Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене - Страница 20

…Моторний човен “Ельсінор” з В’юном, П’єро та Бурлакою на борту пристав до берега біля Плугарнеля. Спортивна машина, що нею друзі приїхали з замка Крилатого Змія, стояла біля останнього будинку на дорозі, що вела на Карнак. Перед від’їздом друзі спробували розшукати в замку формулу лотариту серед паперів вченого, але з усього було видно, люди Преміора вже обнишпорили всі закапелки.

Троє друзів щасливо висадилися на берег. Турбувало тільки здоров’я П’єро. Муки, що їх він зазнав у Вандергольда, голод в’язниці, нервове напруження під час втечі далися взнаки. Після пострілу хлопець спустився тріщиною на морський берег і сидів там, неспроможний навіть ворухнутися. Він нічого не їв, та ще й терпів спрагу. На щастя, у човні В’юн знайшов якісь харчі і воду, і це трохи підживило П’єро.

В’юн, що пішов у розвідку, повернувся з невтішною новиною. Єдиний шлях, що вів у глиб країни, охороняли жандарми. А що як їхати через Орей і Трініте?-сюр-Мер?

Бурлака змушений був нести хлопця на руках. Не турбуючи хазяїна, якому заплатили наперед, друзі вивели машину з гаража, і, не вмикаючи фар, Бурлака обережно повів “Морель” у нічну темряву. Авто проминуло Карнак, приватні пляжі у сонній тиші і наблизилося до Трініте-сюр-Мер. Їдучи вздовж затоки, що з’єднувала порт з цим селищем, Бурлака раптом загальмував: на пагорбі блиснули фари якоїсь машини. Там був місток через канал. В’юн встиг побачити у світлі постать жандарма.

Бурлака рвучко завернув машину і помчав до Карнака. Перед селищем він повернув на дорогу, що вела на відлюдну рівнину з піщаними дюнами. Обабіч видніло нагромадження кам’яних брил, відомих дольменів Карнака. Юнаки схилилися над картою. Становище було безвихідне, дорогу Плугарнель — Трініте, як виявилося, заступили жандарми, а на гостинець можна було потрапити лише через місток. Друзі не знали, що саме цю хвилину Преміор дістався Карнака і їхав слідом за втікачами.

В ДОЛИНІ КАРНАКА

Похмурі й важкі хмари нависли над рівниною. Скрізь, скільки сягало око, неначе солдати на полі бою, стирчали масивні улами — кам’яні стовпи з доісторичних часів. За ними громадилися дольмени, що скидалися на лицарські шоломи. Долину оточували дубові гаї з могутніми, покрученими вітром деревами, а на півночі височіла могила Сен-Міше?ль.

Дорога, що її обрали двоє друзів, губилася серед піщаних видм і каміння; їхати ж навпростець через захаращену гранітом долину було неможливо. Повернути назад — значило б потрапити на жандармський пост. Можна було б дістатися Карнака і дочекатися ранку, але про це обов’язково б дізналася поліція, що полювала на втікачів з в’язниці Пентьєвра.

— Я бачу лише один вихід, — порушив мовчання В’юн. — Покинемо тут машину і спробуємо через долину вийти на дорогу в Орей. Правда, перед нею морський канал, але зараз відплив, і ми легко подолаємо його вплав.

— Краще знайти, ніж загубити, — промовив розважливо Бурлака. — Машина нам потрібна, як повітря, і ми не можемо її залишити. Та ще і П’єро надто слабий, щоб іти з нами.

Лежачи на задньому сидінні, П’єро нічого не бачив. Обличчя йому зблідло, він важко дихав і не міг підняти обважнілі повіки. Наче крізь сон він чув розмову своїх друзів, але нічого не розумів. У цю хвилину П’єро віддав би все на світі, щоб опинитися в ліжку.

В’юн погодився з товаришем. Поміркувавши трохи, він запропонував новий план:

— Ми можемо сховати машину і перебути тут ніч. Все одно П’єро треба відпочити. А на ранок він, можливо, буде при доброму здоров’ї і піде з нами. Врешті, можеш піти з ним на гостинець, а я вас потім наздожену машиною.

— Передусім хлопцеві треба виспатися, — сказав Бурлака. — Почекаємо до завтра.

