Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 12

Розділ XIV

ЗАВТРА — В ПЕРУ!

Вкрай небезпечна пригода на острівці не змінила моєї поведінки, і я не перестав любити море. Здається, я ще більше полюбив його саме за ті переживання, яких зазнав під час небезпеки.

У мене було непереможне бажання переплисти океан і побачити далекі краї. Я щоразу думав про це, коли дивився на бухту. Помітивши на обрії вітрила, я думав, якими щасливими мають бути люди, що плавають на тих кораблях. Я радо помінявся б місцями з останнім матросом на кораблі.

Можливо, море не так вабило б мене, якби моє життя склалося краще, якби були живі мій добрий батько і ласкава мати. Але мій суворий старий дядько зовсім не піклувався про мене. Не маючи рідної домівки, не маючи батьків, любов до яких тримала б мене на березі, я ще дужче хотів поплисти за океан. Ферма зовсім не приваблювала мене, а нудна робота тільки збільшувала бажання вирушити за море, побачити чудесні країни, про які я читав у книжках стільки цікавого і про які матроси, колишні рибалки з нашого села, розповідали ще більш дивовижні речі. Вони розказували про левів, тигрів, слонів, крокодилів, мавп завбільшки з людину, змій, довжелезних, як корабельні канати. Кінець кінцем розповіді про хвилюючі пригоди, що випали на їх долю в країнах цих чудесних істот, сповнили мене всепоглинаючим бажанням побачити на власні очі всіх цих рідкісних тварин і взяти участь в полюванні на них, як це робили матроси, що приїздили звідти. Коротко кажучи, мені остогидло нудне одноманітне життя у нас дома, яке, за моїми уявленнями, було властиве тільки нашій країні, тому що, коли вірити словам заїжджих моряків, в усіх інших країнах можна було зазнати безліч хвилюючих пригод, побачити силу-силенну диких звірів і різних чудес.

Пам'ятаю одного молодого хлопця, який проїхався всього-на-всього на острів Мен і повернувся з такими розповідями про свої подвиги серед чорношкірих і удавів, що я аж мучився від заздрощів до людини, яка пережила стільки неймовірних пригод. Я непогано вмів писати і добре знав арифметику, але в географії майже не розбирався, бо викладали її в нашій школі абияк. Через це я не знав, де знаходиться острів Мен, проте вирішив при першій-ліпшій нагоді поїхати туди і хоч трохи подивитися на чудеса, про які розповідав той хлопець.

Така подорож була для мене досить складною проблемою, однак я не втрачав надії, що зможу розв'язати її. В окремих випадках з нашого села на цей уславлений острів ходила шхуна, і я розраховував колись потрапити на неї. Звичайно, це могло виявитись нелегкою справою, проте я вирішив будь-що домогтися свого. З цією метою я збирався подружитися з кількома матросами, які плавали на шхуні, щоб попросити їх взяти мене з собою.

Поки я терпляче чекав цієї можливості, трапилась подія, що змусила мене прийняти нове рішення і витіснила з голови і шхуну, і триногий острів.[8]

Миль за п'ять від нашого села, ближче до виходу з бухти, було велике місто. Це був справжній морський порт. Туди заходили великі кораблі — трищоглові судна, що відправлялись у всі кінці світу, перевозячи велику кількість товарів.

Одного разу мене послали в місто разом з дядьковим наймитом, який віз туди городину та молоко. Я мав допомагати наймиту, тобто дивитися за конем, поки він продаватиме дядькове добро.

Випадково наш візок проїжджав повз пристань, і мені випала чудова нагода побачити морських велетнів — кораблів, що стояли вздовж набережної, і помилуватися на їх високі стрункі щогли та красиву оснастку.

Наш візок зупинився якраз навпроти корабля, який особливо сподобався мені. Він був більший за своїх сусідів, і його красиві щогли, товщі внизу і тонші вгорі, височіли над щоглами всіх інших кораблів у порту. Але найбільше мою увагу привернули не розміри і не оснастка судна, хоч спочатку я й замилувався ними. Найцікавішим для мене в цьому кораблі було те, що він мав залишити порт дуже швидко — наступного дня. Про це я дізнався з великого дерев'яного щита, встановленого на видному місці на носі корабля. Ось що я прочитав:

Серце моє стрепенулось, наче перед жахливою небезпекою, проте справжньою причиною мого хвилювання була відчайдушна думка, що прошила мій мозок, як тільки я прочитав це коротеньке оголошення:

«В Перу. Завтра».

