Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 21

Єнік вистрелив, і гарний птах упав додолу, немов палаюча ракета.

— Тепер у мене є подарунок для тата й для мами! Лишається тільки підстрелити що-небудь для Терезки… — застрибав хлопчина з радощів.

— Вибирати тут є з чого! — заспокоїв його дядечко Франтішек. — Ти ще побачиш безліч гарних папуг і туканів з величезними дзьобами.

Того ж дня Єнік познайомився іще з однією дивною твариною. Дієго покликав його подивитися на лінивця. Єнік часто чув про цього незвичайного звіра, але не йняв віри, що тварина справді заслужила таке ім'я. А тут він переконався, що це саме так. Лінивець висів на дереві нерухомо, наче мертвий. Міцними пазурами він ухопився за гілляку й, очевидно, спав. Дієго засміявся й потицяв у нього палицею — байдуже: лінивець навіть не ворухнувся. Тоді Єнік потрусив гілляку, на якій висів звір, але теж марно.

— Він, мабуть, здох! — сказав Єнік.

— Та де там! — засміявся Дієго. — Він живий, тільки не хоче ворушитися! Та зараз я допоможу йому злізти, стривай!

За мить Дієго зіскочив з дерева, застромив за пояса сокирку й знову видряпався нагору. Єнік зрозумів, що Дієго хоче підрубати гілляку, на якій повис лінивець, і з нетерпінням чекав, що буде далі. Лінивець тим часом не виявляв ніякісіньких ознак життя. Навіть удари сокири, здавалося, не розбудили його. Лише коли гілляка затріщала й почала хилитися долі, звір міцніше припав до неї і — бебех! — гепнув разом з гілкою в кущі, заскигливши, немов дитина спросонку.

Єнік підбіг ближче й з усіх боків роздивився звіра, вкритого шорсткою шерстю. В лінивця була коротка волохата морда й дужі лапи, озброєні довгими гострими пазурами. Дивовижний звір — напрочуд незграбний та непорушний!

— Він страшенно лінивий, — почав оповідати Дієго. — Вилізши на дерево, сидить там доти, поки не об'їсть геть усе листя і плоди. А потім, коли зголодніє, просто пускає гілляку й падає вниз, наче мішок. Злазити як слід він не вміє.

— Що ж ми з ним робитимемо? — запитав Єнік.

Дієго засміявся:

— Нічого! Наші, щоправда, з’їдять його м'ясо, але дон Франтішек гидуватиме. Ходімо!

Хлопці пішли. А лінивець знову заснув чи, може, тільки вдавав, що спить. Ледацюга навіть не попрощався з хлопцями!

XIV

У ГОСТИННИХ ГОСПОДАРІВ

Лісоруби оселилися в таборі на узліссі на п'ять-шість місяців, а наші мисливці, перебувши там чотири тижні, знову почали лаштуватися в похід. Дядечка Франтішка цікавила не кількість зібраних рослин, а розмаїтість їхніх видів. Гірські орхідеї — рідкість, а саме їх можна знайти лише в Коста-Ріці.

Лісоруби, вся славна лісова артіль, умовляли європейців хоча б на кілька день відкласти відхід. Саме почався період тропічних злив, а в таку негоду особливо приємно, коли поруч тебе хороші люди, а ще приємніше вести з ними дружні розмови. Та дядечко Франтішек поспішав. Він сказав, що, мабуть, затримається ще на день-два, аби зробити запаси копченого м'яса, а тоді вже експедиція негайно вирушить у дорогу.

Індіанці вистежили велике стадо пекарі й навели мисливців на їхній слід; таким робом пощастило вполювати шістьох тварин. А Вацлав, крім того, підстрелив якогось невідомого звіра й дуже з цього зрадів. Та дядечко Франтішек звелів викинути ту здобич.

— Хоча у твого єнота й хороша шкура, проте м'ясо його нікуди не годиться. Хіба ти не відчуваєш, як він смердить?

Єнік вражено дивився на єнота.

— Справжній ведмідь! А чи не могли б ми прийняти від нього в дарунок хоча б оті його лапи. Я колись читав…

Дядечко Франтішек щиро зареготав:

— Я теж у дитинстві читав, що єнотові лапи — чудові ласощі, а запах від них, мовляв, неначе від черепашачого супу. А деякі робінзони начебто ласували єнотячими лапами, немов устрицями. Але, любий мій Єніку, не можна вірити в усе на світі. Тобі вони не сподобалися б — чехам єнотячі лапи не смакують. Зате копчене м'ясо пекарі — справжні ласощі, ось побачиш!

