Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 18

Після цього я заходився обмацувати верхні частини обох бочок. За кілька дюймів над ними проходив величезний бімс.[17] А в таку вузьку щілину я не міг пролізти, хоч і був дуже маленький. Туди ледве влазила моя рука.

Не буду розповідати, які почуття виникли в моїй душі, коли я переконався, що завалений вантажем, ув'язнений на дні трюму. Хай це зробить ваша уява!

Розділ XXI

ПОХОВАНИЙ ЖИВЦЕМ!

Тепер я зрозумів, чому ніч здалася мені такою довгою. Світла було досить, але воно не досягало до мене. Від нього мене відгороджував великий ящик. Надворі сяяло сонце, а я не знав цього. Матроси працювали удень, а я гадав, що то ніч. Відтоді, як я заліз у свою схованку, минула не одна, а принаймні дві ночі й день. Не дивно, що я відчував голод, спрагу та. біль у кістках. Коли на палубі на деякий час переставали працювати, то «це означало, що команда снідала й обідала. А тривала тиша перед тим, як почали піднімати якір, свідчила, що настала ніч і що всі на кораблі спали.

Я згадав, що заснуй одразу, як тільки сховався за бочкою. Тоді до заходу сонця лишалося ще кілька годин. Спав я міцно й довго — мабуть, до ранку наступного дня. Та коли був уже на кораблі, матроси після вечері ще працювали, хоч я нічого й не чув. І коли я спав, мов мертвий, у своїй схованці, вихід з неї загородили ящиком та, може, й не одним.

Усе тепер мені стало зрозумілим, а найбільше той страшний факт, що я опинився ніби в коробці, з якої неможливо вилізти.

Спочатку я не усвідомлював, у яке жахливе становище потрапив. Я знав, що заставлений ящиками й тюками і моїх сил невистачить для того, щоб вилізти з трюму. Та в усьому цьому я не вбачав небезпеки. Дужі матроси, які навантажили корабель, так само можуть і розібрати вантаж. Мені треба тільки крикнути, щоб привернути їхню увагу.

Та леле! Мені й на думку не спадало, що моїх відчайдушних криків ніхто не почує. Я навіть не підозрював, що люк, через який я спустився по канату в трюм, тепер закритий товстим щитом, а поверх нього ще натягнуто просмолений брезент і все це, можливо, так і залишиться до кінця подорожі. Та якби навіть люк не був закритий, мене все одно не почули б. Мій голос або загубиться серед безлічі тюків і ящиків або його заглушать удари хвиль і безупинний рокіт води вздовж бортів корабля.

Повторюю, спершу я не дуже стривожився, що не зможу вилізти з своєї схованки. Я думав тільки про те, що не скоро нап'юсь води й угамую спрагу, від якої у мені все горіло. Адже, безсумнівно, мине кілька годин, поки матроси відсунуть ящики й звільнять мене. Тим часом доведеться страждати.

І лише тоді, як я охрип від крику та мало не одбив ніг, марно стукаючи підборами черевиків у дошки борту, — лише тоді я побачив своє справжнє становище і почав усвідомлювати весь його жах. Я зрозумів, що немає надії на порятунок, ніхто не допоможе мені, і ніколи я не вилізу з своєї схованки. Одне слово, я зрозумів, що похований живцем!

Я гукав, кричав, стукав.

Кричав я довго, не знаю навіть скільки. Не переставав кричати й стукати, поки зовсім не знесилів.

В перервах я прислухався — відповіді не було. Тільки луна мого голосу перекочувалась у темному трюмі від борту до борту, але ніхто з матросів не відгукувався на мої жалісні крики.

Потім я замовк і якийсь час слухав, чи не долинуть до мене голоси матросів. Я чув їх, коли піднімали якір, але тоді корабель стояв на місці, і хвилі не били в борти. Крім того, як я згодом дізнався, трюмні люки тоді були відкриті, а закрили їх уже, коли ми вийшли у відкрите море.

Прислухався я дуже довго, але до моїх вух не долинали ні слова команди, ні вигуки матросів. А якщо я не чую їхніх гучних і басовитих голосів, то як вони можуть почути мій?

«О, вони не можуть почути мене і ніколи не почують! Ніколи! І ніхто не прийде мені на допомогу, ніхто не визволить! Тут мені доведеться й померти! Померти!»

Ось до якого висновку я прийшов, коли зовсім зірвав голос і вкрай знесилів. Морська хвороба на якийсь час поступилась місцем бурхливим проявам відчаю, але потім фізичні страждання повернулися знов і, об'єднавшись з душевними муками, мало не вбили мене. Я не мав більше сил опиратися морській хворобі і впав долі, наче мене розбив параліч.

