Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович - Страница 33

— Подивіться, на кого ви стали схожі!

Він довго дивився в дзеркало, потім спитав:

— Хто це?

Зовсім не при собі людина!

— Звичайно, ви.

— Не пізнаю, — сказав Фалєєв. — Невже це я? