Невидимий риф - Угаров Григор - Страница 10

— Так ми й зробимо! — відповів Загорський.

Наступного дня Хамід вбіг до каюти професора дуже збуджений:

— Здається, одна з гіпотез уже відпала!

Загорський підвівся.

— Яка саме?

— Випромінювання не спрямоване! Отже, нам лишається тільки визначити його силу!

— Давайте зробимо такий експеримент, — запропонував Загорський. — Оскільки всяке випромінювання якоюсь мірою взаємодіє з речовинами, нам треба дослідити, як різні речовини вбирають у себе ці промені! А тому давайте спробуємо зіставити поле цього випромінювання з потужним електричним полем від генератора!

Загорський замовк, пригладив рукою свій посріблений сивиною чуб і ввімкнув електронну машину. Зачувся легенький шум і виразне ритмічне потріскування.

Абдул Хамід замислився над словами професора.

— А як виявиться, що обидва поля схожі? — не стримався він.

— Тоді буде знайдений шлях, як запобігти цьому випромінюванню. Що сталося б, скажімо, при напрузі в кілька тисяч вольтів на кожний сантиметр? У такому іонізованому струмені повітря наш корабель дуже швидко розплавився б. Але збудувати такі надпотужні генератори, які безперервно видобували б електроенергію, поки що неможливо!

Загорський пройшовся по каюті, потім зупинився й повів далі:

— Виникає ще одне запитання: як населення острова рятується від цього поля? Цілком імовірно, що острів оточений захисним кільцем, яке віддзеркалює випромінювання. Тільки таким чином можна врятуватися від променів!

— Поки що такої надпотужної електростанції на нашій планеті не існує, — заперечив Хамід.

— А чому ми не можемо припустити, що вона таки існує? Ми живемо в такий час, коли відкриття перевершують наукову фантастику.

— І все ж мені здається неймовірним існування поля з надпотужною енергією. Швидше можна припустити, що це випромінювання — якесь природне явище!

Загорський не поспішав з відповіддю. Збивши з сигарети попіл, він пильно подивився на асистента.

— Це мало ймовірно, Хаміде! Але ми повинні прийняти й таку гіпотезу. Чому б не припустити, що це невидиме кільце виникло внаслідок дії якихось ще не відомих нам сил природи?! Поки що ми тільки німі свідки якогось загадкового явища!

В ілюмінаторі блиснуло світло, і металеві частини приладів спалахнули тисячами іскор.

Легкими, обережними кроками Хамід вийшов з каюти й зачинив за собою двері. Лабала підступив до Загорського.

— Професор хворий?

Загорський заперечливо хитнув головою.

— Я не хворий, Лабало! Я втомився.

В лабораторії і апаратній кипіла робота. Робили безліч експериментів. Таємнича невідомість усім дратувала нерви. Тільки Загорський зовні не мінявся. Він залишався спокійний, зосереджений і уважний до людей, завжди цікавився здоров'ям Лабали, розмовляв з лаборантами, ходив навіть у камбуз знімати пробу їжі, відвідував лікаря Раска, розпитував про хворих і тільки з Фенімором Кріпсом уникав розмов.

Найчастіше Загорський простоював біля Жозефа Брауна.

Одного разу, добре хильнувши віскі, Жозеф Браун запитав:

— Як ви гадаєте, професоре, чи ми розкриємо таємницю Абалули?

— Сподіваюсь.

— А що ви скажете про Кріпса?

— Він став якийсь неспокійний і дивний, — відповів Загорський. — Скажіть, ви знали капітана Ліпмана?

— Ми були друзями, — зітхнув Браун.

— А Макса Шнайдера?

— Я його добре не знаю, але… не залишайте двері вашої каюти незамкненими…

Цей натяк збентежив і здивував ученого.

— Ви щось підозрюєте, капітане?

— Поживемо — побачимо, професоре!

Загорський більш нічого не сказав і пішов.

