Полонені Білої пустелі - Моует Фарлі - Страница 33

Він виніс упряж з хати й прив'язав її до санок. Собаки зразу ж підбігли до санок і стали перед ними, чекаючи, доки Авасін запряже їх. Першою хлопець поставив Еюскімо, потім зав'язав вузлики на упряжі Ікла. Не встиг він випростатися, як Еюскімо зірвалася з місця й разом з Іклом помчала вперед. Санки підстрибували й вихляли з боку в бік, а лайки, залишивши позаду галявину з хатиною, гналися схилом униз.

Отямившись, хлопці кинулися слідом за ними.

Втікачів вони наздогнали тільки десь за дві милі. Собаки заплуталися в упряжі самі, заплутали в ній і санки і тепер лежали, радісно виваливши язики, й чекали, доки їх визволять з ремінців.

Повертаючись до табору, Джеймі й Авасін зважували наслідки свого експерименту.

— Запряг-то в нас є, — сказав Джеймі, — але цього, виявляється, ще не досить. Треба навчити їх розуміти команди англійською мовою. Ми, мабуть, зробимо з ними кілька ходок до Кам'яного Іглу, щоб вони призвичаїлися, а потім уже почнемо вирушати в триваліші експедиції.

Протягом наступних чотирьох днів хлопці з собаками курсували між Табором Кам'яного Іглу й хатиною. Авасін прив'язав до санок ззаду довгу шворку — вхопившись за неї, їх можна було зупинити в разі, якщо собаки знов. надумають тікати. Втім, додому лайкам доводилося тягти такий важкий вантаж, що вони не могли б утекти, навіть якби хотіли цього. За чотири дні було зроблено сім ходок і вивезено всі харчі, які залишалися ще, в Таборі Кам'яного Іглу.

Собаки виявляли неабияку енергію й витривалість і потроху звикали до команд, що їх уживають лісові жителі: «Чо!» («Праворуч!») та «Г'ю!» («Ліворуч!»). Водночас вони вражали хлопців своїм невситимим апетитом. Робочі собаки взимку відновлюють свої сили, поглинаючи величезну кількість м'яса й риби, і хлопці вже з деякою тривогою спостерігали, як швидко тануть їхні запаси харчів.

Хлопці розуміли, що незабаром вони змушені будуть поповнити ці запаси. Певна річ, у Затишній Полонині водилися олені, але хлопці не наважувалися вбивати їх — частково через те, що їм було шкода цих гарних тварин, до яких вони звикли, а частково й тому, що цей гурт карібу міг урятувати їх від голоду в майбутньому, якщо настануть справді чорні дні.

З цієї причини, а також тому, що вони хотіли випробувати собак у дальній експедиції, хлопці вирішили зробити тривалий мисливський рейд у незнайому місцевість.

Джеймі вважав, що пасмо гір, яке простягалося на північ, може ховати в собі такі самі захищені полонини, де олені залишаються на всю зиму. Тим-то вони підготувалися до триденних пошуків. На санки хлопці навантажили харчі, спальні мішки, різне дорожнє начиння й велику в'язку дров.

Вирушили вони ясного зимового ранку, коли сонце ще ледь освітлювало сніг блідим промінням. В своєму хутряному одязі хлопці схожі були на ескімосів. Джеймі узяв рушницю, а Авасін надів через плече лук; в маленькому шкіряному сагайдаку в індіянина було п'ять стріл — дві з мідними гостряками, а три — з простого, над вогнем гартованого дерева.

Собаки рушили з місця в. кар'єр, і, щоб не відставати, хлопцям доводилось бігти підтюпцем за санками. Вони намагалися дихати рівномірно: повітря було дуже холодне, і кожен надто глибокий віддих боляче обпікав легені. Краї їхніх каптурів незабаром узялися кришталиками інею. Час од часу Джеймі доводилося скидати рукавички й терти руками ніс і щоки, щоб вони не обморозилися.

Та незважаючи на холод, день був чудовий. Крига на озерцях з гуркотом тріскалася, не витримуючи лютого морозу, а що вітру не було, то звуки розлягалися на багато миль. Хлопці ясно чули голодне крякання крука, хоч сам птах ширяв так високо в небі, що його не було видно.

Діставшись до Річки Замерзлого Озера, хлопці завернули на північ, у незнайому місцевість. Зо дві години вони просувалися понад берегом. Західні горби почали наближатися до річки, долина її дедалі звужувалася. Сніг під ногами був твердий, як асфальт, і жодна жива істота не наверталася хлопцям на очі.