Лежав я довго, безпорадний і заціпенілий. Мені хотілося вмерти. Та я й справді гадав, що вмираю. Я певен, що тієї хвилини не завагався б наблизити смерть, коли б міг. Але я надто знесилів, щоб убити себе, навіть якби мав зброю. До речі, зброя в мене була, тільки я зовсім забув про неї. І це не дивно, бо на моєму місці можна було забути про все на світі.

Ви, мабуть, дивуєтесь з того, що мені хотілося вмерти. Але треба опинитись у такому ж становищі, щоб зрозуміти весь жах відчаю. О, це страшна річ! Хай вам ніколи не доведеться зазнати чогось подібного!

Мені здавалось, що я умираю, та люди не вмирають ні від морської хвороби, ні з відчаю. Життя не так легко покидає тіло.

Щоправда, я був напівмертвий і якийсь час лежав непритомний. Це тривало довго, багато годин.

Нарешті я прийшов до пам'яті, потім повернулася й енергія. Дивна річ, але мені захотілося їсти. В цьому відношенні морська хвороба має деякі особливості. Хворі на неї їдять з більшим апетитом, ніж здорові. Однак більше за все мені хотілося пити, але не було надії вдовольнити спрагу. Щодо голоду, то він ще не лякав мене: в кишені лишилось трохи сухарів і сиру.

Немає потреби розповідати, які похмурі думки лізли мені в голову. Кілька годин підряд я був жертвою жахливих приступів відчаю, кілька годин кидався з боку в бік, напівзбожеволівши від страху, поки, нарешті, не забувся в благодатному сні.

Розділ XXII

СПРАГА

Спав я недовго й тривожно. Сни мої були страшніші один за одного, проте, коли я прокинувся, дійсність виявилась ще жахливішою.

Я не одразу зрозумів, де я, і тільки розкинувши руки, згадав, у якій скруті опинився, бо наштовхнувся на дерев'яні стіни своєї темниці. Вона була така маленька, що я ледве міг повернутися в ній. Якби зі мною сидів ще один такий хлопець, як я, то неможливо було б навіть поворухнутись.

Ще раз усвідомивши, в яке жахливе становище потрапив, я знов почав голосно кричати. Я гукав і кричав щосили, все ще сподіваючись, що матроси почують мене, — адже я не знав ні того, скільки вантажу надо мною, ні того, що люки нижньої палуби закриті.

Та й добре, що я не знав цього, бо міг би збожеволіти з відчаю. Спалахи надії підтримували мене, поки я не наважився твердо глянути в обличчя своїй страшній долі.

Я кричав, іноді не закриваючи рота по кілька хвилин підряд, іноді уривчасто, але відповіді не було. Поступово паузи між криками ставали тривалішими, поки надія, що мене почують, не зникла остаточно! Тоді я замовк.

Протягом кількох годин я перебував у якомусь заціпенінні. Але, на жаль, заціпенів мій мозок, а не тіло. Навпаки, воно аж здригалося від жахливих мук: його мучила страшенна спрага. А ці муки, мабуть, — найстрашніші за всі інші фізичні страждання. Якби раніше хтось сказав мені, що людина може так мучитись через те, що немає ковтка води, я не повірив би. Читаючи в книгах, як мучаться і навіть умирають від спраги мандрівники в безводних пустелях та морях серед безмежних рівнин океану, коли корабель зазнає аварії, я завжди думав, що їхні страждання перебільшено. Як і всі англійські хлопці, я виріс у вологій країні, де мало не на кожному кроці трапляються струмки або джерела, і ніколи по-справжньому не відчував, що таке спрага. Тільки іноді, коли я заходив далеко в поле або довго гуляв на березі моря, де не було прісної води, у мене в горлі виникало неприємне відчуття сухості, яке ми звичайно називаємо спрагою. Однак це ще не спрага, а тільки перша і найнижча її стадія, навіть трохи приємна, бо ти впевнений, що через сотню кроків зможеш напитися. В таких випадках ми буваємо настільки розбірливі, що не п'ємо воду з канави чи ставка, а ждемо, коли нам трапиться чистий колодязь або прозорий струмок. Якщо ж навколо не буде ні колодязів, ні струмків, на сотні миль не буде ставків, канав, озер чи річок — жодної вологи, яка могла б освіжити горло, — тоді навіть така спрага набуде нових властивостей і стане нестерпною.