На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 34

Усі обернулись до Джонса, вражені й обурені. Той тільки й чекав на ту хвилину, коли всі будуть розгублені несподіванкою. Він миттю вихопив ножа з піхов, замахнувся, і регулятори, що стояли поблизу, злякано відсахнулися. Однак Вілсон зауважив, як Джоне засовував руку під куртку по ножа. Як тільки гостра криця блиснула в кулаці викритого злодія, він схопив його за руку, й за секунду шпигун лежав уже на землі. Вілсон тримав його, наче в лещатах.

Регулятори зв'язали Джонса й почали допит.

Але той уперто відмовлявся відповідати.

— Покараймо його! — озвалось кілька голосів.

Однак Браун спокійно сказав:

— Пождіть, не чіпайте злочинця. Доки маємо надію осягти свою мету без насильства, то обійдемося без нього. Ще є Еткінс, а той безумовно знає більше про тутешні події, ніж цей шаливір, бо вони з Еткінсом до вчорашнього вечора ще зовсім не знали один одного.

— Виходить, він брехав і про те, що бачив моїх коней. Хотів лиш справити мене на манівці! — гнівно вигукнув канадець.

— Ваших коней він, напевне, бачив, — відповів Браун. — Бо я анітрохи не маю сумніву, що він сам їх і пригнав сюди.

— Гайда до Еткінса! — крикнув Гасфілд. — Якщо знайдемо в нього коней, то матимемо вже певні докази.

— Не думаю, що ми їх знайдемо, — сказав Браун. — Сьогодні вранці я був на його подвір'ї і добре оглядівся. Якщо коні в нього, то тримає він їх не в загороді. Десь за полем чи за вигоном має бути інше місце, в якому їх можна сховати.

— Але стежку до того місця можна знайти тільки від Еткінсової ферми, — нетерпляче озвався Кук.

— Очевидно, — відповів Браун. — Проте що з того? Еткінса за це до суду не притягнеш. Що поза його садибою…

— До суду? — зневажливо перебив його Смаєрс. — Ми тут не для того зібралися, аби питати суду. Ми маємо своє власне право. Все інше нас не цікавить. Для того ми вас і обрали за ватажка. Якщо вас це не влаштовує, то так і скажіть. Тоді ми знайдемо собі іншого.

Тоді слово взяв Гасфілд.

— Я думаю, що ви всі мене знаєте. Ніхто з вас, мабуть, не вважає, що я не так само хочу прислужитися добрій справі, як Смаєрс, але — містер Браун має слушність. Нам тепер мало знати, що Еткінс переховував крадених коней. Нам треба насамперед довідатись, як провадиться ця потаємна торгівля кіньми. Еткінс, без сумніву, має якихось спільників. Я чув, що він дуже рідко відлучається з дому. Отже, є якісь люди, що йому помагають, і вони повинні жити поблизу.

— Найближче до нього живе Джонсон.

— Отой негідник! — аж кинувся Гасфілд. — Виходить, він заодно з Еткінсом, і ту комедію з кіньми влаштовано навмисне. Ну, хай тільки він мені… Але ні, не слід надто поспішати. Я згоден з містером Брауном, що треба все добре обміркувати. Може, містер Браун буде такий ласкавий і розповість нам, що він думає робити.

— Охоче розповім, — згодився юнак. — Ми знаємо пароль, що з його допомогою можемо попасти в те місце, де наш сусід ховає крадених коней. Тож я пропоную ось що: сьогодні ввечері послати до Еткінса чоловіка, якого той не знає, з табуном коней. Може, найкраще це зробити канадцеві.

Одначе той похитав головою.

— Ні, я вже був там. Сьогодні вранці. Він, правда, мого коня не бачив — я його лишив на дорозі. Але мене бачив.

— Я пораджу інше, — озвався Кук. — Нічого старому не станеться, як він затримається на день або на два. Ми йому дамо кукурудзи й харчів скільки треба.

— Кому це?

— Вілсоне, ви хіба не бачили сьогодні вранці слідів від возів? — спитав Кук.

— Ні, я вже з учорашнього вечора тут. А яка нам з них користь?

— То була родина переселенців, і серед них троє чоловіків: старий теннессієць та двоє його синів. Вони встигли від'їхати щонайбільше на дві милі звідси. Хтось із них міг би стати нам у пригоді, бо їх Еткінс не знає. Якщо ми хитро все влаштуємо, то, мабуть, старий лис попаде в пастку.

— А хто по них поїде? — спитав Вілсон.

