:

— Ого… Братця! — лейтенант випростався. — А ви знаєте, кого приволокли? Та це ж пан офіцер. Негарно, — Гасовський повернувся до Бєлкіна і похитав головою. — Негарно, Якове. Пани не люблять такого поводження. З ними треба чемненько, обережненько… І де тебе виховували?..

— Та я ж нічого… Я зовсім легенько…

— Ти, значить, більше не будеш? — Гасовський розреготався. — Чули, братця? Яків слово дає. Він більше ніколи не буде. Простимо йому цього разу, га?..

Полонений, який лежав біля ніг Гасовського, почав крутитися, мугикати. Здавалося, він щось хоче сказати.

— Гаразд, послухаємо… — мовив Гасовський. — Якове, допоможи своєму хрещеникові.

Яків Бєлкін підійшов до полоненого, схилився над ним і вийняв у нього з рота свою безкозирку.

— Кусається… — сказав він, стріпуючи кистю.

— Дарма, хай кусається… — мовив Гасовський, милуючись здобиччю. — Ах, попалася, пташко, не втечеш із клітки… — майже проспівав він давно забуті і знову згадані слова дитячої пісеньки.

— Що робитимемо з ним, лейтенанте? — запитав Кость Арабаджі, який не поділяв захоплення Гасовського. Кость дивився на полоненого з ненавистю.

— Піду доповім, — відповів Гасовський, — а там… Словом, як начальство скаже. Гадаю, нашому полковникові буде цікаво познайомитися з цим… — він гидливо торкнувся носком черевика чобота румунського офіцера.

Однак він не поспішав доповідати. Провоювавши менше місяця, Гасовський уже знав, що на війні поспішати не слід. Нехай усе йде своїм звичаєм. Справу зроблено. Вони заслужили відпочинок. Що, хіба не так?..

Уже зовсім розвидніло, коли вони доїли кашу. Тепер можна піти й на СП, зв'язатися із штабом полка.

Гасовський устав, придушив носком черевика недокурок, обсмикнув кітель. Він був свіжий, як огірочок. Ні сліду втоми. Перш ніж піти, підкликав пальцем Нечая і, відійшовши з ним убік, звелів розібрати один із трофейних кулеметів.

— І ні пари з уст, — попередив. — Розбери до гвинтика і сховай. Інакше одного в нас відберуть. Скажуть, навіщо вам два? Надто жирно.

— Ну й хай. Нехай забирають. Нащо йому лежати без діла? — сказав Нечай.

— Ти ба, який добренький… — співуче проказав Гасовський. — Я не збираюся витягати каштани з вогню для інших. Отак, мій юний друже. Полковник що сказав? «Дістанете — будуть ваші». Хіба ти не чув?

Нечай промовчав. Він уже звик, що накази не обговорюються. Навіть такі, які тобі не до душі.

— Єсть, розібрать і сховати…

— Так би й давно, — мовив Гасовський. — Цей кулеметик нам ще знадобиться. Чує моє серце.

За годину, коли Нечай розібрав кулемет і, щедро змастивши всі деталі, порозпихав їх у затишні куточки, з батальйонного СП повернувся Гасовський. Мічманка якось особливо хвацько сиділа у нього на голові. І задоволена посмішка блукала на губах.

— Ну, братця, ді-ла, — сказав він, витримавши паузу і таки добре помучивши своїх слухачів. — Щойно я розмовляв з «Кортиком». По-перше, дякує. По-друге, наказав особисто доставити полоненого в штаб. Кость, Нечай… Будете мене супроводжувати. А ви… — він звернувся до Бєлкіна і Сені-Сенечки, — можете відпочивати до нашого повернення. Будуть запитання? Пропозиції? В такому разі, прийнято одноголосно.

— Ще чого… — промимрив Кость Арабаджі, якому зовсім не хотілося зараз плуганитися в штаб степом, йому б завалитися поспати. Він заслужив.

— Машину по нас уже послали, — сказав Гасовський. — Не як-небудь.

— Машину? — Кость стрепенувся, розправив плечі. — Це інша річ.

— Так-то, мій юний друже, — усміхнувся Гасовський. — Якове, а де твій хрещеник?..

— Лежить…

Полонений тримався зухвало, майже нахабно. Од каші відмовився. Від цигарок — теж Лежачи на патронних ящиках, він люто зиркав увсібіч і щось вигукував, очевидно, лаявся, коли до нього наближались. Він усе ще не хотів примиритися з думкою, що попав у полон.

Коли Гасовський підійшов до нього, полонений знову вибухнув нецензурною лайкою, але Гасовський нагримав на нього по-румунськи, і той враз обм'як. У лейтенанта був владний голос, а полонений звик підкорятися старшим.

Він ніби змирився зі своїм новим становищем, дався себе підняти й покласти на полуторку. Для нього Гасовський був великим начальником, офіцером, і полонений, гордовито не помічаючи інших, жадібно ловив кожний його погляд. А коли той наказав Костеві розв'язати румуна, щоб він прочумався, полонений вдячно кивнув.

До штабу полка було не далеко й не близько. Штаб містився в чистій мазанці край села. Вікна мазанки були запнуті солдатськими ковдрами, на столі чаділа лампа, зроблена з гільзи Видно, там не спали цілу ніч і не помітили, що настав ранок

Із-за строкатої ситцевої ширми з'явився стомлений полковник і без особливої цікавості, швидше з необхідності, глянув на полоненого. Що скаже цей губатий офіцерик, який ледь тримається на ногах?

Сівши за стіл, полковник відсунув лампу, щоб не різала очі, і втомленим голосом сказав Гасовському, що зараз прийде перекладач, по якого уже послали.

— Дозвольте… — Гасовський ступив до столу.

— Он як!.. — полковник підвів стомлені очі. — Що ж, давай, давай, лейтенанте. Перекладай. — І вже уривчасто запитав: — Прізвище, звання?..

Гасовський повернувся до полоненого, обіруч якого стояли Нечай і Кость Арабаджі, і, вислухавши його відповідь, швидко переклав, карбуючи кожне слово:

— Нікулеску… Двадцять чотири роки… Сублокотинент [4] . Кавалер ордена «Румунська корона»…

Як тільки Гасовський вимовив його прізвище і звання, полонений гордо підняв неголене підборіддя.

— Кавалер? Так-так… — сказав полковник і, глянувши на полоненого, раптом скомандував так голосно, що аж хитнулося полум'я лампи. — Струн-ко!..

Полонений здригнувся.

— Нехай розповідає… — вже тихо мовив полковник. — Тільки все, все… Переклади йому, що мені ніколи вислуховувати його біографію. Мене цікавлять відомості… Найточніші… Особовий склад, озброєння. І попередь, якщо він спробує хитрувати…

Гасовський переклав.

Обличчя полоненого залисніло від поту. Він заговорив швидко, похапцем. Зрозумів, очевидно, що з ним не будуть церемонитись. Гасовський ледве встигав перекладати.

— Він каже, що їхній полк бере участь у боях з самого початку війни. На нашу дільницю фронту їх перекинули двадцять п'ятого. Перед виступом на фронт полк переформували. Вони прийняли поповнення. Але поповнити втрати, яких полк зазнав раніше у районі Петерсталя, їм уже не вдалося… Він каже, що зараз також знищені цілі роти… У другому батальйоні залишилося вісімдесят чоловік. Командир батальйону майор Марінеску застрелився. В інших офіцерів теж паскудний настрій. Вони втратили надію…

— На що? — запитав полковник.

— Надію на те, що залишаться живими. Надію на те, що коли-небудь візьмуть Одесу…