Полонені Білої пустелі - Моует Фарлі - Страница 31

Звільнені з в'язниці, на яку тимчасово обернулася їхня хатина, вони нетерпеливилися тепер якнайскоріше вбратися в свої важкі хутра й вирушити в дорогу. Поснідавши, вони похапцем навантажили на санки все, що їм потрібно було для подорожі до Табору Кам'яного Іглу.

21. Нові друзі

Світло пізнього світанку розливалося в північному небі, коли хлопці вирядилися в дорогу. Але, пройшовши кілька кроків, Джеймі раптом помітив, що з ними немає Отанака.

Він почав гукати оленятко, голос його відбивався моторошною луною від мовчазних гір, але у відповідь не чути було стукоту маленьких копитків по затверділому снігу. Авасін стривожився.

— Мені це не подобається, — сказав він. — Зараз, після пурги, вовки страшенно голодні, і він може стати їм легкою здобиччю.

— Давай пошукаємо його сліди, — запропонував Джеймі.

Покинувши санки на тому місці, де вони зупинились, хлопці взяли рушницю й почали шукати сліди копитків. Знайти їх було неважко. Навіть у спресованому вітром снігу полонини гострі копита оленятка залишали чіткі відбитки.

Сліди повели хлопців на захід, до галявини, яку вони називали Оленячим Пасовиськом. Пройшовши з милю, вони побачили, що поряд із слідами Отанака з'явилися відбитки інших ніг. Коли Джеймі побачив їх, серце йому болісно стиснулося: такі подряпинки на снігу залишали пазури вовчих лап.

Мовчки перезирнувшись, хлопці кинулися бігти. Вони домчали до оза і, захекані, почали видиратися вгору стрімким схилом, бо сліди вели саме туди.

Добувшись до гребеня, Джеймі й Авасін побачили картину, яка врізалася їм у пам'ять на все життя. Засніженим спадом невисокої гірки в дальньому кінці полонини рухалося кільце темних тіней. Хлопці зупинилися, видивляючись, і нараз до них долинуло протягле самотнє виття вовка, а потім — багатоголосе гарчання й повискування, і тіні полинули, плавно вигинаючись, мов хвилі темної, похмурої річки.

Джеймі відчув, як до горла йому підступили сльози. І без Авасінових слів він зрозумів, що все скінчилося.

— Він загинув, — сказав Авасін, і за мить у міжгір'ї луною розлігся гуркіт пострілу.

Неначе справжні тіні, хижаки на далекій гірці розтанули, зникли. Для влучного пострілу відстань була надто велика, і Авасін не став витрачати дорогоцінні набої. Хлопці побігли вперед, до того місця, де вовки розправилися з своєю жертвою. Не стримуючи сліз, вони постояли над рештками оленяти, а тоді одвернулися й повільно пішли назад, до санок.

Змішане почуття люті й смутку переповняло серце Джеймі. Хлопці встигли полюбити Отанака — тваринку, що так скрашувала їхнє самотнє існування у величезній порожнечі тундри. Тим-то Авасінові слова були для Джеймі цілковитою несподіванкою.

— Краще забудь про Отанака, Джеймі, — сказав індіянин. — І вовків нічого винуватити. Якщо хтось і винен у цьому, то це ми. Таке майже завжди трапляється, коли з дикої тварини роблять пестунчика. Рано чи пізно вона наражається на те, з чим її диким братам доводиться стикатися щодня, і не знає, як поводитися, не може дати собі ради. Отанак не міг уникнути такої долі.

— Все одно я хотів би перестріти тих вовків, — з ненавистю процідив крізь зуби Джеймі. — Вони б мені поплатилися за нього!

Авасін не відповідав, аж доки вони впряглися в лямки й рушили повільно до виходу з міжгір'я. Тоді він промовив:

— Вовкам теж треба їсти. Вони вбили оленятко, ми повбивали багатьох оленів. Чи є в цьому якась різниця?

Відповісти на це Джеймі не міг, і що далі він обмірковував Авасінові слова, то справедливішими вони йому видавалися, його злість на вовків поволі притупилася, але він знав, що мине ще багато місяців, перш ніж він забуде малого Отанака.

Видобувшись на рівнину, хлопці побачили, що тундра знову змінила своє лице. Лютий вітер зірвав сніговий покрив з усіх хребтів та горбів, скинув його в низини й видолинки і там спресував так, що він став твердий, як дерево. На цьому щільному снігу ноги хлопців не залишали слідів, а санки ковзали, неначе по змащеній мастилом кризі. Мороз стояв досить сильний, та що вітру не було, то хлопці майже не відчували його. Коли сонце ні дня. лося над обрієм, весь той білий світ заяскрів.

