На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 5

Коли вони доїхали до хати, Вільям Браун прив'язав коня за повід до паркану й увійшов у кімнату, де зібралися молільники. Ті саме закінчили співати й повклякали на підлозі. Тільки Раусон стояв посередині й, побожно заплющивши очі, проказував різким, неприємним голосом молитву, в якій звіряв господові страшні гріхи присутніх і просив не покарати їх, хоч як вони того заслужили, а змилосердитись і пожаліти.

Браун належав до іншої секти й тому не схотів уклякати. Він лишився стояти на порозі, схрестивши на грудях руки й святобожно дослухаючись до молитви. Дарма Раусон приязно кивав йому, запрошуючи стати поряд: Браун ніби не помічав того і мовчки дивився перед себе. Нарешті Раусон замовк, і всі підвелися. Моління скінчилося.

Браун почав вітатися з присутніми — він знав багатьох, бо там зібралися люди з усієї округи.

— Пізненько ви прийшли, містере Брауне, — сказала Маріон, Робертсова дочка і вже шість місяців наречена богочестивого проповідника Раусона.

— А вам мене дуже бракувало? Тоді я справді жалкую, що пропустив більшу частину моління.

— Ну, містере Брауне, негарно так казати.

— Цього разу я не винен, люба панночко, бо вирушив з дому вчасно. Але мій дядько… йому довелося вернутися додому.

— Чи, бува, не захворів? — стурбувалася Маріон.

— Ні, мав пригоду, — засміявся Браун. — А втім, він не велів мені про неї казати — хоче сам усе розповісти. Ви ж знаєте, яка то, для нього втіха.

— О, я наперед радію! — мовила Маріон. — Ото буде цікаво!

— Можна взнати, що то має бути таке цікаве? — спитав Раусон, люб'язно здоровкаючись до юнака.

— Халепа, що спіткала мого дядька, чи, швидше, його героїчний вчинок і…

— А ви самі його бачили? — спитала Маріон. — Ви ж бо знаєте, що ваш дядечко…

— Ну, Маріон, — докірливо сказав Раусон, — чи ж треба відразу по службі божій захоплюватися земними ділами? Вашій матері буде дуже прикро, коли вона зачує це.

— Містере Раусоне, — озвався Браун, якому було неприємно стати свідком догани, що від неї дівчина аж спаленіла, — ви наречений міс Робертс і проповідник цієї округи, тож маєте вдвічі більше право на неї. І все ж я гадаю, що невинний жарт, веселе слово не прогнівить господа бога. Всьому свій час — коли молитися, а коли й веселитися.

Раусон, певне, хотів щось заперечити, але ту мить до них підійшов Робертс і, міцно тиснучи юнакові руку, вигукнув:

— От добре, що ви нарешті завітали! Хай вам… — він учасно перехопив докірливий проповідників погляд і змінив тон: — За ці чотири тижні… скільки ви, власне, живете вже у нас в Арканзасі?

— Сім тижнів, — відповів Браун.

— Ну от, і за останні чотири тижні ви до нас як двічі заглянули, то й добре, а спершу щодня бували. У цих забутих богом лісах не дуже весело, тож від доброго товариства не легко відмовитись. Гарпер, той іще частіще навідується — а де це він?

— Зараз буде.

— Га, Брауне, щоб не забув: за чотири тижні від сьогодні в Маріон весілля. Ви ж прийдете з дядьком? Мусите прийти, інакше й бути не може, і щоб…

— Даруйте, — швидко мовив Браун і відвів очі вбік, — за чотири тижні я… навряд чи буду в Арканзасі.

— Не будете в Арканзасі? А я думав, ваш дядько купив землю, щоб назавжди тут лишитися.

— Атож, дядько й лишиться, а я… я піду з добровольцями, що вирушають у Техас. Я чув кілька днів тому в Літл-Року, що Техас хоче звільнитися від Мексіки…

— Дурниці! — сказав Робертс і ласкаво поплескав юнака по плечу. — Хай собі техасці самі воюють, а ви лишайтеся з нами. Нам тут теж треба порядних і сміливих хлопців, щоб усякі негідники не дуже розперізувалися. А он таки їде Гарпер, сто чортів… гм, і чогось аж сяє.

То справді Гарпер під'їжджав швидким клусом. Мабуть, він боявся, що Біл усе вибовкав, бо ще здалеку гукнув:

— Гей, хлопче, тримав язика на зашморзі?

— Ані слова не сказав, дядьку!

