Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко - Страница 25

На щастя, Тікірі пропустив це повз вуха.

— То не комини! — крикнув він. — Диму не видно.

— З коминів не завжди валує дим, — мовив Бандала. — Мо' кочегар заснув, і вогонь погас. Але вранці прийде сагіб, відлупцює кочегара, і знов буде вогонь і дим. Може, мемсагіб має рацію, що не ледачі в нас тільки ящірки й москіти — словом, те, що отруює життя. — Він говорив про пані Ліндсей, котра завжди нарікала на те, що челядь ледача.

— Я не бачив іще сагіба, який підняв би щось, крім склянки, ручки або телефонної трубки, — засміявся Тікірі. — Гадаю, що ледачі вони. Та ходи-но тут!

Бандала поліз. На обрії, навпроти призахідного сонця, справді стирчали три гостряки, подібні до тупих голок, застромлених у небо. Мить здивовано розглядав їх. Йому вже не здавалося, що то були комини… але ж то й не дерева, хіба що якісь обчухрані й велетенські — небачені.

Друзі мовчки дряпались вище й вище…

А три голки перетворилися на щось іще дивовижніше, бо під ними показалися три велетенські голови.

Принаймні то скидалося на голови велетів: три червоно-зелені півкулі височіли над джунглями, так само червоно-зеленими. Однак це були не голови, бо на кожній з них стриміла до неба ця тупа голка… Не могли це бути й гори, пагорби — надто вже вони правильні, схожі скорше на величезні кокосові горіхи, котрі хтось розділив і поклав на землю стеблом догори. Ніби перевернутий келих… Але не могли це бути, звісно, ні горіхи, ані келихи, бо стирчали з джунглів далеко за долиною, за годину ходи. Такі величезні були вони.

— Що це таке?

— Не знаю… — прошепотів Бандала.

Він трохи збрехав, бо знав або принаймні здогадувався. А що мовчав, то, по-перше, боявся, а по-друге, був не певен. Те, що він бачив перед собою, збудило в ньому безліч почуттів: од тривожного тремтіння аж до так само тривожної гадки, що він, мабуть, помиляється. Ні, туди не дістанешся…

Тут сонце зайшло, і в недовгому смерку здійнялися в повітря летючі лисиці, від їхніх величезних розпростертих крил потемніло небо. Хлопці прив'язалися ліанами до гілок хлібного дерева, сперли голови об стовбур, але сон не приходив. Ложе справді було вкрай незручне. До півночі слухали виття шакалів; нараз воно ущухло, мов хто відрізав: ці нечисті звірі, певно, знайшли поживу. Хлопці дрімали вже, коли це раптом озвався безтямний щебіт і крик. Неподалік скажено захльоскали гілки, спурхнули птахи, застрибали, вищачи, мавпи… посеред того гвалту, напевно, наближався леопард, плигаючи з дерева на дерево. Хлопці принишкли, Бандала витяг ножа. Але скрик невидимого звіряти, такий відчайдушний, що нітрохи не відрізнявся од людського вигуку жаху, заспокоїв їх: леопард зловив свою жертву.

Лишок ночі минув спокійно, хлопці навіть спали.

Коли вранці вони розплющили очі, повінь джунглів була куди світліша, ніж учора, отже, ще подібніша до зеленої мильної піни. Вдалині так само стирчали три величезні півкулі зі своїми трьома голками, але сьогодні було видно, що вони до того ж іще й волохаті, як кокосовий горіх.

— Ходімо туди! — вирішив Тікірі.

Поснідали плодами хлібного дерева, старанно роздивилися напрямок тіні, порівняли її з напрямком до таємничих півкуль, аби дорогою не відхилитися ні праворуч, ні ліворуч, і вирушили.

Вони знали, що тільки-но злізуть з дерева, зникне їм з очей не лише мета, а й пізніше, опівдні, зникнуть і тіні. Тому й поспішали; вони не мали права гайнувати часу чи блудити, як учора, повинні були дістатися на другий бік долини, перше ніж сонце підіб'ється до зеніту.

— Вперед! — скомандував Тікірі, та Бандала й сам не думав баритися.

Хлопці були ситі (стільки овочів довкруж!) і знову відчули віру в майбутнє.

— Я гадаю, — озвався Бандала, — тобто я певен, що там, куди ми йдемо, не здибаємо жодного білого.

Тікірі гаряче притакував:

— Що ми неодмінно там найдемо — то це слонів! Завтра я вже буду магаут. І ти, може, теж.

Бандала не сказав ні так, ні ні. Тільки подумав, що проковтнути ігуанячий язик — це не жарт: не робиш дурниць, а з Тікірі ті дурниці так і пруть.

