На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 12

— То ще не штука! — мовив Баренс. — Я коли був хлопцем, то з кожним диким індиком брався бігати наввипередки, а як він знімався, але не міг високо підлетіти, то я й ловив його.

— Коли вже про це мова, — сказав Гарпер, — то побачили б ви, як мій брат ганявся за куріпками!

— Ви хочете сказати, що він ловив на льоту куріпок? — злякано спитав Баренс.

— Ні, — мовив Гарпер, — але хай я не зійду з цього місця, коли він за кожним скоком не виривав їм із хвоста жменю пір'я!

— Ну, нарешті маємо варенуху! — вигукнув Робертс.

На хвилину розмова стихла, і всі заходилися коло бутля. Аж ось Картіс усміхнувся й сказав:

— Ото б скривилися місіс Робертс і містер Раусон, коли б побачили, як суворий Робертс цмулить варенуху!

Робертс, що був уже напідпитку, відставив чарку й крикнув:

— А щоб його, того Раусона… підняло та гепнуло. Хай уже крутить моєю жінкою й дочкою, як сам хоче, чи, навпаки, як вони хочуть.

— Мені здається, що вони хочуть так, як він, — зауважив Картіс.

— Мені вже, прости господи, той прилизаний, улесливий пройда в печінках сидить.

— Раусон, мабуть, по вуха закоханий у вашу дочку? — спитав Картіс.

— Авжеж. За чотири тижні їх мировий суддя обкрутить, та й хай як хочуть. Мені байдуже.

— Чуєте, Робертсе, я колись теж був закохався, як чорт у суху вербу, — мовив Баренс. — То була дівчина з міста, із Сент-Луї. Щотридні я отримував грубезного листа, і все про любов та вірність. Шкода тільки, що я не вмів читати, а індіяни, з якими я жив, теж коло грамоти навіть близько не ходили. Але в тих листах таївся вогонь кохання, а то страшна річ. Я, коли йшов із дому, зв'язав їх докупи і сховав у шкіряну торбу, а як вернувся, то в тій торбі був уже самий попіл.

— Знаєте що, люди добрі, лягаймо спати, — сказав, позіхаючи, крамар. — Завтра нам треба рано виїхати.

— Ай справді, вже пізно, — мовив Робертс. Він вийшов за поріг і глянув на зірки. — Мабуть, уже за десяту.

— Гаразд, будемо спати. Де нам лягати, Баренсе?

— Та доведеться розділитися. Я маю в хаті тільки троє ліжок. На одному ляжуть дівчата, на другому я з старою, а на третьому, мабуть, двоє найстарших, отже, Робертс і містер Гарпер. А решта троє, Картіс, містер Гарт-форд та Асоваум, постелять долі шкури, їх у нас є досить. Завтра треба встати якнайраніше.

ПОШУКИ ВЧОРАШНІХ СЛІДІВ. АСОВАУМ ПІРНАЄ В РІЧКУ

На рясному персиковому дереві, що росло біля хати, заспівали півні, віщуючи близький ранок. Місіс Баренс та її дочки підвелися з постелі. Обережно ступаючи, стара підійшла до коминка, роздмухала пригаслий жар і підкинула трісок. Скоро в коминку вже весело горів вогонь. Стара приставила до жару великого бляшаного кавника, потім замісила тісто й поклала на деко коржі.

— Вставайте! Вставайте! — гукнув старий Баренс, підійшовши до коминка і махаючи пляшкою з віскі. — Маю добрі ліки на шлунок! Хто хоче гіркенької?

Це підняло гостей на ноги. Коли в першому сонячному промінні запалали далекі гірські вершини, мисливці вже снідали. Дівчата тим часом годували надворі коней.

— Слухайте-но, Баренсе, — спитав Робертс, — а як тепер буде з полюванням на кабанів? Якщо ми вистежуватимемо вбивцю, то вернемося без кабанів, і стара моя знову бурчатиме.

— Нічого, вполюєте іншим разом. А тепер гайда! Сонце зійшло, і нам більше не можна гаятись. Якщо то справді вбивство, то ми, може, наздоженемо злочинця. Проте я й досі думаю, що ви помилилися. По-перше, я вчора вранці проїжджав там, а по-друге, містер Браун теж мав податися в тому напрямі.

— Браун? — швидко перепитав Гарпер. — Браун? Як він тут опинився? Браун же хотів їхати до Морісонового Урвища.

— Він так і мені казав. І якщо він хотів заїхати туди від Фурш-ля-Фев навпростець, то не ту дорогу вибрав. Ну, рушаймо. Може, на обід ще й додому вернемось.

Мисливці попрощалися з жінками, перебралися через нижній брід і чвалом поскакали до того місця, де ввечері надибали підозрілі сліди.

