Таємнича Африка - Фрайберг Герман - Страница 21

Якось молодому теологові потрапила до рук невелика стаття французького місіонера, у якій той розповідав про жахливе становище негрів. Місіонер писав про страшні епідемії, перед якими чорне населення Африки зовсім безпорадне. Цей благальний голос був звернений до лікарів. Альберт Швейцер не міг не відгукнутися на нього. З теолога і філософа він перетворився на лікаря, його цікавила головним чином хірургія та епідеміологія. Всупереч порадам друзів, він не змінив свого наміру, а спрямував своє життя по новому руслу.

Хоч Альберту Швейцеру було вже понад тридцять років, він став студентом там, де недавно був викладачем, — почав вивчати медицину в Страсбурзькому університеті. Працюючи з властивою йому наполегливістю, Альберт Швейцер досягнув мети за порівняно короткий строк. 1913 року він разом з молодою дружиною піднявся на борт судна, щоб вирушити назустріч важкому й невідомому життю.

В місті Порт-Жантіль Альберт Швейцер пересів з океанського пароплава на маленьке річкове суденце і проплив майже триста кілометрів угору по річці Огове. Поки що його метою було місіонерство Ламберене — на той час ще майже нікому не відоме. Змучені місіонери радо привітали його. Нарешті до них прибув лікар! Лікар для їхньої білої і чорної пастви!

Відразу ж було знайдено місце, де мали спорудити житло для лікаря і його дружини. За допомогою негрів його незабаром було збудовано — дерев'яну хатину з солом'яною стріхою, обмазану глиною. Хатину ще тільки ставили, а лікар уже мав роботи по саме горло. З'явилися перші пацієнти, яких спочатку направляли місіонери. Та, вилікувавши перших хворих і навіть зробивши кілька вдалих операцій, незважаючи на відсутність багатьох необхідних медикаментів і відповідних умов, білий «знахар» завоював у негрів таке довір'я, що вони почали йти до нього безперервним потоком. Спочатку їх розміщали на території місіонерства. Згодом «Оганзі» — так звали Альберта Швейцера чорні пацієнти — довелося самому турбуватися про них. Лікар мусив стати будівельником і фермером, мусив усе знати, все вміти, всіх нагодувати і дати притулок. З острахом дивився Альберт Швейцер, як швидко танули кошти і медикаменти, привезені з Європи. Він написав на батьківщину друзям і прихильникам його справи, просячи допомоги.

І все ж таки довелося припинити роботу, їй невблаганно поклала край перша світова війна. «Великий лікар Габуна» змушений був залишити свою діяльність в Африці.

Проте, як тільки закінчилася війна, «Оганга» знову взявся за свою роботу. Але, маючи досвід, він вирушив в Африку аж тоді, коли придбав достатню кількість медикаментів. Всю свою енергію і всі свої зв'язки Альберт Швейцер використовував на те, щоб зібрати якнайбільше грошей і медикаментів для чорних пацієнтів. Він писав статті, давав концерти на органі і нарешті 1923 року вдруге поплив до Африки. Цього разу дружина залишилась в Європі, бо її здоров'я було дуже підірване згубним африканським кліматом. Однак із ним тепер їхало чимало інших помічників і помічниць.

Його хатина в Ламберене згнила і розвалилася: в тропіках дерево гниє дуже швидко. Та невдовзі поряд з руїною виріс новий зручний будинок. Пацієнти скоро довідались про його повернення. По Огове — єдиному шляху, яким можна було добратися до лікарні, — сюди прибували чоловіки, жінки, діти й старі, їхали всією родиною, бо негр ніколи не вирушає в дорогу сам. Він бере з собою все, що має. «Оганзі» доводилось піклуватися про всіх. Він стикався з проблемами, які раніше йому й на думку не спадали.

Скоро він переконався, що на цьому місці не можна буде спорудити потрібну кількість хиж і бараків. Воно було обмежене природними кордонами: заболоченим тропічним лісом і річкою Огове з кілометр завширшки. Тоді Альберт Швейцер вирішив перебратися далі в глиб країни. Там можна було будуватися скільки завгодно — скільки дозволять кошти, які надходили з Європи від заможних прихильників. З кожним роком у цьому невеликому селищі виникали нові й нові хатини, а також стайні й склади.

Вирушаючи в Ламберене з пастором, я мав деяке уявлення про лікарню серед тропічного лісу. Я вже був там один раз.

Ми поїхали великою пірогою, прилаштувавши до неї мотора. Щоб добратися до Огове, біля якої розташоване Ламберене, нам треба було перетнути двадцятикілометрове озеро Фернандо-Ваз. В дорозі нас захопила злива — саме була пора дощів. Буквально за п'ять хвилин ми промокли до нитки. Найбільше я турбувався про фото- і кіноапарати. Ми без кінця вичерпували з човна воду. І тільки коли ми допливли до протилежного берега, дощ трохи вщух.

