Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек - Страница 19

Зненацька над улоговиною прогримів постріл, і обидва метиси підняли вгору голови.

— Не тривожтеся, — заспокоїв їх Франтішек. — Це мої молодші товариші пішли на полювання, бо ми вже давно не ласували свіжим м'ясом. Скоро ви з ними познайомитесь — вечоріє, й мисливці ось-ось мають повернутися до табору.

Лісоруби прийняли частування й, вихиливши по склянці спиртного, вже зібралися були йти, як до шатра вбігла розпалена Лготка.

— Ну, ось і наші мисливці! — мовив Франтішек і разом з гостями вийшов із шатра.

З лісу мчав Єнік, радісно розмахуючи птахом, схожим на нашу чаплю.

— Я приніс чудесну здобич, дядечку! Ото буде вечеря! І уявіть собі — я підстрелив її на льоту!

Лісоруби зачудовано подивилися на хлопця, а губи на круглому, м'ясистому обличчі сеньйора Панси розтяглися в широкій усмішці. Цей хлопчина з рушницею через плече й здобиччю в руці йому, напевне, дуже сподобався. Тим часом до гурту чоловіків підійшов Вацлав і міцно потис шкарубкі руки лісорубів.

Європейці провели метисів аж за табір. Вони домовились, що допомагатимуть одні одним, і лісоруби запропонували мисливцям поставити шатро в одному з ними таборі. Франтішек пообіцяв, що перебереться ближче до них.

Він розпитав нових друзів, як найкраще дістатися до озера Петен, і невимовно зрадів, почувши, що йти туди щонайбільше два дні.

Сеньйор Панса ні на мить не спускав очей з Єніка. Він ішов поруч хлопця й схвильовано стежив, як той бавився з Лготкою: Єнік посилав собаку то в кущі, то в траву, а потім гукав її назад. Коли всі стали прощатися, Панса своїм грубелезним пальцем торкнувся Єнікової щоки й мовив дуже лагідно:

— В мене теж був синок, точнісінько такий, як оце ти. Його звали Мігель. На жаль, він помер.

Єнік співчутливо взяв лісоруба за руку:

— Ваш син помер? Бідолашний! А що ж з ним таке скоїлося?

— Він пішов до лісу, і його вкусила гримуча змія. Кинулися рятувати, але вже пізно. Ти колись увечері прийдеш до нас разом із своїми друзями, гаразд?

Голос огрядного Панси затремтів.

— Неодмінно! — щиро пообіцяв Єнік. — І ви будете розказувати про Мігеля!

Сеньйор Панса притис Єніка до своїх могутніх грудей і, похиливши голову й не звертаючи більш ні на кого уваги, подався за своїм товаришем.

— От бачиш, Єніку, — мовив дядечко Франтішек. — Розумієш тепер, якого ти горя міг завдати нам усім своєю необережністю?

Єнік збентежився. Він зрозумів, як дядечко любить його. Адже дядечко не сказав: «Якого ти горя міг завдати своїм батькам», а сказав «нам», тобто йому й Вацлавові!

— Що ви, я нізащо в світі не хотів би вас бодай трохи засмутити! — прохопився Єнік і обняв обох своїх старших друзів. — Навпаки, мені хочеться щодня приносити вам лише радість!

Лготка ображено дивилася на людей, які обнімалися один з одним, а про неї геть забули. Вона тут же заявила про свої права: високо підстрибнувши, сперлася лапами Єнікові на плечі, й не встиг він одвернутися, як Лготка облизала йому все обличчя. Не залишалося нічого іншого, як обняти також і її. Але Єнік зробив це так прудко, що вони обоє покотилися в траву.

— В сусідстві з лісорубами нам буде набагато безпечніше, — радів дядечко Франтішек. — Тепер і Хосе зможе частіше ходити з нами до лісу.

— А, можливо, Хосе й від куховарки дечого навчиться, — додав Вацлав. — Ні йому, ні нам не завадить, коли він трохи запозичить у неї куховарського досвіду.

— Еге! — засміявся дядечко. — То ти, може, захотів уже чеських пиріжків чи кнедликів?

— Якби ж то! — зітхнув Вацлав. — Зараз я б не погребував і оладками.

— Що то за оладки, про які ти тільки й говориш?

— Оладками в нас називають картопляні галушки, посипані товченими сушеними грушами, — пояснив Вацлав. — Це така ж національна страва, як і кнедлики зі сливами.

— То це ти про картопляники? — здогадався дядечко Франтішек.

Усі засміялися. Оладки, галушки, картопляники! Тепер уже всі зрозуміли, про що йдеться.

