Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 20

Мені довелося встати, щоб засунути в кишеню руку. І тут я все зрозумів: твердий довгий предмет, що привернув мою увагу, виявився ножем, якого мені подарував матрос Уотерс. Тоді, на пристані, я машинально засунув його в кишеню і одразу ж забув про нього.

Спочатку ця знахідка не викликала в мене особливої радості. Я тільки згадав про доброго матроса, що так відрізнявся від грубого помічника капітана. Пам'ятаю, ця ж сама думка промайнула в моїй голові й тоді, коли Уотерс давав мені ножа. Витягнувши тепер свій подарунок з кишені, я поклав його поряд, щоб він не заважав мені, і знову ліг.

Та не встиг я вмоститися, як мене осяяла блискуча ідея. Я аж підскочив, наче ліг на розпечене залізо. Але якби я ліг на залізо, то підскочив би від болю, а тепер причиною була нова радісна надія. Адже цим ножем можна прокрутити дірку в бочці й добратися до води!

Це здавалось мені досить легким ділом, і тепер я був певен, що незабаром оволодію дорогоцінним вмістом бочки.

Я квапливо пошукав навколо себе руками і знайшов ніж. Коли я брав його з рук доброзичливого матроса, то навіть не дивився на нього і не знав, який він. Тепер я почав уважно вивчати його, навпомацки звичайно. Я крутив ніж у руках досить довго і, наскільки це було можливо, визначив його форму і міцність, щоб переконатись, чи годиться він для мого задуму.

Це був великий складаний ніж з колодочкою з оленячого рога і одним-єдиним лезом. Такі ножі бувають у матросів, і носять вони їх звичайно на шиї на мотузці, засиленій в спеціальну дірочку в колодочці, його рівне лезо з гострим кінцем нагадувало бритву. Тупий бік леза був широкий та міцний, і я дуже зрадів цьому, бо розумів, що прокрутити дірку в твердих дубових клепках можна тільки міцним ножем.

Інструмент, який я тримав у руках, тільки трохи поступався долоту і цілком годився для того, що я збирався робити. Колодочка і лезо були майже однакові, і розкритий ніж мав у довжину близько десяти дюймів.

Я навмисно так докладно описую цей ніж. Своїми чудовими якостями він заслужив цього і навіть більшого. Завдяки йому я не вмер і тепер можу розповісти, у якій великій пригоді він мені став.

Отже, я відкрив ніж, провів пальцями по лезу, щоб дізнатись якої воно форми і чи можна прокрутити ним дірку, потім ознайомився з пружиною, кілька разів розкривши й закривши ножа, і, нарешті, взявся до діла.

Вас, певно, дивує, що я діяв так повільно і не кинувся одразу прокручувати в бочці дірку, щоб якнайшвидше добратися до води й напитися. Спокуса зробити саме так була велика, але мене ніколи не можна було назвати нерозважливим хлопцем, а зараз я відчував, що діяти треба особливо обачно та обережно. Я знав, що на мене чекає смерть, жахлива смерть від спраги, коли мені не пощастить добратися до вмісту бочки. Коли з ножем щось трапиться — наприклад, зламається лезо, я напевно, умру. Тому-то я так уважно вивчив свою зброю і переконався в її міцності. Проте якби я подумав над своїм становищем трохи краще, то, мабуть, діяв би з меншою обережністю. Адже якщо я й доберусь до води, що робити потім? Вона врятує мене від спраги, але що я буду їсти? Самою водою ситий не будеш. Де ж знайти їжу?

Але, як це не дивно, в той час про їжу я зовсім забув. Я ще не був голодний, а жахлива спрага змусила мене забути, що все одно від голоду я не врятуюсь. Найближча небезпека — небезпека померти від спраги, — витіснила з моєї голови думки про те, що буде далі.

На щастя, турбувався я тільки про воду і зовсім не думав про іншу небезпеку — голод.

Я вибрав на бочці місце, де клепка була злегка пошкоджена, — трохи нижче середини, — бо розміркував, що коли вона наповнена тільки наполовину, то мені доведеться прокручувати ще одну дірку. Треба з першого разу зробити її нижче рівня води.

Отже, я взявся до діла і майже одразу з радістю помітив, що прокручую товсту клепку швидко. Ніж різав чудово, і міцний дуб поступався перед ще міцнішим сталевим клинком. Потрошку, волоконце за волоконцем, дерево відступало перед вістрям ножа. Тирсу я брав пальцями і викидав, щоб дати простір лезу.