Хосе довелося чимало-таки поморочитися, поки він засолив і закоптив усе м'ясо.

— Бережи сіль! — попередив його дядечко Франтішек. — Коло озера Петен вона дуже дорога, індіанці принесуть тобі за сіль усе, що ти тільки забажаєш.

Нарешті всі ящики було спаковано, шатра згорнено, а тварин підготовлено в дорогу: настав час прощатися. Лісоруби, люди прості й щирі, за кілька тижнів прихилилися до своїх білих друзів і були щиро засмучені розлукою з ними. Вони провели наших мандрівників далеко за межі табору й ще довго дивилися їм услід, махали руками та кричали:

— Щасливої дороги, до побачення!

— Може, й до побачення! — зітхнув Франтішек. — Може, доведеться колись іще завітати в ці краї…

Найтяжче було прощання сеньйора Панси з Єніком. Вони обидва виконали свої обіцянки: Єнік щовечора приходив до огрядного метиса, сідав, схиливши голову йому на плече, й слухав розповідь про його померлого сина Мігеля.

— Я радо подарував би тобі щось на згадку, — мовив Панса, коли вони прощалися. — Тільки в мене нічого нема… Хіба що ось цей мачете… Візьми його, може, колись тобі стане в пригоді. Я багато днів заклинав його берегти тебе. Не смійся! Ти гадаєш, що зброя не розуміє людської мови? Oro, ще й як розуміє! Разом з оцим мачете за тобою піде й моя правиця, затям це собі!

Єнік узяв з рук у Панси гострий ніж в оздоблених піхвах і гордо почепив його до пояса. Потім простяг Пансі один із своїх пістолетів, попросивши взяти його на згадку про білого хлопця, який завжди вдячно згадуватиме про свого далекого доброго друга.

— Гаразд, я візьму й пістолет, але вибач мені: одну річ я вже сам узяв, крадькома. Ось цю книжку, бачиш? Візьми її й вибач мені!

— Ні, ні, сеньйоре Панса, будь ласка, залиште її собі! Дозвольте мені лише написати в ній кілька слів.

Єнік сів на землю й написав у книжці по-іспанському:

— Ех, шкода, що я не вмію читати! — зітхнув сеньйор Панса. — Ну, та наш старший уміє: він читатиме це мені щовечора. Бувай здоровий і щасливий, синку!

Дядечкові Франтішку довелося покликати Єніка, бо караван уже зник за далеким вигином лісу. Хлопець вирвався з обіймів сеньйора Панси й кинувся наздоганяти своїх.

Експедиція, коли була змога, уникала джунглів. Це було не дуже важко — мандрівникам для цього не доводилося навіть міняти напрямку, бо джунглі тут розкинулися лише на відногах гір, що тяглися з півночі на південь.

Широченна Петенська улоговина, як ми вже казали, виникла внаслідок опускання верхніх шарів земної кори, викликаного вулканічною діяльністю. Найнижча її частина не має стоку й наповнилася джерельними водами.

Навколишня природа казково гарна й невимовно багата. На кожному кроці вона вражає своїми небаченими плодами. Прозорі потоки й студені джерела, прохолодні й теплі струмки дають мандрівникові свіжість; пахощі сп'яняють його, а безліч неповторних за своєю красою картин милує зір.

Хоч до Гватемали часто приїздять багато іноземців — французів, іспанців, англійців, — проте на берегах озера Петен вони тоді ще не з'являлися, бо серце країни майже не мало зв'язку з далеким узбережжям.

Наші мандрівники переконалися в цьому дуже швидко. Ще в передгір'ї, перш ніж спуститися до озера, вони зустріли тубільців, які полювали тут. Європейців вразив вигляд високих дужих чоловіків, які кольором шкіри майже не відрізнялися від білих. Тубільці не виявили ніяких ознак страху перед чужоземцями й на запрошення охоче підійшли до шатра. Прийнявши частування, гості запропонували чужинцям свіжу дичину: зайців і птаха, завбільшки з курку. Їхню мову індіанці, що супроводжували караван, добре розуміли. Одягнені тубільці були майже по-європейському — в сорочки й штани, — але на плечах носили шматок тканини, щось на зразок вузького плаща. Озброєння їхнє складалося з луків і стріл, але рушниці їм, очевидно, теж були знайомі: тубільці заздро поглядали на зброю, але тут же опускали очі, коли європейці це помічали.