Огове більша й ширша за Рейн. Через мілини і колоди, що часто-густо пливуть за течією, подорожувати по ній уночі небезпечно. Тому, як тільки стемніло, ми вибрались на берег і прилаштували під деревом свої похідні ліжка. Ліс, як звичайно, в цей час почав оживати. Почулося сюрчання цикад, яке час від часу переривалося квилінням лінивця. Після гнітючої, моторошної тиші почали свій концерт жаби. Він тривав понад годину, потім його знову заглушило сюрчання цикад. Незабаром я заснув.

Четвертого дня ми причалили до маленької пристані, на яку мусив ступити кожен, хто прибував до Ламберене. Нас гостинно прийняла заступник «Великого лікаря». З нею було ще четверо лікарів — двоє голландців і двоє з Берліна. Після обіду в новій їдальні ми оглянули лікарню. Я був вражений змінами, що сталися тут за останні роки.

Тепер у Ламберене є будинок для лікарів, де живе «Оганга» з помічниками, готель і лікарня, бараки, вкриті гофрованою бляхою, для тих, хто витримав операцію, і для заражених сонною хворобою, котрі, так само, як і інші інфекційні, відокремлені від решти пацієнтів; бараки для тих, що видужують, і для здорових. Зовсім недавно тут збудовано також кілька бараків для хворих на проказу і психічно хворих, яких чекала б сумна доля, якби «Великий лікар» не забирав їх до себе. Таких хворих висаджують на невеличкий піщаний острів, де вони стають здобиччю крокодилів. Так роблять у багатьох африканських племенах.

У загородах тут тримають кіз і дуже старанно доглядають їх. Корови не можуть жити в цій місцевості через муху цеце, яка переносить небезпечну сонну хворобу. Тому молоком мешканців забезпечують тільки кози. В Ламберене також не без успіху розводять домашню птицю. Альберт Швейцер хоче домогтися того, щоб згодом селище змогло само себе утримувати. Тому тут обробляють землю, осушують болото, а звільнену площу засаджують корисними рослинами. Дерева, що не мають для нього цінності, Альберт Швейцер викорчовує, і на їхньому місці розростаються олійні пальми, які досі тут давали мізерні врожаї. Закладає він також плантації бананів, бо банани в Африці — дуже важливий продукт харчування. «Великий лікар» має повне право носити таке ім'я — він знає все і може зробити все, що допоможе його пацієнтам.

Однак за практичною діяльністю Альберт Швейцер не втратив своїх духовних інтересів. Як тільки випадає вільна хвилина, він сідає за письмовий стіл і викладає на папері все, що хвилює його розум і серце.

Працівники лікарні в джунглях живуть великою родиною.

А які ж хворі лікуються в Ламберене? Найпоширеніша хвороба тут, безперечно, малярія, що буквально означає «погане повітря». Хоч повітря в цих лісах не гірше, ніж деінде, однак жити тут шкідливо для здоров'я. Температура повітря в Ламберене в середньому така, як температура тіла, тобто 37 градусів. Від москітів захиститися майже неможливо. Не допомагає ні нашатирний спирт, ні гас. Їх не лякає навіть найгустіший дим. Хоч мікроб, який викликає малярію і якого переносить від людини до людини комар анофелес, відомий лиш біля вісімдесяти років, ще століття тому було знайдено ліки проти цієї хвороби в корі хінного дерева — хінін. Хінін — цінний союзник у боротьбі з болотяною пропасницею, як ще називають малярію. Зараз від неї є ще й інші ліки. Отже, хворих на малярію зараз виліковують швидко і остаточно.

Дуже поширена тут також амебна дизентерія, яку викликає інша бактерія і від якої в кишечнику утворюються виразки. Ця хвороба небезпечна також і для європейців, бо може призвести до тропічної хвороби печінки. В тропіках завжди і всюди треба суворо дотримуватися правила: ніколи не пити сирої води, не їсти ні фруктів, ні будь-яких салатів, не обливши їх окропом. Це вимагає надзвичайної терплячості, тому що не завжди є змога перевірити, чи твоя їжа чиста. Проти амебної дизентерії теж є вже дійові засоби. Значно важче лікувати жовту пропасницю, захворювання, викликані філяріями (круглими глистами), і найбільше лихо Африки — сонну хворобу. Від жовтої пропасниці не так страждають самі негри, як європейці, котрі не встигли ще акліматизуватися. Комар, що переносить збудника жовтої пропасниці, не минає майже нікого. Хворим прищеплюють протималярійну сироватку.