Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 23

— Ура, місто в пустелі! — радісно закричав Єнік. — Я вже й не пам'ятаю, коли востаннє бачив міські майдани, будинки, церкви, готелі й крамниці.

— Може статися, що це місто тебе розчарує, — замислено сказав дядечко Франтішек. — Боюся, що Флорес не відзначається розкішшю. Але, зрештою, й у селі Лготці в Чехії теж тільки один майдан.

— Зрозуміло, але ж Лготка — навіть не містечко, а просто село, — не поступався Єнік.

— Ну й що з цього? Тут і село, схоже на Лготку, пишно називається місто. Та, зрештою, ми ще сьогодні все це з'ясуємо. А зараз нам передусім треба знайти щось подібне до пристані, тому найкраще іти вздовж берега — може, й надибаємо. Отже, вставайте! Рушаймо!

Вони йшли узбережжям вже цілу годину, та ніде не побачили ні човна, ні порому; тільки великі зграї птахів злітали з високої трави та очерету.

Часто, щоб обминути болото, мандрівникам доводилося значно віддалятися від берега. Терпець їм, здавалося, от-от увірветься, як раптом неподалік берега вони побачили купку дерев і поряд — хатину. На водянім плесі темніла якась річ, оповита ранковим туманом.

— Нарешті пристань і острів! — вигукнув Вацлав. — Ще трохи — і ми досягнемо мети!

І справді: в хатині мешкав поромник, а на воді погойдувався широкий пором з довгими жердками й веслами по боках. Не встигли наші друзі роздивитися навколо, як поромник вийшов їм назустріч.

— Хіба цей чоловічок зможе нас перевезти? — засумнівався Єнік. — Він на зріст не більший за мене!

— А ми йому допоможемо, — озвався дядечко Франтішек. — Втім, ось і другий поромник, дужчий. Спочатку переправимося лише ми втрьох, решта зостанеться тут. Вони, коли матимуть бажання, поїдуть пізніше, як ми вже повернемося.

Дядечко Франтішек швидко домовився з перевізниками, а тоді, звелівши розвантажити в'ючаків та гарненько стерегти їх і вантажі, разом з Вацлавом та Єніком зійшов на пором.

Раптом — гоп! Лготка одним стрибком опинилася поруч з ними. Хоч її ніхто й не кликав на екскурсію до містечка, вона без запрошення подалася слідом за господарями. Правда, шерсть на її хребті трохи настовбурчилася: собака злякалася, побачивши навколо себе стільки води.

Поромники були майстрами своєї справи. Спочатку вони дуже спритно орудували довгими жердками, й лише згодом узялися за весла. Вацлав хотів був їм допомогти, та вони чемно попросили його не турбуватися, бо він тільки заважав би їм. Вацлав погодився з ними й сів скраю на поромі.

Острів повільно виринав з туману. Туман поступово розвіювався; коли він щез остаточно, наші друзі раптом побачили купу дерев, а під ними — дахи будинків і хатини, які стояли в хаотичному безладді.

Дядечко Франтішек належав до тих передбачливих мандрівників, котрі перш ніж вирушити в дорогу, читають різну літературу про природу та людей країв, які вони мають намір відвідати, його цікавило, що варто побачити в тій чи іншій країні й що там має якусь історичну цінність. Часто траплялося, що дядечко Франтішек вражав місцевих жителів — не лише далеких тропічних, але і деяких європейських країн — тим, що знав про їхню батьківщину більше, ніж вони самі.

Стоячи тепер на поромі, дядечко Франтішек розповідав Єніку й Вацлавові, що на озері Петен є безліч островів, на яких збереглися рештки водних споруд індіанського племені майя.

Причаливши до берега, всі троє розчаровано побачили, що містечко Флорес навіть менше, ніж вони собі уявляли: десятків зо три будиночків, розкиданих серед тропічних дерев, — оце й усе місто. Головну вулицю, тобто широку утрамбовану дорогу, утворювали ряд будиночків і пальмова алея.

Непоказна, збудована з круглих колод споруда з вежею, на якій висів дзвін, правила тут за храм. До цього храму привітні тубільці завжди водили заїжджих іноземців.

Дядечко Франтішек пішов за тубільцем до храму дуже охоче, але своїм друзям порадив не йти за ним — мовляв, з них досить буде зазирнути досередини крізь відчинені двері.