— Стійте! Це тут! — гукнув індіянин і зіскочив з коня. — Не треба їхати далі, щоб було якомога менше слідів.

Вершники хутко позлазили з коней і поприв'язували їх до гнучких ліан. Асоваум ішов попереду, тримаючись сліду, що відбився на м'якій землі. Він нахилявся, пильно оглядав кожен зрушений з місця листок, кожну травинку, потім знову підводився і так, ступаючи побіч сліду, досяг тієї місцини, де були перші криваві плями. Уважно роззираючись навколо, він раптом скрикнув. Індіянинів голос був сповнений такого жаху, що мисливці миттю обступили його. Асоваум показав перед себе. Сумніву більше не могло бути: тут стався страшний злочин.

У тому місці росла колись велика смерека. Потім вона впала, і яма з-під її кореневища заросла ожиною та колючими кущами. Кінь хотів обминути ті зарості. Сліди від копит звернули трохи вбік. Нараз щось, мабуть, куля вбивці, зупинило верхівця. Тут уперше бризнула кров, але сердега ще не впав, а кінь скочив далі.

— Куля, певне, влучила коня, — сказав Робертс, — а то б верхівець упав.

Асоваум мовчки показав на гікорію, що росла неподалік: на її рудуватій корі чітко видніли сліди крові.

— Справді! — вжахнувся Гарпер. — Верхівець ударився головою об гікорію… А ось тут він і впав.

Земля була геть витоптана. Видко, поранений боронився.

Кілька гіллячок були замащені кров'ю. Мабуть, він останнім зусиллям відчайдушно чіплявся за них.

Мисливці дивилися мовчки, їм було моторошно від тих видимих ознак убивства. Бо то була не боротьба — один із супротивників щонайбільше захищав у відчаї своє життя.

— Ходімо, — сказав Асоваум і рушив по сліду до річки, уважно оглядаючи кожний відбиток ноги.

— Його несли двоє. Ось тут він лежав, а ті двоє стояли. А це що? Ніж… і в крові.

— Складаний ножик! Боже святий, хіба ним можна вбити людину?

— Ану покажіть, — мовив Робертс і простяг руку. — Може, я його впізнаю.

Гарпер теж нахилився подивитися. Нарешті Робертс похитав головою:

— Я його ніколи не бачив. Він ще зовсім новий.

Ані Гарпер, ані решта мисливців теж не пізнали ножа.

— Я візьму його з собою, — сказав Робертс. — Може, він наведе нас на слід. Але кров змию. Бо так на нього страшно дивитися.

— Гляньте-но! — мовив Асоваум і показав на свіжорозкопану землю в кущах, недалеко від того місця, де лежав замордований. — Що то?

— Там вони закопали тіло! — сказав крамар.

— Ні, — заперечив Картіс. — Яма така мала, що в неї можна запхати хіба що опосума, а не людину. Але вони копали там, і не таким ножем, як оцей. Однак землі, що її надовбали звідти, десь немає. Навіщо їм могла придатися земля?

Асоваум пильно оглянув скопане місце, а тоді випростався й сказав:

— Якщо в одежі лишиться повітря, тіло може сплисти нагору й зачепитися десь за кущ або дерево. А якщо тіло напхати землею, воно потоне.

— Боже! — аж здригнувся Робертс. — Он навіщо їм був потрібен складаний ножик — пороти трупа. Страшний злочин. І хто б то міг бути, той бідолаха?

— Ця таємниця похована в річці, — сказав Гарпер. — Хтозна, чи ми про неї колись довідаємось. А що то індіянин надумав? Асовауме, що ти хочеш учинити?

— Зробити мотузку й пірнути в річку, — відповів той, здираючи з молодого деревця стяжки кори й зв'язуючи їх докупи.

— Пірнути? По труп? — вжахнувся Робертс.

Індіянин показав на воду й прошепотів:

— Він там!

Потім скинув куртку, штани й мокасини і хотів уже стрибати у воду.

— Стривайте! — гукнув крамар, який уважно придивлявся до всього, що робив індіянин. — Коли ви будете обв'язувати тіло мотузкою, то дуже загаєтесь. У мене є гачки на рибу.

Він дістав з кишені невеличкий пакунок. У ньому виявилося повно найрізноманітніших рибальських гачків. Крамар вибрав найбільший і дав індіянинові.

— Добра штука, — мовив той. Потім швидко присилив гачка до цупкої кори, ще раз глянув на те місце, куди, певне, вкинуто замордованого, й наступної миті пірнув у річку. Запала мертва тиша. Всі аж подих затамували. Та ось над водою з'явилося чорне блискуче волосся, Асоваум хапнув ротом повітря і поплив до берега.