Полонені Білої пустелі - Моует Фарлі - Страница 14

Цього разу Джеймі протискувався енергійніше, і йому вдалося залізти до середини. Він зовсім був зник з очей, але за кілька секунд із щілини з'явилася його рука. В ній був затиснутий кинджал, клинок якого іржа роз'їла так, що від нього залишилася тільки тоненька трісочка металу. Авасін розглядав його, коли з отвору долинув приглушений Джеймів оклик. Цього разу він подав квадратну сіру металеву штабку завбільшки з старомодну учнівську грифельну дошку. Взявши її в руки, Авасін аж крекнув з подиву — така вона була важка.

— Це, напевно, свинець! — гукнув він до Джеймі.

Джеймі тим часом намагався витягти з купи вкритого зогнилим мохом каміння, що завалилося, ще якусь річ. Нарешті він вивільнив її й проштовхнув крізь щілину, питаючи:

— Що це таке?

Замість відповісти Авасін зойкнув так, наче побачив привида. Власне, це й справді був привид. Визирнувши крізь отвір, Джеймі розгледів ту річ — вона лежала на землі, бо Авасін випустив її з рук. Це був людський череп.

Авасін аж трусився.

— Це могила! — кричав він. — Радше б я з ескімосами зустрівся! Забираймося звідси мерщій!

Джеймі не став сперечатися. Він поспішно сунув стародавню зброю назад у щілину, підкотив до неї великий камінь і закрив її. Череп він не чіпав — залишив на землі. А тоді сквапно подався слідом за Авасіном.

Вже йдучи геть, він помітив на землі свинцеву штабку, а що він не хотів повертатися до могили, то підняв її й узяв з собою.

Авасін уже загорнув їхнє начиння в ковдри. Він саме напихав свіжу копчену й недокопчену рибу в торбу, яку зробив із старої оленячої парки. Обличчя його було напружене й стривожене. Авасін нічого так не хотів у цю мить, як забратись якнайдалі від білого черепа, що лежав перед Великою Кам'яницею.

За кілька хвилин вони вже пішли геть. Джеймі все ще сильно накульгував і спирався на уламок весла, як на милицю. Призахідне сонце висіло в небі просто перед ними, і його густо-червоне проміння освітлювало стародавню могилу, історія якої була похована під вагою тисячі зим.

Коли настала ніч, вони зробили привал на гребені довгої відноги, що, мов естакада, простягалася на захід, до громаддя Ідтен-сет. Нашвидку підживившися рибою, Джеймі якийсь час сидів мовчки, зацікавлено розглядаючи тонку свинцеву штабку, взяту з могили. Авасін осудливо зиркав на нього: як і всі індіяни, він вважав за гріх забирати речі в померлих.

Нарешті Джеймі озвався.

— Вона вкрита якимись письменами, — сказав він зачудовано. — Дивні якісь, мов ієрогліфи. — Він помовчав, дивлячись назад, на далеку вершину горба, де стояла руїна. — Ладен закластися: якби ми могли прочитати те, що тут написано, то дізналися б про історію отих стародавніх вікінгів у кам'яниці.

Ледь освітлена останніми променями сонця, Велика Кам'яниця бовваніла на далекому обрії. Вона все ще являла собою загадку, але Джеймі відчував, що ключ. до неї — в його руках.

11. Втеча на захід

Три дні вони йшли на захід, до Ідтен-сету. Гора дедалі зростала; вона нагадувала тепер величезну замерзлу хвилю в нерухомому океані сірих відног.

В міру того як спливали дні, гарячкове нетерпіння все більше поймало хлопців, бо з кожною годиною посилювався їхній страх: що, як вони, не встигнуть, не застануть Деніказі? Не шкодуючи сили, вони з раннього ранку й до пізнього вечора простували вперед. Іноді ночами, коли вони лежали знеможені в своїх оленячих парках, до них долинав свист невидимих крил: то зграї побережників та сивок пролітали над ними на південь. Це означало, що літу надходить кінець; і як хотілося хлопцям у такі хвилини приєднатися до птахів і разом з ними полинути по небу на південь, додому!

