Таємнича Африка - Фрайберг Герман - Страница 9

Ми весь час ішли проти вітру. Я не зводив очей з Наани. Його блискуче тіло безшумно рухалось переді мною. Ось він нараз зупинився, прислухався, потім знову трохи просунувся вперед. Але навкруги нічого не було ні видно, ні чутно, навіть наших кроків. Негри йшли босі, а я був у високих брезентових черевиках, справжніх мисливських черевиках, з шкіряними накладками на кісточках, з товстою гумовою підошвою.

Знову зупинка. Чорне тіло Наани припало до землі. Я теж блискавично опустився додолу. Мої очі вп'ялися в напівтемряву, в напрямку простягнутої руки Наани. Я побачив якусь сірувату постать, що ледь виділялася на темно-зеленому тлі. Потім вона зникла. Перед нами впоперек лежало могутнє дерево. Падаючи, воно придавило навколо себе чагарник. Раптом у цьому отворі в зеленій стіні з'явилася велика чорна рука і зірвала кілька молодих пагонів. Я стежив за нею, затамувавши подих. Нарешті трохи віддалік показалася мавпа-самець. Може, він почув нас чи побачив? Самиця, чию руку видно було перед цим, все ще пильно розшукувала лісові овочі: добувати їжу — її обов'язок.

Я не міг одвести очей від постаті самця, який, відчувши небезпеку, насторожився. Я вдивлявся в потворне звіряче обличчя з навислими над очима товстими надбрів'ями. Самець був майже два метри заввишки. Густе волосся в нього було вже не чорне, а сиве, і мені здавалося, що переді мною літня людина. Плечі велетня і верхні кінцівки вище ліктів укривала найгустіша шерсть, наче накидка. Раптом пролунав різкий крик. Самець випростався на весь зріст. Самиця метнулася геть. Мене охопив жах. Я злякано глянув на страшні лапи чудовиська.

Ось воно рушило з місця. Хода його нагадувала ходу старого моряка. Самець ішов на нас! Але, на щастя, він рухався так повільно, що я міг приготуватися до захисту.

Де рушниця? Не зводячи погляду з мавпи, я простяг назад праву руку і нарешті відчув холодний дотик своєї вірної зброї. Я полегшено зітхнув і, не міняючи положення, приготувався стріляти. Наана повернув до мене голову і зробив застережливий знак рукою.

— Не треба стріляти, — прошепотів він. — Я знаю його. Це — ватажок енню. Наана буде говорити з своїм другом.

Наана справді підвівся і пішов назустріч велетневі. Я похолов: він іде на певну смерть! Треба рятувати його! Я схопився, тримаючи рушницю так само напоготові. Та несподівано побачив таке, від чого ноги мої прикипіли до землі. Переді мною стояли людина та велетенська мавпа і, не рухаючись, дивилися одне одному в вічі. Велетень здавався чудом, первісною людиною, твариною доісторичної доби — страховисько з широко роззявленою пащею, з вишкіреними жовтими зубами.

І тут сталося небачене. Наана раптом закричав різким дискантом. У відповідь з пащі допотопної істоти вирвалося протяжне ревіння. Розпочався жахливий дует з нечленороздільних звуків. Кілька хвилин лунав то дикий рев, то несамовитий крик. Моя рука, що міцно стискала рушницю, заніміла. Наана знову гукнув мені:

— Не стріляй! Енню мій друг, його не можна вбивати!

З високо піднятими руками Наана повільно, як заворожений, рушив до горили, і — о диво! — велетень відступив перед ним. Ліс поглинув його.

Чи, може, це тільки витвір моєї збудженої уяви? Невже таке було насправді? Мабуть, це привиділось мені. Але ж ні, сліди на м'якому грунті свідчили, що цар тропічного лісу дійсно побував тут. Я будь-що хотів ще раз побачити його.

— Наано, мерщій! Ходімо за ним! — квапив я знахаря.

— Не можна, — сказав він. — Енню з сім'єю. Якщо ми йтимемо за ним слідом, то всі енню нападуть на нас. Так сказав мій друг.

Я знав, що це чиста вигадка. Але якийсь внутрішній голос наказував мені: послухай Наану. І я скорився цьому голосові.

— Завтра, завтра! — втішив мене Наана, помітивши, що я розчарований. — Завтра, коли енню заспокоїться, ти побачиш, як він снідає разом з своєю дружиною і малям.

До табору я повертався наче уві сні. Всю дорогу в мене не сходило з думки, що чудовисько, з яким, я міг би говорити тільки зброєю, негр підкорив силою свого голосу.

