Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 27

У дворі готелю дядечко Франтішек застав лише індіанців, які відпочивали в тіні. Вони сказали, що Вацлав, Єнік і Дієго пішли оглядати місто.

Після двогодинної прогулянки наша молода трійця повернулася до готелю. Ні Беліз, ані його околиці не викликали в неї захоплення. Зразу ж за містом починалися багнисті луки, подекуди перетяті піщаними валами або порослі деревами.

Місто складалося з одного майдану й чотирьох більш-менш прямих вулиць. Решта будинків і хатин було розкидано в безладді. Головні будівлі — церква, лікарня, резиденція губернатора, банк і різні інші установи — стояли на амарантових палях, тобто на колодах з червоного дерева, забитих у болотистий грунт.

Найважливіша й найпожвавленіша частина міста — звичайно, порт. І саме в порту наші друзі перебували більшу частину свого часу. Трудящий кольоровий люд, замбо й ладіно, вантажив на кораблі найрізноманітніші овочі, паки бавовни, лантухи рису, бочки індиго[7], цукор і кошики бананів. Замбо — негритянсько-індіанські метиси — складають більшість населення Британського Гондурасу, й найтяжчі роботи виконують саме вони.

Найбільші партії вантажів привозили з величезних складів лісопромислових компаній. Порт був ущерть забитий штабелями деревини рідкісних тропічних порід. Звідси відправляли кольорові колоди в усі частини світу. Тут було червоне, чорне й кедрове дерево, одначе найчастіше траплялися палісандровий кедр, жовте й рожеве дерево, яке в Європі цінилося дуже високо.

Негр Хосе найохочіше розгулював по ринку. Тепер йому не треба було куховарити, він мав багато вільного часу й міг милуватися купами свійської птиці, риби, черепах та овочів. Тут усе було дуже дешеве. Белізькі торгівці скаржилися на поганий збут. Місто спорожніло, в ньому залишилося десь близько тисячі людей, решта працювали — хто в навколишніх лісах, хто на ріці. Зате напередодні різдвяних свят, коли до міста повертаються всі лісоруби й чисельність населення зростає до п'ятнадцяти тисяч, товар іде назахват.

Незабаром з Лівінгстона прибуло судно й навантажило всі ящики та кошики з орхідеями у свій велетенський трюм. Через два дні воно знову вийшло в море й узяло курс на північ. У дядечка Франтішка немов камінь з серця впав.

Тепер йому залишалося тільки знайти корабель, який би вирушав на південь і взяв би наших мандрівників на свою палубу. Маленьких пароплавчиків тут не бракувало, проте дядечко Франтішек не хотів їхати на якомусь із них, бо вони простоюють на ремонті біля кожного прибережного села або острова. Містер Блек допоміг дядечкові Франтішку в його пошуках, і за два дні після відправки вантажу їм пощастило знайти підходяще судно, яке прямувало до Лівінгстона. Містер Блек був трохи здивований, що Долежал скрізь возить із собою негра й чотирьох індіанців. Він запевняв його, що в Лівінгстоні, а тим паче в Коста-Ріці, можна вільно найняти потрібну кількість людей; та дядечко Франтішек не погодився з ним.

— Не гнівайтесь, — відповів він містерові Блеку, — але цього разу я не послухаюся вашої поради. Кілька зайвих фунтів для мене нічого не важать, зате на цих людей я можу цілком покластися: вони віддані мені й уже опанували мистецтво збирання рослин. Я радію з їхньої готовності їхати зі мною далі й не увільню їх. — Згадавши про те, як самовіддано поводилися індіанці під час нічного нападу в джунглях, він додав — Ці люди вже кілька разів доводили нам свою відданість, а це вже неабищо. Мені не хотілося б відмовлятися від них.

І тільки поведінкою Дієго дядечко Франтішек був трохи незадоволений. Останніми днями хлопець весь час кудись зникав, тож можна було подумати, що він лаштується до втечі.

Покликавши Єніка, дядечко Франтішек сказав йому таке:

— Звичайно, в мене немає ні прав, ні тим паче бажання затримувати Дієго, але мені не подобається його таємнича поведінка. Поговори з ним, Єніку. Якщо Дієго має намір піти від нас, то нехай іде, але принаймні хоч скаже про це. Я не відпущу його ні з чим.