Але охоплені смутком хлопці не помічали своєрідної краси краєвиду. Діставшись до Табору Кам'яного Іглу, вони, не гаючи часу, заходилися вирубувати сніг над криївкою, потім навантажили санки й приготувалися до від'їзду. Спершу вони, проте, вирішили перекусити смаженою олениною, яку принесли з собою в торбинах, схованих під парками, бо під одягом м'ясо не промерзало. Попоївши, хлопці вже наладилися були вирушати, коли раптом Джеймі помітив попереду якийсь рух.

— Що це? — різко скрикнув він. В уяві його зразу ж зринули таємничі круглі сліди.

Авасін теж побачив щось підозріле і вже тримав рушницю напоготові. Хлопці впали навколішки й завмерли, відчуваючи, як калатають їхні серця. Погляди їхні були прикуті до кучугур, що хвилями здіймались на заході. Рух повторився, й на вершині одного снігового горба з'явилися два силуети.

— Вовки! — з полегшенням пробурмотів Джеймі. І, зразу згадавши про Отанака, вирвав з рук товариша рушницю й почав цілитися. Та Авасін поклав руку на ствол.

— Зажди! — прошепотів індіянин. — Це, здається, не вовки.

Тепер хлопці добре бачили обох тварин. На перший погляд ті й справді скидалися на вовків, але, придивившись, можна було побачити, що розмірами вони менші від сірих хижаків, та й обриси тіла в них не такі.

Зіркі Авасінові очі помітили цю різницю.

Схвильованим, придушеним голосом він промовив:!

— Так, це не вовки. Це собаки!

Хлопці обережно підвелися, не зводячи очей з тварин, що нерухомо стояли за кількасот футів од них. Тепер і Джеймі побачив, що його приятель має рацію.

— Атож, це собаки! — підтвердив він. — Але які величезні! Мабуть, у півтора раза більші, ніж індіянські лайки! — Він схопив Авасіна за руку й пильно мовив: — Нам треба впіймати їх. У нас тоді була б запряжка, розумієш? І ми могли б спробувати вирватися звідси!

Авасін кивнув головою.

— Тільки-треба діяти обережно, щоб не сполохати їх, — сказав він. — Напевно, вони відбігли від ескімоського селища, бо схожі на ескімоських собак. Коли вони безпритульні здавна, то, мабуть, уже подихають з голоду. Особливо після тієї пурги.

— Видно, вони учули наш м'ясний склад, — зауважив Джеймі. — Нумо, подивимось, чи візьмуть вони в нас їжу.

Санки були навантажені мороженим м'ясом; Джеймі. квапливо відрубав кілька шматків і вдвох з Авасіном почав дуже повільно наближатися до тварин. Собаки не рушали з місця, і коли до них залишалося вже футів п'ятдесят, хлопці розрізнили чорні й білі плями, великі вуха й широкі груди двох чудових лайок. Собаки були дуже гарні, але й дуже полохливі.

Зненацька вони повернулися і, підібгавши хвости, кинулися навтіки. Та відбігли вони недалеко. Один з собак спіткнувся, впав і так і залишився лежати, безсило борсаючись на снігу.

Ступаючи якомога обережніше, хлопці попрямували, до нього. Собака зібрав останні сили і встав на ноги. Тікати він уже не міг і тому приготувався захищатись. Він вищирив зуби й загарчав на хлопців, що наближалися.

— Гарний пес, — лагідно заговорив до нього Джеймі. — Гарний собака. Ну ж бо, красунчику, ну, попоїж.

— Ближче не підходь, — попередив його Авасін. — Якщо ми зараз сполохаємо їх, то більше вже не побачимо. Кинь м'ясо й ходім назад, до санок.

Через кілька хвилин хлопці вже сиділи на санках і спостерігали, як собаки сторожко підповзають до м'яса, а потім жадібно допадаються до нього. Хоч м'ясо було морожене, вони буквально проковтнули його за кілька секунд. Відтак одна лайка підвела голову й пильно глянула на хлопців, після чого обидва собаки повернулися й подалися за кучугури.

— Вони йдуть геть! — вигукнув Джеймі.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Авасін. — Тепер ходім додому, — собаки обов'язково підуть за нами, хоч ми їх не будемо бачити. Вони ж бо знають, що ми їх можемо нагодувати.