Пригоди Омкая - Зубарєв Хома Олександрович - Страница 17

Він побігав біля нори і знову вирушив за здобиччю. Малюки з вереском кинулись за ним. Песець попередив їх коротким суворим гарчанням, і дітлахи покірливо, один по одному, побрели у своє підземелля.

Дітей дуже розчулила ця картина.

— Бідні звірята! — ледве чутно прошепотіла Аляй. — Самі тільки ребра. У них, напевне, і матері нема. Повмирають з голоду…

— А ти як гадала? — глухо обізвався Вукуга.

— Коли б їх нагодувати чим-небудь, — промовив Меркічі. — Жаль, що ми не взяли дрібнокаліберну гвинтівку, а то підстрелили б зараз куличка або снігового подорожника.

— Стривайте, стривайте! — згадала Аляй. — Адже ми взяли з собою обід. Давайте нагодуємо ним щенят.

Діти зраділи. Вони витягли з кошиків оленину, ковбасу, пиріжки і віднесли до нори.

— Ну от! — полегшено зітхнула дівчинка. — Тепер, коли наші малята вийдуть, то наїдяться досхочу.

— А потім? — Вукуга гірко усміхнувся і запитливо подивився на Аляй.

— А що потім?

— Відомо що. Голодна смерть…

Цього юннати не могли допустити. Вони довго міркували, як допомогти щенятам, і вирішили взяти колективне шефство над песцевою сім'єю. Відповідальним за підгодівлю одностайно вибрали Меркічі.

Несподівано від сусіднього пагорба до дітей долинув глухий уривчастий кашель.

— Меркічі, хто це? — пошепки спитала Аляй.

— Здається, ніби звір…

— А може, то диверсант, закинутий до нас з Аляски, — гадав Вукуга.

— Прикордонники нікого не пропустять без документа, — заперечив Меркічі.

— Багато ти знаєш! Диверсанти без пропусків переходять кордони…

Вукуга поспішно витяг з-за халяви саморобного ножа, викуваного з напильника, і попробував пальцем лезо. За його прикладом і Аляй вийняла з кошика довгі ножиці, взяті для підрізування рослин.

До дітей знову долинуло: «Крхав, крхав».

— Без сумніву, диверсант кашляє, — пробасував Вукуга.

— Та це ж песець гарчить! Авжеж, песець! — уже впевнено сказав Меркічі. — На отому горбі, мабуть, ще нора є. Треба оглянути. Ходім…

Підлітки пробралися комишами ближче до горба, з вершини якого щойно побіг песець.

— Ось він, твій диверсант, — штовхнувши ліктем Вукугу, з тріумфом промовив Меркічі.

Вукуга мовчав.

Песець зупинився, насторожено глянув на комиші, прислухався до ледве чутного шурхоту. Раптом він стрибнув убік, гавкнув разів зо два і зник за пагорбом.

— Домівку вартував, — виходячи із сховища, пояснив Меркічі. — Мисливці розповідають, що, коли мати йде за поживою, батько залишається біля нори сторожем.

Діти знову підбадьорились і повеселішали.

— Ще один підшефник є! — вигукнула Аляй, відшукавши нору.

Шефи оглянули притулок песців. Біля отвору на свіжому жовтому піску виднілось багато крихітних слідів. Очевидно, малюки тільки-но бігали тут. Тут же валялись кістки дрібних гризунів і пташине пір'я — рештки убогої їжі жителів підземелля.

— А помешкання у них нікчемне, — діловито зауважив Вукуга. — Живуть напівголодні і в темних вогких землянках. От би їм, як у нас зараз на стійбищі, гарні світлі будинки й електрику!

— І радіо! — засміялась Аляй.

— А що тут смішного! — заступився за свого товариша Меркічі. — Усе скоро буде. Можливо, навіть радіо. Звірі також розуміють музику. Ясно! Ось відкриємо звіроферму і песців відразу ж розмістимо у світлих і чистих будиночках-вольєрах. Хутрове господарство повинно стояти на висоті сучасної науки.

— Так, так! — підтвердила Аляй. — Але ти повторюєш чужі слова. Так говорив представник з Анадира. Пам'ятаєш, узимку приїздив до нас?

— Ну й нехай, — зніяковів Меркічі. — Коли це правда, можна і сто разів повторити.

По дорозі додому діти побачили на останньому піщаному горбі третій виводок песців. Оглянувши нору, вони вирішили всі три сім'ї взяти під свій нагляд.