Єнік також був незадоволений Дієго. З самого ранку юний індіанець десь зникав і повертався лише пізно вночі; на всі Єнікові запитання Дієго відповідав ухильно.

XX

НЕЗВИЧАЙНІ ЗАСЛУГИ ДІЄГО

Наші друзі неквапливо лаштувалися до від'їзду. Судно рано-вранці мало вийти з порту, й капітан попросив усіх пасажирів звечора зайняти свої місця.

Дядечко Франтішек пішов з останнім візитом до містера Блека, зняв з рахунку частину грошей, укинув у поштову скриньку свої листи, а також ті, що їх написали Єнік і Вацлав, а тоді звелів усім перед заходом сонця бути на пристані. Не знайшовши ніде Дієго, який і цього разу десь пропадав, дядечко Франтішек знову подався до міста.

Хосе з індіанцями прийшли на пристань одразу ж пополудні й, сховавшись у тіні пальм, спостерігали за метушнею біля причалу.

Єнік, Вацлав та повсюдна Лготка пішли трохи прогулятися за містом й тинялися берегом моря, збираючи різноколірні мушлі. Берег був піщаний, подекуди порослий колючим чагарником, але там, де зосталися болітця, росли буйні дерева й високі трави. Ці зелені острівці аж кишіли дичиною, і Єнік пошкодував, що його рушниця вже запакована й прив'язана до кошика в трюмі пароплава.

Вечоріло.

Море, по якому перебігали низенькі гребені хвиль, вигравало всіма барвами веселки. Море не скрізь однакове: іноді воно схоже на безмежну савану, на якій голубі луки перемежовуються з фіолетовими, жовті — з коричневими, рожеві — з оливково-зеленими. А коли цю неозору морську гладінь розкошлає вечірній вітрець і хвилі заяскріють у промінні призахідного сонця, від цієї захоплюючої картини не можна одірвати очей.

Єнік і Вацлав уже хотіли були повернути назад, коли це Лготка зненацька загавкала й метнулася вперед. Друзі не стямились, як із кущів вискочив Дієго і, радісно скрикнувши, кинувся до них.

— Швидше! Швидше! — закричав він іще здалеку. — На дона Франтішка зараз буде вчинено напад!

І, не чекаючи відповіді, не вдаючись у пояснення, він побіг понад морем до пристані, аж босі п'яти замелькали.

Вацлав і Єнік перезирнулися й притьмом кинулися слідом за ним. Серця їм тривожно закалатали.

Пробігши близько кілометра, вони знову почули Лготчин гавкіт і голос Дієго:

— Швидше, швидше!

За купою дерев одігравалася жахлива сцена. Лготка душила якогось незнайомого чоловіка, одним стрибком збивши його з ніг. Поруч, на землі, дядечко Франтішек боровся з другим незнайомцем, який лівою рукою стиснув дядечкові горло, а в правій тримав ніж. Незнайомець уже заніс був руку, щоб ударити ножем, але не встиг: завивши від болю й відкинувши Єніка та Вацлава, він кинувся навтьоки геть від моря.

Хто врятував дядечкові Франтішку життя? Мачете сеньйора Панси, точніше Єнік.

Побачивши, що діється, Єнік підскочив до напасника і, не довго думаючи, вдарив своїм гострим мачете по зведеній угору руці. Дієго тим часом погнався за третім негідником, який досі ховався за деревами, очевидно, вартуючи, щоб хто не надійшов з боку пристані.

Вацлав кинувся на допомогу Лготці, та запізнився. Негідник штрикнув собаку ножем у шию й теж утік. Вацлав квапливо роздер носову хустину й перев'язав Лготці рану, щоб зупинити кров.

Дядечко Франтішек насилу підвівся. Тільки тепер усі побачили, що він тяжко поранений. Обороняючись голіруч проти озброєного напасника, він дістав у ліве плече дві ножові рани. Напасник не зміг би здолати його, бо дядечко Франтішек був молодший і дужчий за нього, та другий грабіжник, вискочивши з засідки, повалив жертву долі.

— Але ж завіщо? Завіщо? — допитувався Вацлав, усе ще тремтячи всім тілом.

— Хотіли пограбувати, — відказав дядечко Франтішек; йому теж тремтів голос. — Я впізнав розбійника й одразу ж зрозумів, що він нападе на мене, хоч спочатку він поводився цілком пристойно.