— Доведеться Кукові, — сказав Браун. — Він уже знає старого, тож йому буде легше домовитись.

— Ну, що ж, поїду, — погодився Кук.

— Отже, домовились, — озвався Картіс. — А що нам робити з оцим злодієм?

— Будемо стерегти його, — сказав Браун. — Нам треба пильнувати, щоб про наш план ніхто не довідався.

— А його хтось стереже? — спитав Боувіт.

Він підійшов до Джонса поглянути, чи добре той зв'язаний. Міссурієць, що незрозуміло як звільнив руки, схопився й хотів тікати до лісу. Та далеко не втік Вілсон швидко наздогнав його. Розлючений Джоне відчайдушно боронився від свого сильнішого супротивника, але врешті Вілсон дужим ударом кулака збив його з ніг. Регулятори зв'язали Джонсові руки й ноги, віднесли до хати й лишили чотирьох чоловік стерегти, щоб йому більше не заманулося тікати.

Кук осідлав коня й швидко поїхав угору понад річкою на пошуки своїх вранішніх знайомих. А Браун тим часом виставив з усіх боків варту, щоб не було зв'язку з іншими фермами й ніхто не зміг попередити Еткінса.

РЕГУЛЯТОРИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ ІЗ ЗБОРІВ

Місіс Еткінс не дуже любили в селищі, бо вона майже ні до кого не навідувалася й рідко приїжджала на молитовні збори, що їй особливо ставилось на карб. Тож сусідки були дуже вражені, коли вона вночі послала служника кликати їх на допомогу. Якби не було справжньої небезпеки, вона так не вчинила б. Тому майже всі відгукнулися на її поклик. Ніхто більше не думав про давню неприязнь, і ще сонце не дійшло до полудня, як до Еткінса поз'їжджалося звідусіль дванадцять жінок і кожна принесла які тільки мала порошки та пігулки.

Тим часом як жінки упадали біля дитини, дорогою, що вела від Боувіта до Еткінсової садиби, поволі їхали троє регуляторів — Браун, Картіс і Вілсон. Вони зупинялися, ніби чекали ще на когось. А як виїхали на пагорб, то побачили на узгір'ї вершника, що гнав коня чвалом, наздоганяючи їх.

То був Кук. Спітнілий, стомлений, він нарешті під'їхав до своїх друзів.

— Чого ви так мчите, наче бозна за чим женетеся? — спитав він.

— Ми хотіли вас почекати на горбі, — сказав Картіс. — А що ви…

— Хіба не можна було так само посидіти в Боувіта? Чи ви гадаєте, що теннессієць чекав собі на дорозі, поки я приїду?

— Ну, він згодився? — швидко спитав Браун.

— А як ви, Брауне, думаєте? — спитав у відповідь Кук.

— То він прийде, га?

— Так, — сказав Кук. — Стівенсон прийде, та ще й із своїм старшим сином і трьома кіньми. А що ви надумали?

— Хіба Гасфілд вам не розповів? — спитав Браун.

— Ні.

— І не сказав, що вам з Картісом доведеться ночувати в Еткінса?

— Сказав, але не пояснив чому.

— А де ж теннессієць?

— У Боувіта. Із сином. Старий так запалився, коли почув про наш план, що хотів зразу йти з усіма синами. Але потім зважив і залишив двох менших оберігати жінок. Ну, а тепер розказуйте.

— План наш дуже простий, — почав Браун. — Теннессієць до вечора буде в Боувіта, а через годину після того як смеркне прибуде до Еткінса. Ви, Картісе, з Куком проведете нас до Еткінса й під якимось приводом завернете до нього. А ми з Вілсоном поїдемо далі.

— Чого ж ви так зарані їдете? Могли б теж побути в Боувіта до вечора, — сказав Кук.

— Щоб Еткінс не мав ніякої підозри, — відповів Вілсон. — Бо коли він побачить, що Браун, ватажок регуляторів, спокійно поїхав собі додому, то подумає, що все гаразд, збори скінчилися.

— А де ж ви тим часом будете?

— Ми доїдемо до Вілсонової хати, залишимо там коней і повернемося пішки назад.

— Тільки стережіться поромника Кернелса! Я йому аністілечки не довіряю, — застеріг їх Кук.

— Ми теж, — відповів Вілсон. — Щоб його обдурити, ми візьмемо рушниці й звернемо до соляниці, що лежить на південь від моєї хати. А звідти встигнемо вчасно дійти, куди треба.