— У нас посипають їх цукром і тертим маком — ну й, звичайно, поливають маслом, — пригадав дядечко Франтішек.

— А в нас тертим сиром, — похвалився Єнік.

— І все-таки це не те, що з сушеними грушами! — не поступався Вацлав.

Дуже дивно лунала та розмова на самому краю пробуджених гватемальських джунглів!

Але в ті слова чехи вкладали всю свою тугу за далекою батьківщиною. Скільки в них було любові й ніжності до рідного краю! «Якщо хочеш навчитися любити свою батьківщину, поїдь на чужину». Хто вперше сказав ці слова, той, напевно, сам скуштував усю гіркоту чужини.

XIII

БЕЗПЕЧНІ СУСІДИ

Лісоруби й справді виявилися приємними сусідами, спокійними й працьовитими людьми. Ввечері, коли всі відпочивали після денних турбот, коло багать панували веселощі. Жарти й розваги чергувалися з численними спогадами про різні цікаві пригоди в джунглях.

Лісоруби заходили в ліс не дуже далеко. Вони дбали головне про те, щоб якомога швидше переправити звалені дерева на узлісся джунглів або хоча б на поляни, а вивозити деревину звідти було вже легше. Нашим мисливцям за орхідеями доводилося набагато важче; приваблювані квітучими садами на верхівках дерев, вони заходили в джунглі дедалі глибше.

Іноді, повертаючись із лісу, лісоруби приносили цілі кущі орхідей, знайдені в кронах зрубаних дерев. Вони віддавали орхідеї Франтішкові й кожного разу дуже дивувалися, що мисливці дбайливо вкладають у ящики лише кореневе пагіння та зів'яле листя з коричневими, пообриваними корінцями, а чудові квіти викидають. Дивувалися так, як зовсім недавно дивувався дон Фернандо, тож Єнікові знову довелося пояснювати.

Єніків авторитет і повага до нього серед членів експедиції зростали з кожним днем. Поступово хлопчина став непоганим знавцем і досвідченим збирачем орхідей. Кінець кінцем Єнік навіть ублагав дядечка Франтішка дозволити йому вилізти на верхівку дерева й зазирнув у горішні квітучі сади.

Літній індіанець і Дієго пообіцяли, що пильнуватимуть за Єніком. Під їхнім наглядом і керівництвом хлопець невдовзі навчився лазити по деревах, наче вивірка.

А дерева в джунглях — це вам неабищо. Для того, щоб забратися на них, потрібна справді велика майстерність. Вилазячи на дерево, людина використовує не лише силу рук і ніг — вони тільки допомагають їй триматись угорі; чималу роль тут відіграє також голова, а надто шия, з допомогою їх людина прокладає собі дорогу крізь переплетене гілля. Вона не стрибає по деревах, як вивірка, не скаче, мов дятел, а скоріше лазить по них, наче ящірка. Ця думка сяйнула Єнікові, коли він якось спостерігав за маленьким і спритним Дієго. Єнік також зауважив, що в м'якому індіанському взутті дуже зручно лазити по деревах; а крім того, воно оберігає ногу від ударів та вивиху.

Уперше опинившись на верхівці високого дерева й розглянувшись навколо, Єнік не стримався й скрикнув од захоплення. Він побачив тисячі квітів найрізноманітніших форм і відтінків, але над усім переважав теплий фіолетовий тон з золотавим полиском. Тут, нагорі, розкинулися цілі луки, казкові плантації тропічних квітів вогненної барви. Спочатку Єнік навіть розгубився — чи то не метеликів, жуків, мух або велетенських комарів він бачить? — таку дивовижну форму мали деякі фантастичні квіти.

А над цією тропічною красою, високо над небезпеками одвічного лісу гули, співали, пищали, мелькали у сяйві нестерпно палючого сонця невгамовні комахи. Квітучі плантації на верхівках дерев правили їм за гостинне пристановище. Навколо літали чарівні колібрі; вони сідали, щоб погойдатися на гнучких стеблах, занурювали свої тоненькі дзьобики в ніжні чашечки квітів, щоб напитися з них солодкого соку, нектару. Єнік ладен був дивитися на це видовище цілий день.

Раніше хлопець багато в чому помилявся. Він, наприклад, вважав, що колібрі вибирають із чашечок квітів дрібних комашок, якими й живляться. Але дядечко Франтішек пояснив йому, що ці маленькі пташки ласують солодким соком квітів, точнісінько, як метелики. «Тому в нас іноді їх називають «медососами», — сказав дядечко.