— А знаєте що, друзі? — Аляй навіть зупинилась. — Чи не краще поки що нікому не казати про нори? Бачили в колгоспі оголошення? Суворо-суворо забороняється ходити по мисливських ділянках, щоб не полохати песців. Це ж ділянка Єнато. А він злющий. Дізнається, тоді стережись…

— Песці тут узимку не живуть, — усміхнувся Меркічі. — Єнато ніколи на цьому місці не виконував плану на песців. Не тримаються тут звірі. Поживи нема: болота. Всі гризуни тікають звідси.

— А ми песців підгодовувати будемо, от вони і не втечуть, — не вгамовувалась Аляй. — Тоді Єнато і план виконає. Треба ж розуміти!

— Аляй правду каже, — підтвердив Вукуга. — Краще поки що мовчати і ходити сюди нишком. Мало що можуть подумати! Ще скажуть, що школярі — браконьєри, песцеві нори руйнують.

— Ото ж то! — підхопила Аляй.

Так і вирішили: нікому не говорити про своє шефство над песцями.

Троє змовників повернулись у стійбище пізно. В інтернаті всі спали. Але куховарка Рахтина не забула залишити юннатам вечерю.

Рахтина була бабуся чуйна і небалакуча. Діти розповіли їй про свій таємний план і просили виділити що-небудь з кухонних відходів для підшефників. Рахтина сказала, що відходів тепер дуже мало, але для такої важливої справи вона, звичайно, щось зекономить.

Вранці шефи попросили вчителя знову відпустити їх у тундру. Дозвіл їм було дано. Виявилось, що гербарії потрібні також і для районної середньої школи. «Шефи» кращого і сподіватись не могли. Крім того, учитель повідомив, що передбачається екскурсія літаком на Братську ГЕС і в село Шушенське і що цього разу й від них дехто поїде.

— Тільки вважайте, — казав він, — на екскурсію доберуть найкращих і найактивніших учнів.

— А ми хіба не активні? — ображено сказала Аляй. — Он які чудові квіти приносимо.

Учитель добродушно розсміявся.

Діти хитрувато перезирнулись і радісно вибігли із школи.

Перед виходом у тундру «шефи» заглянули на кухню. Рахтина вже приготувала для них провізію: там була каша, оленяче м'ясо і горщик супу.

Спочатку «шефи» йшли берегом моря. Дійшовши до гирла річки Чир, вони попростували до піщаних горбів. Біля горбів поділили продукти на три частини і віднесли до нір.

Вукуга і Меркічі залишились біля другої і третьої нори, а Аляй — біля першої. Вчорашній корм, покладений тут, песці уже з'їли. Аляй поставила біля нори горщик з супом і розкидала шматочки м'яса та грудочки каші, а сама заховалась у комишах і звідти почала спостерігати.

Не минуло й півгодини, як з нори висунулась голова щеняти. Поблискуючи жвавими оченятами, щеня озирнулось і сховалося в нору. Незабаром воно знову вистромило голову і вилізло назовні. Біля горщика воно зупинилося. Боязко розглядаючи незнайомий предмет, щеня зробило крок уперед, до горщика. Ще трохи наблизилось і знову зупинилось. З нори вилізла решта мешканців. Натрапляючи на їжу, вони бігали навколо неї, обнюхували, брали в рот, чвакали, випльовували, але кінець кінцем почали наминати все принесене. Серед щенят вертілось худеньке, кривоноге звірятко. Охляле тільце його щомиті здригалося, голова трусилась, і крізь шкіру, здавалось, просвічували тонкі гострі реберця. Малюк також намагався схопити шматочок, але дужчі відштовхували його. Опинившись біля горщика, малюк всунув мордочку в жирний суп, облизався і квапливо, захлинаючись, почав хлебтати. Кілька щенят підбігло до горщика, щоб відняти його. Але криве щеня так гучно загарчало, що противники відскочили.

— Молодець, молодець, малюк! Так їм і треба! — гукнула Аляй із своєї схованки і заплескала в долоні.

Щенят як і не було: в одну мить вони один по одному шмигонули у підземелля. Тільки криве нікуди не побігло. Голод прикував його до їжі. Воно ніяк не могло відірватися від горщика.

Довго чекала Аляй, поки перелякані щенята знову виповзли з нори. Тепер вони поводились обережніше. Схопивши шматок м'яса або грудочку каші, нашорошували маленькі вушка і прислухались. Наївшись, вони швиденько повтікали в нору.

У кривого так роздуло черево від супу, що бідолашне не могло стояти на ногах і лягло біля порожнього горщика. Аляй налякалась і вирішила допомогти йому. Та малюк, почувши кроки, стрепенувся і, шкутильгаючи, пошкандибав геть.