Наприкінці третього дня нога Джеймі розболілася так, що йти далі він уже не міг. Засмучені цією вимушеною затримкою, пригнічені фізичною втомою, хлопці мовчки просиділи весь наступний день у тіні, що її відкидала гора Ідтен-сет. А потім, уночі, коли вони спали, погода, яка так довго їм сприяла, обернулася на їхнього ворога. Прокинувшись уранці п'ятого дня, вони побачили свинцеве, похмуре небо; з півночі потягнув, пронизливо завиваючи, холодний вологий вітер. Авасіну довелося довгенько пошукати, перш ніж він назбирав досить сухого моху на вогнище. Спостерігаючи, як його приятель видобуває вогонь, Джеймі зовсім занепав духом.

— Видно, нам уже звідси не вибратися, — засмучено мовив він.

Од цих слів і Авасінові зробилося моторошно. Але зусиллям волі він усе ж таки опанував себе й уперто відповів:

— А я тобі кажу: виберемося! Безліч людей потрапляли в гірше становище, ніж наше, й залишалися живі. І з нами все буде гаразд — якщо тільки з'являться олені!

Він весь час з надією вдивлявся у далечінь. І в цю мить раптом завмер, а відтак зірвався на рівні ноги. Погляд його був прикутий до якоїсь точки на сірому обрії.

І коли він знов заговорив — радше, скрикнув, — у голосі його забриніла нестримна радість.

— І олені таки з'явилися!

Джеймі скинув очима на те місце, куди вказував Авасін. Ген там, на півдні, низка валунів перетинала невисоку довгу відногу — і в хлопців на очах ті «валуни» ледь помітно змінили своє положення. Це були не камені, а олені!

Забувши про свою ушкоджену ногу, Джеймі метнувся до рушниці — і аж зойкнув од гострого болю. Тоді він обернувся до Авасіна й сказав:

— Тобі доведеться полювати на них самому. Як ти гадаєш — зможеш підстрелити хоч одного?

— Зараз побачиш, — усміхнувся у відповідь Авасін.

Він почепив на пояс ножа, підняв рушницю і, нечутно ступаючи, рушив схилом униз — у південному напрямку.

До оленів було зо дві милі — вони паслися, повільно пересуваючись на схід. Стадо було невелике — не більше кільканадцяти голів. Карібу поводилися дуже сторожко, раз у раз то один, то другий олень закидав голову й підозріливо видивлявся на всі боки.

Джеймі спостерігав, як Авасін легкою ходою, перестрибуючи з купини на купину, перебіг через довге болото, а потім завернув на схід попід невисокою відногою, що ховала його від оленів, його маневр був ясний: Авасін хотів випередити стадо, що повільно пересувалося, й зустріти його з підвітряного боку. На цій відкритій місцевості він не мав можливості підкрастися до оленів. Натомість йому треба було знайти яке-небудь сховище, засісти в ньому й чекати наближення карібу.

Випередивши стадо на цілу милю, Авасін зник, і його приятелеві тепер залишалося тільки стежити за повільним поступом тварин і сподіватися, що Авасін зробив точний розрахунок. Нараз стадо змінило напрямок свого руху і побрело на південь. Почуття гіркого розчарування охопило Джеймі, бо він розумів, що Авасін тепер не може перейти до іншого місця: олені б доконче помітили його. Але за кілька хвилин, рухаючись, здавалося б, так само безцільно, карібу знов завернули на схід. Хвилини тяглися, як ніколи, повільно, й напруження ставало нестерпним. Аж ось до Джеймі долинув слабкий, приглушений звук пострілу.

Малесенькі фігурки оленів кинулися врозсип, немов мурахи з розворушеного мурашника. Відстань до них була надто велика, і Джеймі не помітив, чи один з них упав, але він знав, як влучно стріляє Авасін, і був певен, що той не схибив. Не звертаючи уваги на біль у нозі, він гарячково заходився збирати мох і підкидати його у вогнище.

Індіянин повернувся вкрай стомлений, але щасливий. На плечі він ніс задню четвертину туші молодого оленя, а в своєму заплічному мішку — язик, нирки й м'якуш.

Джеймі зразу ж схопив ножа й почав накраювати м'ясо великими шматками. Викладені на плоских каменях навколо вогнища, вони незабаром напоїли повітря апетитним запахом. Авасін тим часом вправно порізав на тоненькі скибочки оленячий язик і кинув їх смажитися на сковороду. Вони обпливли жиром і весело зашкварчали. Тоді він додав до них нирки. Наостанку Авасін зрізав з кісток м'ясо, а кістки повстромляв у вогнище, і мозок, витікаючи з них, зашипів і затріскотів, збільшуючи полум'я.