«А чому б і мені завтра не поїхати в Перу?» — блискавично пронеслось в моєму мозку. Справді, чому б не поїхати?

Та тут я подумав, які перешкоди треба мені подолати, їх було багато, я добре це розумів. По-перше, дядьків наймит, який стоїть майже поряд, повинен привезти мене додому. Зрозуміло, даремно просити в нього дозволу поїхати в Перу.

По-друге, для того, щоб поїхати в Перу, треба дістати згоду в людей на кораблі. Я був не такий наївний, щоб не знати, що проїзд в Перу чи взагалі в якусь іншу країну коштує чималих грошей, і без грошей на корабель не візьмуть навіть такого маленького хлопця, як я.

Але грошей у мене не було зовсім. Як же мені потрапити в число пасажирів?

Думки летіли з блискавичною швидкістю. Не минуло й десяти хвилин, протягом яких я розглядав красень-корабель, а я вже перестав думати про такі перешкоди, як дядьків наймит і необхідність платити за проїзд. З цілковитою впевненістю в свої сили я вирішив неодмінно їхати завтра в Перу.

Про те, де знаходиться Перу, я знав не більше, ніж людина з Місяця, навіть менше, тому що в ясні ночі вона, мабуть, добре бачить Перу. Навчання в нашій школі обмежувалося читанням, письмом і арифметикою. Останню я знав непогано, тому що наш учитель дуже любив її. Сам він був неабияким майстром складних підрахунків і пишався своїми знаннями, які передавав учням. Арифметика була найголовнішим предметом в нашій школі. Географії ж він не приділяв ніякої уваги, і ми майже зовсім її не вчили. Отже через це мені й не було відомо, де знаходиться Перу, хоч я й чув, що на світі є така країна.

Матроси, колишні жителі нашого села, багато розповідали про Перу. Вони казали, що це дуже жарка країна і що плисти до неї з Англії треба цілих шість місяців. Говорили також, що це країна чудесних золотих копалень, негрів, змій і пальм. А таке мені й хотілося побачити. Одне слово, я їду в Перу на цьому славному кораблі «Інка».

Я замислився, як мені дістати грошей на проїзд і втекти з-під нагляду Джона, дядькового наймита. Здавалось би, що перше мало виявитись для мене вкрай складним питанням, але насправді воно не було таким складним, принаймні я так гадав тоді. Щодо цього в мене були свої міркування. Я багато чув про хлопців, що тікали в море, про те, як їх брали на кораблі юнгами і як вони згодом ставали добрими матросами. У мене створилося враження, що зробити так досить легко і що будь-який хлопець буде прийнятий на корабель, якщо захоче працювати як слід.

Найбільше ж непокоїв мене зріст, бо я був невеликим, вірніше, просто маленьким, маленьким навіть на свій вік, хоч міцний і міг похвалитися непоганою витривалістю. Мене часто дражнили за те, що я такий маленький. Отже, підстави побоюватись, що мене не візьмуть на «Інку» юнгою, існували. А я твердо вирішив найнятися на неї.

Одразу здійснити цей план мені перешкодив Джон. Спочатку я хотів був просто втекти від нього, не подумавши, що вийде, коли він повернеться на ферму без мене. Але, гарненько поміркувавши, я зрозумів, що робити так не слід. Адже наступного ранку Джон повернеться в місто з півдюжиною наймитів, можливо, прибуде навіть дядько, і мене почнуть шукати. Цілком імовірно, що з'являться вони тут ще до відплиття «Інки», бо кораблі рідко коли залишають порт рано-вранці. Глашатай оголосить на головній площі про мою втечу. Люди обійдуть усе місто, обшукають корабель, знайдуть мене і віддадуть дядькові, який відвезе мене додому і, безсумнівно, жорстоко відшмагає. Вдачу свого дядька я вивчив надто добре, щоб уявити якийсь інший кінець втечі. Ні, ніяк не можна допустити, щоб Джон повернувся без мене.