Внутрішній вигляд храму цілком гармоніював із зовнішнім. Там було порожньо й незатишно, ні лав, ні амвона — лише вівтар посередині, власне, не вівтар, а муроване підвищення, заслане покрівцем. Над вівтарем висів образ, намальований дуже яскравими фарбами. З дерев'яних стін виступали кінці колод, оздоблені гарною різьбою та малюнками. Це свідчило про те, що цьому малочисельному народові не бракувало любові до мистецтва та мистецького хисту.

Чорні дубові колоди, засипані землею й зарослі кущами, — ото й усе, що зосталося від давніх водних будівель майя. Мисливці стояли над цим пам'ятником старовини в глибокій задумі. Франтішек пояснив, що тут колись здіймалися на квадратних фундаментах високі будівлі, що місто було оточене частоколом з дерев'яних колод, міцно забитих у землю, а фортечний мур був укріплений земляним валом і глибоким ровом, в який під час небезпеки — так само, як і в європейських фортецях, — пускали воду.

Було очевидно, що колись тут жили винахідливі люди, здатні захистити свої житла від неспокійних і зажерливих сусідів.

Відвернувшись од руїн, Єнік раптом побачив знайомі дерева.

— Та це ж яблуні! — зраділо вигукнув він. — Вацлаве, поглянь, яблуні!

— Авжеж, — підтвердив дядечко Франтішек. — Якби ми тепер повернули не на схід, а на південь, до Гватемали, то знайшли б там пшеницю і навіть… картоплю! Ту саму картоплю, за якою ти так сумуєш! Зрозуміло, садять її тут тільки на височинах. А в долинах мешканці тутешніх країв уважають за краще вирощувати кавове дерево, цукрову тростину, банани й тютюн, бо на ці продукти великий попит, так само як на каучук, на всі цінні сорти кольорового дерева та на ваніль.

У містечку Флорес не було ні готелів, ні ресторанів, бо заїжджі чужинці, як правило, недовго затримуються тут.

Кілька тубільців провели білих аж до порому, а коли дядечко Франтішек висипав на долоню провідникові жменю дрібних монет, усі оточили щасливця, голосно вихваляючи щедрість «дона Хосе».

XVI

СНІП ВІДДЯЧУЄ ДІЄГО ЗА ПОСЛУГУ

Дядечко Франтішек поспішав на схід. Час минав, а попереду ще чекала далека й нелегка дорога.

Ящики були вже майже повні, тому довелося купити в якогось ранчеро кілька кошиків. Дядечко Франтішек переконався, що кошики значно зручніші, ніж ящики, і їх легше навантажувати на в'ючаків. Дядечко Франтішек і далі наполегливо шукав нові види орхідей, і індіанці принесли йому кілька рідкісних екземплярів цієї рослини.

Подорож Петенською улоговиною була значно легша, ніж джунглями. Тут уже нікого не лякали пустинні місця; майже щодня караван зустрічав тубільців, які поспішали до Флореса.

Наші друзі намагалися здобути прихильність місцевих мешканців, роблячи їм різні послуги й запрошуючи на спільну трапезу.

Несміливі індіанці ввічливо дякували їм, але жодного разу не наважилися прийняти запрошення білих. Проте завжди, коли мандрівники заходили до хатин власників невеличких кукурудзяних плантацій, їх чекав гостинний і щедрий прийом.

Смуглі дітлахи, наче мавпенята, швидко вилазили на дерева, щоб дістати іноземцям найспіліші плоди. 1 коли в нагороду за це вони щось діставали, то дитячій радості не було меж.

Та дядечко Франтішек завжди квапив друзів рушати далі. Він розпитував тубільців про Олд Рівер — Стару ріку, уздовж якої розраховував потрапити в Бун Таун — невелике містечко в Британському Гондурасі, а звідти — до порту Беліз.

Він з'ясував, що перш ніж вони дістануться до верхів'я ріки, їм доведеться знову йти уздовж відногів Кокскомбського хребта.

— Щоправда, в горах живе плем'я індіанців-велетнів, проте в усьому іншому дорога безпечна, — пояснював дядечкові Франтішку один з місцевих жителів.

Вимовивши слово «велетні», тубілець показав на дядечка Франтішка. І тут навіть Єнік засміявся: було зрозуміло, що цей маленький чоловічок, на зріст хіба що трохи вищий за Єніка, вважає «велетнем» кожного високого мужчину.