Здоровань незабаром знайшов зручний прихисток для П’єро і місце, де можна було сховати авто. Загорнувши хлопця в ковдру, він підняв його, наче пір’їнку, і переніс до найбільшого дольмена. Це була справжня кам’яна хижа, її стіни і стелю викладено з грубих гранітових брил. До неї вів коридор, три метри завдовжки і півтора завширшки, такий низький, що треба було згинатися і лізти туди мало не на колінах.

В тих спорудах, на думку вчених, ховали стародавніх людей, однак в дольменах не знайдено кісток.

Як прихисток їх охоче використовували бродяги й пастухи кіз із Карнака. На сухій і випаленій землі оберемок зрізаної папороті правив за зручну постіль. Бурлака поклав на неї П’єро, і той одразу ж заснув.

Потім Бурлака відвів машину в найближчий гай і замаскував її вітами так, щоб навіть селяни не помітили.

Друзі вже поверталися назад, коли побачили автомобільні фари.

— Машина! Їде нашими слідами.

Перш ніж Бурлака встиг це сказати, В’юн схопив його за руку і потягнув за широкий кам’яний стовп.

Великий лімузин Преміора в’їхав на пустище, минув з розгону схованку П’єро і загальмував за кілька метрів од В’юна і Бурлаки. З машини вийшли Преміор і Гране з револьверами в руках і кишеньковими ліхтариками.

— Чудна тут місцевість, — боязко промовив Гране. — Що воно за каменюки?

— Ми тут не за туристів, — брутально урвав його Преміор, — а щоб знайти і ліквідувати трьох мерзотників. Вони десь тут, бо попереду шляху немає. Невже ці дурні залізли в такі вертепи… В такому разі хай ця наволоч молиться богу! Ану засвітіть фари, бо ці ліхтарі нічого не варті.

Яскраве світло вихопило з темряви хаотичне нагромадження кам’яних стовпів. Здавалось, тіні й каміння ожили і витанцьовують якийсь химерний танець.

— Де ж вони заховалися? Людина може причаїтися, але машини тут немає, — зауважив Преміор.

— Вони могли лишити її в лісі або поставити позаду отакої кам’яної халабуди, — і Гране показав на великий дольмен.

— Зайдемо спочатку сюди, — запропонував Преміор. — Ліс ми обстежимо потім.

І вони рушили прямо туди, де спав П’єро. І цю мить бахнув постріл. Гране, що стояв недалеко від машини, показав кудись у темряву револьвером. У світлі фари було видно постать, що перебігала між брилами.

— Бачу одного, онде він! — загорлав Гране.

В’юн, що в цей час заліг за каменем, раптом скочив і швидко побіг, петляючи, мов заєць. Знову загриміли постріли, і Вандергольдові посіпаки побачили, як В’юн поточився і впав долілиць. Щоб відвернути увагу ворогів, що наближалися до схованки П’єро, хоробрий юнак, не вагаючись, кинувся назустріч смерті.

ВИМУШЕНА ОБОРОНА

— Вцілив-таки одного! — гидко зареготав Преміор.

Зеленаві очиці його засвітилися хижою радістю, йому пригадалися ті часи, коли 1919 року командував загоном білогвардійців, що бився в степах України з Червоною Армією. Якось одного вечора після пиятики золотопогонники відчинили двері хатини, де було замкнено сільських підлітків і жінок за “співчуття червоноармійцям”, і, наче на полюванні, почали розстрілювати втікачів. Офіцери билися в заклад, хто найбільше влучить. Почесний приз тоді дістався Преміорові, що вбив восьмеро чоловік… Зараз цей убивця дбав про інтерес нафтового короля так само, як і тоді, коли Вандергольд мріяв захопити нафтові родовища біля Каспійського моря.

Це ж полювання було легке і безвідповідальне. При оказії Преміор мав засвідчити, що він затримував двох небезпечних бандитів, які допомагали втікачеві з тюрми Пентьєвра і погрожували зброєю, тому він і Гране змушені були боронитися…

— Тепер черга другого! — вигукнув Преміор і обернувся до Гране. — Зараз я заб’ю цього негідника В’юна. Вандергольд наказав знищити усіх, щоб без свідків. Посвіти-но мені, Гране!

Яскравий промінь ліг на тіло юнака. Преміор перелазив через каміння, тримаючи зброю напохваті. Він підійшов до нього майже впритул і побачив скривавлену скроню нещасного.