Десь опівдні вони стали на обід, і поки Авасін розпалював невеличке вогнище, Джеймі зійшов на вершину горба, щоб оглянути місцевість попереду.

Від краси краєвиду йому перехопило подих, але який же він був неймовірно пустельний! Навсібіч, скільки сягало око, розходилися хвилі горбів — немов замерзлі хвилі океану. Спресований сніг сяяв сліпучим світлом, і жодне дерево, жоден камінь не пробивався крізь білий килим. Сама атмосфера цієї місцевості здавалася нереальною, вона немовби належала іншому світові, старішому за той, у якому ми живемо.

Побачене справило на Джеймі глибоке враження. Повернувшись до Авасіна й сівши поряд з ним коло вогнища, він спробував висловити свої почуття.

— У нас, на півдні, — сказав він, — світ немовби має дах і стіни. А тут той дах неначе зірвано, а стіни — розвалено. Я ніколи раніше не уявляв собі, який великий може бути світ!

— Великий і порожній, — відповів Авасін. — Відколи ми виїхали, ми ще не побачили й не почули жодної живої істоти, за винятком крука. Від'їдьмо від річки й подивімось, що робиться між тими горбами.

Вони нашвидку пообідали, знов склали всі речі на санки й завернули на захід, до скелястих горбів, що стриміли, темні, незасніжені, над рівниною. З півгодини вони простували без будь-яких пригод, а тоді Еюскімо задерла голову й завила. Її збудження передалося Іклові, обидва собаки налягли на посторонки й щосили потягли санки вперед.

— Вони щось учули! — застережливо вигукнув Авасін. — Можливо, оленя!

Біжачи слідом за санками, хлопці пильно вдивлялися вперед. Горби наблизилися, і вони вже бачили невеличку ущелину між сірими стрімчаками. Нараз Авасін припустив уперед, упіймав собак і зупинив їх.

— У тій розколині щось ворушиться, — притишеним голосом сказав він Джеймі. — Про всякий випадок приготуй рушницю. Полюватимеш сам — мені доведеться залишитися тут, коло собак.

Джеймі кивнув, загнав набій у ствол рушниці і, пригинаючись, подався вперед. Ховаючись за невисокою відногою, він пробіг ярдів сто, а відтак наважився випростатися й обережно виглянути через гребінь пасма.

Він помітив, як між величезними валунами промайнуло щось коричневе. Знов пригнувшись, Джеймі добіг до розколини у віднозі, що досі правила йому за прикриття. Прослизнувши через цей прохід, він завернув на південь. Хлопець не знав, що саме навернулося йому допіру на очі. Але він уже добре засвоїв той факт, що в засніженій тундрі око легко помиляється, визначаючи відстань. То міг бути й заєць, що пробіг зовсім близько, і олень, од якого його відділяла ціла миля. Та Джеймі не хотів ризикувати і тому крався вперед дуже обережно.

Тепер він опинився майже біля самих горбів; підступи до них були витикані невисокими гострими скелями, між якими громадилися, утворюючи заплутаний лабіринт, потрощені валуни. Джеймі вже не бачив ані санок, ані звіра, на якого полював. Втративши орієнтацію, він вирішив був, що треба вилізти на яку-небудь вершину й оглянути місцевість, — і цю мить почув віддалений крик.

Джеймі здалося, що він упізнав Авасінів голос, і здалося також, що він чує виття собак. Але всі ці звуки були надто слабкі, і він не мав певності, що не помиляється.

Хлопець повернувся й побіг назад, до високої скелі, повз яку допіру пройшов. Ціною неабияких зусиль йому пощастило нарешті видряпатися на неї, і, вхопившись обома руками за її верхівку, Джеймі окинув поглядом місцевість на сході.

Він побачив санки на снігу, маленькі, мов іграшкові. І маленьку фігурку Авасіна — він тікав геть від санок. А за ним, на невеликій відстані од нього, гнався звір. Коли Джеймі побачив його, у нього похололо на серці. Це був ведмідь, до того ж ведмідь небачених розмірів. Поряд із цим величезним, мов буйвол, хижаком, індіянин видавався ліліпутом.

Нажаханий побаченим, Джеймі навіть не помітив двох собак, вільних од упряжі, що наздоганяли ззаду ведмедя. Хлопець наполовину скотився, наполовину збіг з верхівки стрімчака і помчав на схід. Одна думка безнастанно пульсувала в його мозку: рушницю мав він, а в Авасіна був тільки лук, за даних обставин майже ні до чого не придатний!