Я працював більш години — звичайно в темряві. На той час я вже так звик до мороку, що не відчував безпорадності, яка охоплює людину, коли вона раптово потрапляє в темряву. У мене, мов у сліпого, загострилось відчуття дотику. Відсутність світла не заважала мені, і якби воно не було потрібне. для роботи, я й не згадав би про нього.

Прокручував я дірку не так швидко, як це міг би зробити тесляр своїм долотом чи бондар свердлом, однак я із задоволенням бачив, що робота посувається, хоч і повільно.

Ямка ставала дедалі глибшою. Клепка не могла бути товщою, ніж з дюйм, отже, я незабаром продовбаю її.

Звичайно, я міг би зробити це значно швидше, якби менше думав про наслідки, але я боявся дуже натискати на ніж, пам'ятаючи стару приказку: «Хто спішить — той людей смішить».

Минуло більше години, поки я досяг внутрішньої поверхні клепки, про що міг судити з глибини ямки, яку видовбав.

Тепер мої руки трусилися, серце колотилось у грудях. Я дуже хвилювався, бо мене мучив жахливий сумнів: чи справді в бочці вода? Це хвилювало мене й раніше, але не так, як у ту хвилину, коли все ось-ось мало з'ясуватися.

Господи, що робити, коли це не вода? А раптом у бочці ром, або бренді, або навіть вино?! Адже цими напоями не вгамувати пекучої спраги. Вони можуть тільки вгамувати її на мить, не більше, а потім вона повернеться до мене з подвоєною силою. О, якщо там якийсь спиртний напій, я загинув! Тоді прощай остання надія на порятунок, мені лишається умерти так, як часто умирають люди — в чаду сп'яніння!

Я був так близько до внутрішньої поверхні клепки, що рідина почала просочуватися крізь дерево в тих місцях, де його вже прокололо вістря ножа. Але я вагався зробити останнє зусилля: боявся, що в бочці може бути не вода. Проте це тривало недовго, бо мене підганяла спрага. Я натиснув на ніж, і його лезо прорвало останні волоконця. Майже одночасно звідти бризнула холодна цівка, потекла по пальцях, що стискали колодочку, і набігла в рукав куртки.

Крутнувши востаннє ножем, я витяг його, і з бочки струменем ударила якась рідина. Наступної миті я припав губами до дірочки і з насолодою почав ковтати — не ром, не бренді і не вино, а холодну, смачну, наче з джерела в скелях, воду.

Розділ XXV

ЧІП

О, як я пив цю на диво смачну воду! Мені здавалося, що я ніколи не нап'юсь, але кінець кінцем напився донесхочу, і спрага минула.

Це трапилось не одразу — перші жадібні ковтки не вгамували спраги, вірніше, вгамували тільки на короткий час. Знову й знову я припадав до цівки води, поки не загасив огонь у нутрощах і не перестав відчувати спрагу, наче її зовсім і не було.

Неможливо уявити собі тих мук, яких зазнає людина від спраги. Для цього треба пережити їх самому. Доказом того, що ці страждання жахливі, є те, що люди, яких мучить спрага, нічим не гребують, аби вгамувати її. І все ж, як тільки проковтнеш достатню кількість води, страждання вмить зникають, як несподіваний сон! Ніякий інший тілесний біль не минає так швидко.

Отже, я напився і трохи повеселішав, але моя звичайна обережність не залишила мене. Відриваючись од дірки, я затикав її пальцем, щоб вода не вибігла. Щось ніби підказало мені, що не можна даремно розливати дорогоцінну вологу. Напившись, я не вийняв з отвору палець, але невдовзі він стомився виконувати роль чопа, і я почав шукати для цього щось інше. Затискаючи дірку пальцем лівої руки, я правою обмацав дошки навколо себе скрізь, куди тільки міг дотягтися, але нічого не знайшов. Звільнити ліву руку я боявся: тоді б вода полилася товстим струменем, і я втратив би її багато.

Нарешті я згадав про сир і вийняв з кишені все, що від нього лишилося. Але сир кришився в мене в пальцях і виштовхувався натиском води, коли я пробував затикати ним дірку. Так вийшло і з сухарем. Що робити?