Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко - Страница 6

Сер Ліндсей не зводив з нього очей:

— Затям собі, що англійський джентльмен ніколи не бреше! Надто своєму батькові! Хто ті компаньйони?

— Такі собі хлопці.

— Які?

— Чорні, — сказав Жожо, аби виграти час: коли він не хотів одмовитися від мандрівки, то не мав би виказати Бандалу й Тікірі. — Як звати їх, не знаю.

— Де вони мешкають?

— Не знаю.

— Де ти з ними зустрівся?

— Там, — махнув Жожо рукою в напрямку до португальської фортеці, тобто якраз у зворотний бік від того, де мешкали Тікірі та Бандала.

— Які вони собою?

— Вони жахливо чорні, а надто один з-між них, — вирік Жожо, уже близько до правди, аби виконати обов'язок англійського джентльмена: адже Тікірі був родом із тамільського племені, а шкіра в тамілів — як уже сказано — набагато темніша, ніж у сінігальців, з яких походив Бандала. — І мали весло.

Пан Ліндсей запитливо поглянув на Тіссу.

— Не інакше хлопці з рибальського села, сагібе, — завважив Тісса по-англійськи.

— Знайдеш їх і приведеш сюди! — звелів пан Ліндсей.

— І даси їм хльору, — додала пані Ліндсей.

Тісса вклонився.

— Слухаюсь, сагібе. Слухаюсь, мемсагіб. — Слово «мемсагіб» означає «дружина білого пана», і Тісса ніколи не дозволяв собі назвати пані Ліндсей інакше. — Лишень — з вашого дозволу — як я їх упізнаю?

— Це твоя справа! — різко випалила леді Ліндсей.

— Хвилинку, Дженні, — сказав пан Ліндсей, тарабанячи по бильцях крісла. Мав довгі пальці, порослі волоссям, таким самим рудим, як його їжакуваті брови та чуприна. — Хвилинку… Тісса має рацію, чорних хлопчисьок там як сміття, і всі вони брешуть. Напевно, ніхто з них не признається… Найліпше, коли Жожо не тинятиметься скрізь сам. Словом, приставимо до нього охорону.

— Я вже маю охорону! — вигукнув Жожо з новою надією. — Я граюся з Тікірі та Бандалою.

Пані Ліндсей захитала головою так рішуче, що аж розтріпалося її золоте волосся.

— Ні й ні! Вони ненадійні, ладні будь-якої миті втекти й залишити тебе напризволяще. Сьогодні ж ти був майже цілісінький день сам. Авжеж, я це бачила! — промовила напівдокірливо, напівсуворо, звертаючись уже до Тісси.

— Хлопцям не було повелено, мемсагіб, — завважив Тісса. Широке смагляве обличчя його не знало іншого виразу, крім слухняності і покірливості. Вбраний був у білий саронг, котрий щільно охоплював його боки й сягав босих п'ят, але на відміну од рибалок носив ще білий китель та білу пілотку на коротко остриженій чуприні. Він слугував біля столу й мусив одмовитись від сінгальської зачіски, бо мемсагіб здавалося, наче довге волосся легко падає до юшки. — А крім того, вони обидва ще малі, — додав Тісса на виправдання.

— Авжеж, — погодився пан Ліндсей. — Але де знайти надійну людину?

— З вашого дозволу, я запропонував би Карангу, — мовив Тісса трохи схвильовано. Каранга був його первісток, на три роки старший від Бандали й допомагав тепер на Ліндсеєвій кухні. Бути компаньйоном і охоронцем панича — куди почесніша й вигідніша служба, ніж тельбушити живність і терти часник, та й платять більше. — Це — гідний, правдивий хлопець, за котрого я ручаюсь.

Пан Ліндсей не казав ні так ні інак.

Однак уранці пані Ліндсей звеліла покликати Карангу й зміряла його поглядом від голови до п'ят, бо досі вона зовсім не помічала його серед темношкірої челяді.

— Обернись!

Каранга обернувся.

— В тебе гострі лопатки!

— Пробачте мені, мемсагіб, — пролебедів Каранга так само схвильовано, як учора його батько. — Але я вельми дужий. Направду вельми дужий. — На доказ цього він зігнув руку й напружив м'язи. — Боронитиму містера Жожо від усіх небезпек. Присягаю!

— Не кажи паничеві Жожо! — крикнула пані Ліндсей. — Для тебе він містер Джон.

— Авжеж, містер Джон. Даруйте мені, мемсагіб, — вклонився Каранга.

Каранга був бронзовий цибатий хлопець з гарними мигдалевидними очима. Мав одинадцять років, але високий зріст робив його старшим.

— Гаразд, — сказала пані Ліндсей. — Довіряю тобі містера Джона хоча б тому, що ти розмовляєш по-англійськи. Не хочу, щоб він безперестанку цвенькав по-вашому.