Наана, спокійний, як завжди, йшов попереду. Цього вечора я по-братерському розділив з ним останню пляшку мюнхенського пива, яке він дуже любив.

Наступного ранку ми знову вирушили в дорогу. На нас чекав довгий і важкий шлях. Сьогодні вже Малла мав показати своє вміння. Я твердо вирішив не повертатися в табір без живої горили. Однак, не дуже покладаючись на Маллу, який запевняв, що спіймає енню голими руками, я взяв з собою сітку й мотузки.

Вітер змінив напрямок, і нам довелося звернути вбік, щоб горили передчасно не виявили нас.

— Може, сьогодні нам зустрінуться родичі енню, — сказав Наана. — Ми підемо іншим шляхом.

Я знову дивувався, як він орієнтується в таких хащах. Навкруги стояла гнітюча тиша. Тільки іноді щось шелестіло над нами. То з дерева на дерево перелітав турако, птах, завбільшки як фазан, якого тут вважають священним, тому що він нібито знищує отруйних змій. Крім лопотіння його крил, іноді чути було вереск невеликих мавп. Малла не витримав.

— О, патроне, застрель мавпу! — прошепотів він. Малла дуже любив мавп'яче м'ясо. Але я не міг зараз стріляти і втішив його тим, що пізніше обов'язково зроблю це.

Був уже майже полудень, коли зненацька попереду і з обох боків від нас почувся тріск гіллячок. Ми занепокоїлися.

– Інйого! — тихо пояснив Наана.

В ту ж мить повз нас майже нечутно промайнули темні тіні. Ледь помітно блиснули серед зелені жовті бивні. Всі завмерли. Це ми порушили спокій стада лісових слонів. Малла посумнів: слоняче м'ясо він любив ще більше, ніж мавп'яче.

— Малло, якщо ти зловиш мені маленького енню, то одержиш скільки завгодно м'яса інйого, — сказав я.

— О, ти обов'язково побачиш, як Малла його спіймає, і скоро побачиш! Хіба ти не відчуваєш запаху? — спитав він.

— При чому тут запах? Я давно вже відчуваю, як щось смердить, — сказав я, затуляючи носа.

— Це саме те, що треба! — крикнув Малла і схопив Наану за руку.

Обоє відразу ж зникли. За мить я побачив їх уже на дереві; вони спритно піднімалися вгору, по-мавп'ячому перестрибуючи з гілки на гілку. Нарешті вони показали, в якому напрямку я повинен іти. Що далі я просувався вперед, то дужче смерділо. Незабаром я вийшов до лігва горили, очевидно, залишеного зовсім недавно. Воно містилось під великим деревом, з якого густо звисали ліани.

На розчищеному від кущів місці горила зробив собі постіль з моху, листя й гілок. Горила-самець дуже важкий, тому він ніколи не видряпується на дерево. Самиці й молоді горили, хоч і погано, але все ж таки лазять по деревах і влаштовують собі примітивні гнізда в їхніх кронах, здебільшого на розсохах. Горила-самець, виспавшись у лігві, залишає на ньому свою «візитну карточку».

Можливо, з цієї причини він щодня лаштує собі нове лігво.

Коли мої супутники злізли на землю, ми трохи перепочили. Потім тихенько пробралися на край галявини і залягли на чатах. Чекати довелося недовго. Незабаром з гущавини прямо перед нами з'явилася горила — мати з малям. Почувся задоволений писк; маленьке чорне створіння плазувало по землі, поглядало на сліпуче сонце і длубалось пальцем в плескатому носі. Нарешті з гущавини вийшов батько. Йому теж захотілося погрітися на сонці. Горила-самиця бігала по галявині, старанно визбируючи все, що тільки можна було їсти. Знайдене вона підносила своєму володареві. Сама вона не наважувалась щось з'їсти, дитині теж не давала. Вона весь час боязко поглядала на свого тирана. Ось самиця принесла йому кілька пригорщів лісових овочів і терпляче чекала нагоди, щоб тицьнути щось у рот і малому.

Кінець кінцем вона таки дала йому щось, але самець помітив це. Певно, в горили-тата зовсім не було почуття «мавпячої любові», про яку стільки говорять. Він закричав і, шаленіючи з люті, вліпив своїй значно слабішій подрузі кілька міцних ляпасів. Коли горила-батько вдовольнив свій апетит, мати й дитина, відійшовши вбік, заходилися й собі снідати. Наївшись, маля почало гратися. Мати наглядала за ним.