— От і добре! Людоньки, я сьогодні вранці мав таку пригоду… таке полювання…

Поки товстун, оточений слухачами, жваво розповідав за свою незвичайну пригоду,

Раусон, що вважав за негідне зразу після проповіді веселитися разом з усіма, вийшов через задні двері з хати в поле. Власне, то була ще майже цілина — й кукурудзу не посаджено, й вирубані дерева не всі постягувано. Щоб не вертатися з великими стовбурами, Робертс попід деякими порозпалював вогнища, і тепер Асоваум біля одного такого багаття смажив м'ясо з оленя, що його впіймав Гарпер.

Тут Асоваума побачила Алапага і, за індіанським звичаєм, стала готувати йому обід. Нараз вона угледіла проповідника, підвелася й поспішила йому назустріч. Той подав їй руку й проказав довгу, єлейну молитву. Тим часом м'ясо на жару з одного боку підгоріло.

Алапага була індіянська красуня. Вбрана вона була в добре видублену, всю в складках шкіряну одежу, на маленьких ніжках мала гарні мокасини. Волосся в неї було зав'язане на потилиці в косу червоною хусткою, на шиї і у вухах висіло скляне намисто.

— Алапаго! — покликав Асоваум не сердито, але суворіше, ніж звичайно. — Алапаго, хіба Великий Дух християн велить тобі нехтувати те, що ти маєш робити для свого чоловіка й пана?

Алапага кинулась до своєї роботи. Раусон підійшов до червоношкірого воїна. Той ледь кивнув йому і спокійно собі лишився лежати.

— Не гнівайтесь на свою дружину, брате Асовауме, — привітно сказав Раусон, — не гнівайтесь на неї, коли вона слухає слово господнє. То єдина розрада для її душі, до якої вона поривається, і ви, мабуть, останній, хто заступає їй шлях.

— Асоваум не гнівається і не перешкоджає їй визнавати свою віру, — відповів індіянин. — Але він голодний, а м'ясо пригоріло. Алапага ж бо дружина червоношкірого чоловіка.

— Я давно шукав нагоди наочно показати вам благодать християнства, — мовив Раусон, приязно позираючи на нього. — Але ви завше уникали мене. Можна мені скористатися цією нашою зустріччю?

Асоваум нічого не відповів, а взяв м'ясо, яке Алапага подала йому на грубо виструганому дерев'яному тарелі, й почав їсти. Тоді проповідник став переказувати йому всі ті місця із Святого Письма, де сказано про гріхи людські й про милосердя боже. Не забув він розповісти й про численні дива, що їх учинив за своє життя Христос, аж поки на покуту всього живого помер на хресті. Мабуть, Раусон думав, що тими мальовничими розповідями найлегше вплине на індіянина. Однак той незворушно їв собі далі.

— Блідолиций чоловік закінчив? — спитав нарешті Асоваум, коли Раусон стомлено замовк.

— Так, закінчив, — відказав проповідник. — І що скаже на це мій брат?

Асоваум підвівся, підступив до самого проповідника й мовив:

— У давнину Великий Дух — ви називаєте його богом — створив світ, а потім людей — індіян. Він покрив землю покровом і посадовив на нього людей. Там зібралися всі племена. Одне плем'я послало нагору молодого хлопця подивитися, що там є. Хлопцеві все видалося дуже світлим, і він тішився красою цілого світу. Коли це повз хлопця пробіг олень, і в боці в нього стирчала стріла. Хлопець подався за ним і йшов аж до того місця, де олень упав і сконав. Тоді він побачив ще один слід: скоро підійшов чоловік, що застрілив оленя. То був сам творець. Він показав хлопцеві, як треба здирати шкуру з оленя й нарізати м'ясо. Потім бог звелів йому розпалити вогонь, але індіянин не вмів. Довелося богові самому класти ватру. Тоді бог сказав йому настромити шматок м'яса на шпичку і спекти. Та індіянин знову не вмів, і з одного боку м'ясо пригоріло, а з другого було сире.

Раусон хотів щось сказати, та Асоваум так глянув на нього, що той замовк.

— Після того, як бог навчив червоношкірого чоловіка вбивати оленя й споживати його м'ясо та шкіру, він викликав решту людей із землі, і вони вийшли плем'я за плем'ям, і кожне вибрало собі вождя.

Бог створив також добро і зло — то були брати. Один ішов робити добро, а другий — руйнувати те, що створив брат. Він вистеляв камінням доли, сіяв отруйні овочі, чинив лихо. Добро хотіло знищити зло, але не силою, а запропонувало влаштувати перегони. Хто програє, той мусить поступитися. Зло погодилось і…