Каранга блаженно всміхнувся, вислухав детальний інструктаж, у тому числі вказівку, аби вишкріб себе щіткою та милом, і того ж дня після обіду став слугувати містерові Джону — охороняти його від спокус поганих хлопчисьок. Що ті погані хлопчиська — його брат Бандала й Тікірі, йому й не снилося.

Бандала й Тікірі сміялися з того цілий тиждень.

Але невдовзі радість їхня обернулась у смуток — болісний, невиліковний.

Коли Тікірі думав про це пізніше, то доходив дивного висновку: в усьому завинила тільки сіра мавпа «вандура» (ці створіння жили на узбережжі сотнями й нікому не заподіювали шкоди).

Але та клята мавпа зламала Жожо прута і таким робом спричинилася до всього…

Був це той самий прут, що ним Жожо недавно стьобав на веранді, звичайнісінький бамбуковий пагін, з якого Жожо обчухрав листя. Хлопець дуже вподобав цього прута і власноручно оздобив вирізаними літерами Д. Л. Жожо Ліндсей не ходив іще до школи, тож був не набагато письменніший від Бандали й Тікірі. Однак ті літери знав, бо вони красувалися на всіх серветках і скатерках у господі Ліндсеїв; пан Ліндсей звався Джек, а пані Ліндсей Дженні. Коли ж пізніше Жожо вдалося ті літери скопіювати й вирізьбити на бамбуковому пруті, пані похвалила сина за його меткість. Жожо розперла велика гордість. І відтоді він не випускав прута з рук. Мабуть, і спав з ним. А що вже вдень, то не розлучався з ним ні на мить. Бігав з прутом, грався з прутом, розмахував прутом, ганяв прутом павуків, стоніг, навіть кажанів, його новий охоронець Каранга дозволяв йому це доти, доки панич полював на нешкідливу нечисть. Коли ж Каранга помічав, що Жожо заміряється прутом на скорпіона або на тарантула, великого павука з волохатими ногами, то хапав його за руку, мовлячи: «Обережно, пане Джоне!», «Дозвольте, пане Джоне!», брав у нього прут, аби самому знешкодити отруйну погань.

А от у випадку з вандурою Каранга не зміг удіяти нічого. Мавпа сиділа серед гілок бананового дерева біля самої стежки, що вела до шосе, і щирила до хлопців свої жовтаві зуби.

Жожо Ліндсею це так не сподобалося, що він сунув їй до носа кінець свого прута, щоб — як він пояснив — трохи полоскотати мавпу, аби вона дивилася приємніше. Але вандура хапнула прут, стисла його в зубах і закрутила головою так рвучко, що бамбук тріснув і u Жожо в руці лишився тільки уламок з ініціалами. На цьому все й скінчилось, і ніхто навіть гадки не мав, що можуть бути гірші наслідки.

На жаль, Жожо був прикутий серцем до своїх перших літер і не вирізав нового прута. Просто проголосив уцілілий кецик кавалерійським стеком і замість стьобати по ящірках, як перше, штурхав ним до кожної діри, бо в землі різної нечисті теж було досить. А Каранга ходив назирці, мов тінь, і дивився, куди сер Джон штрика. Аж любий Жожо розсердився.

— Чого ти без кінця вештаєшся за мною? Раніше ніхто не опікував мене, і ніщо мене не вкусило.

— Маю наказ, містере Джоне.

— Який? Аби захищав мене від акул, а не від мурах!

Жожо лютував, що ані на хвилину не може позбутися охорони. Спочатку він думав, що Каранга не виконуватиме свій обов'язок так сумлінно і що йому, Жожо, пощастить попливти з Бандалою й Тікірі на острівець. Жожо пробував-навіть домовитися з ними в присутності Каранги, моргав їм потайки, кивав головою в бік океану, але в хлопців не було аніякісінького бажання наражатися через нього на покару. Втім, удруге на острівець вони не плавали. Побоювалися, щоб пані Ліндсей, чи Тісса, чи хтось із челяді не побачив з веранди й не зміркував, хто були ті два лихі спокусники Жожо.

Так минали дні, й нічого цікавого не відбувалось, якщо не брати до уваги випадку, коли Жожо сполохав шакала, котрий спав на узліссі пальмового гаю. Хлопець угрів звіра «кавалерійським прутом», а той своїм звичаєм захистився хмарою гидючого смороду. Жожо замлоїло. Тікірі з Бандалою бралися за животи з реготу, а Каранга потерпав, що трохи сопуху прилипне до пана Джона і мемсагіб гніватиметься. На щастя, саме того дня пані Ліндсей поїхала до Коломбо, а пан Ліндсей не почув нічого, бо курив люльку.