За мить їх огорнула задушна півтемрява.

Джунглі

Хлопці з подивом переконалися, що джунглі, які вони вчора й сьогодні вранці уявляли собі здалеку як праліс дерев-велетнів, мають зовсім інший вигляд, допіру до них увійдеш. Лісових велетів у прямому розумінні слова росло тут порівняно мало, а що панував тут зелений присмерк, то в цьому була заслуга ї крислатих крон дерев порівняно низьких, які творили над головою майже суцільне склепіння. Підлісок, що їх так вимучив учора в занедбаній плантації, поступився місцем високим чагарям, котрі подекуди досягали нижніх гілок дерев і спліталися з ними в непрохідну стіну. На щастя, що лише подекуди, інакше-бо друзі навряд чи просунулись уперед — Бандалиного короткого ножа протинати дорогу було б замало. А так вони могли обминути найгустіші місця, обійти їх і просувалися досить швидко, хоч і мусили відмовитись іти навпрошки.

Спершу їм завдала чимало клопоту висока трава: у ній не було стежок, і там могло на них чигати безліч небезпек. Хоч учора вони не відали, кудою йдуть, але на мертвій, гнітюче тихій пустці-плантації нічого було боятися гадюк: бо ж де нема звірів, там немає й плазунів. А чи на плантації справді не жило й не полювало нічого, крім комах, а чи їх оберіг від фатальної зустрічі лише випадок — над цим хлопці не сушили собі голови. Якби, проте, задумалися над цим, якби було треба комусь або собі пояснити, що їм учора надавало відваги так безтурботно ступати підліском босоніж, то вони, мабуть, сказали б, що їх одурманила могильна тиша плантації та що втома, голод і спрага позбавили їх здатності пильнувати за небезпекою.

Але сьогодні — навпаки. Хлопців не мучив ні голод, ні спрага, короткий сон освіжив їхні сили: тепер вони усе добре розуміли, а головне, про могильну тишу тут не могло бути й мови: довкола бродило життя. Так, саме бродило, інакше не можна було назвати цей гучний, але малорозбірливий танок, що його сприймаєш скорше вухом, аніж оком. Крик, шелест, пискіт, дзижчання, хрипкі вигуки, ніби з Жабиного горла, розпачливі скрики, наче десь поблизу попала в біду людина… і знову тріскотіння й шеберхання, ти до нього підійдеш — воно вщухне, натомість щось озветься за тобою, начеб невидимий звір непомітно плигонув у тебе за спиною. Або ж якраз навпаки: тупіт, шурхіт, сичання, зненацька щось пирсне перед твоїми ногами й дремене, як утікає риба, коли жбурнеш камінця в море. І весь час не бачиш анічого, тільки хвилі по траві, мавп і птаство…

З мавп і птахів хлопці давно вже перестали дивуватися. Ще з дому вони знали про декотрих: їх боятися не треба. Проте час від часу хлопці зводили очі — завжди, коли проходили під надто крислатим або густим деревом: до цього їх спонукала не цікавість, а обережність, змішана зі страхом, — чи не прогинаються гілляки під вагою ведмедя. Ведмедя вони боялися найбільше. Не леопарда: той полюс переважно вночі, а вдень од людини тіка. Ведмідь же чигає на здобич цілодобово і не перебира…

Хоч вони застрахували себе від нього відповідним мантгарамом, який так знаменито прислужився Бандалі уже вчора. Тепер хлопці навперемінно виспівували його, однак крик мавп і птахів часом був такий оглушливий, що перестрашені мандрівники турбувалися: чи почує ведмідь той мантгарам? Але досі, на щастя, вони не побачили на деревах нічого підозрілого, тільки раз їх злякало двійко очей, що блищали в просвітку між листям горобини. Виявилося, однак, що це невинний лінивець, який перепудився, мабуть, дужче від них; але він не міг перемогти свої лінощі й залишився там, де був.

Хвилинку хлопці з ним гралися — штурхали патичками: ану, ану розворушися. Марно. Звірятко лишень підняло безмежно поволі одну ногу, тоді другу… аж хлопцям здалося, що це не жива істота, а волохата печеня, яка сама обертається на рожні.

Пригода ця не лише розвеселила їх, а й нагадала їм чудові бенкети на острівці Калудуві. Дорогою роздивлялися, чи не побачать де давнього знайомого — ігуана. Однак замість тієї великої ящірки виринула з трави менша, оливково-зелена, з двома чорними пружками, наче накресленими пензликом, вмоченим у туш.