Він зрозумів: Жозеф Браун помітив, що на Лабалу наставляють тенета. Очевидно, Фенімор Кріпс уже знає про негра, але поки що не виказує цього. Розповісти йому про Лабалу міг тільки Макс Шнайдер-Акула, який скрізь суне свого носа. Загорський і Хамід старанно переховували негра, не заходили до каюти без умовного стуку, і все ж перебування на кораблі сторонньої людини не могло лишитися непоміченим. Та Загорського це не лякало. Він добре знав психологію таких людей, як Кріпс і Джон Равен. Навіть якщо Кріпсові вже відомо про Лабалу, він затаїться й чекатиме, поки експедиція завершить свою роботу, і тільки тоді, коли бізнес буде в нього в руках, спробує знищити сліди свого злочину…

Але чому Жозеф Браун натякає на Акулу? Лабала якось розповідав Загорському, що бачив на самітній пристані постать, схожу на німцеву. Проте скільки негр не напружував свою пам'ять, він так і не міг сказати напевно, був то Акула чи хтось інший…

Напруження зростало щохвилини. В апаратній чулися уривчасті розмови, порушувані дзвінким цоканням приладів, спалахами світла, несподіваними звуковими сигналами й глибокими зітханнями.

Відстань до острова скорочувалась… Загорський, Хамід, Жозеф Браун і лаборанти намагались триматися спокійно, а Фенімор Кріпс нервувався дедалі дужче. Першим це відчув на собі Жозеф Браун. Коли на екрані телевізора з'явилося зображення Абалули, капітан зайшов до директорської каюти доповісти про це, та Кріпс накинувся на нього з лайкою і вигнав геть:

— Зайдеш, коли тебе покличуть!

Браун зблід, зачинив двері й мало не зіткнувся з корабельним лікарем Раском. Той співчутливо підморгнув капітанові й сказав, що з Кріпсом діється щось дивне.

Незабаром Раск прийшов на капітанський місток до Брауна.

— Коли б це був хтось інший, я затопив би йому кулаком у пику! — ніяк не міг заспокоїтися Браун.

— Так не можна, капітане! — розвів руками Раск.

— Тут я капітан!

— Але ж він твій хазяїн!

— Що ти хочеш цим сказати?

— Він може тебе вигнати!

— Не забувай, що ми у відкритому морі!

— Ну то й що ж?

— Тут я господар!

— Господар! — іронічно посміхнувся Раск.

— Так, господар! — підкреслив Браун і, трохи помовчавши, запитав: — Може, він зовсім з'їхав з глузду?

— Це йому не загрожує.

Білий, як морська піна, корабель купався в південному сонці і здавався велетенським птахом, що, втомившись, відпочиває на воді. Він був обладнаний за останнім словом техніки, мав потужні двигуни, міг розвивати велику швидкість і не боявся найлютішого урагану.

Хоч стояв тихий сонячний день, але обрисів острова звичайним оком ще не було видно. Акули, що переслідували корабель, кудись зникли. І тільки щось, дуже схоже на кита, супроводило судно.

Вільні од вахти матроси сперечалися. Одні казали, що то кит, хоч у цій частині океану кити трапляються рідко. Другі, навпаки, твердили, що це підводний човен, який блукає океаном і випадково опинився біля «Адмірала Мільтона». Треті запевняли, що це спостережний пост, надісланий з суходолу простежити за маршрутом корабля, — корабель-бо має на борту вертоліт, складну апаратуру й прилади, і тому не може не викликати підозри, тим паче що й прикордонникам про це судно нічого не відомо. Кріпс теж звернув увагу на таємничого супутника, який час від часу висував із води свій тулуб. Кріпсові не хотілося б мати справу ні з американськими, ні, тим паче, з радянськими підводними човнами. Він не бажав, аби хтось був свідком того, що може статися з кораблем, коли він зіткнеться з невидимою перешкодою.

— Онде кит, капітане! — вигукнув хтось із матросів.

Фенімор Кріпс уп'яв маленькі лисячі очиці в таємничий супутник і зітхнув.

— Я теж гадаю, що то кит, — відповів Браун.

Кріпс підійшов до капітана. Той опустив бінокль і різко обернувся. Кріпсове обличчя спотворила лють.

Найперша умова, яку поставили капітанові перед подорожжю, — це зберігання в цілковитій таємниці всього, що відбуватиметься біля острова Абалули. «Капітан і екіпаж корабля одержать винагороду, якщо триматимуть язика за зубами», — сказав Браунові Джон Равен.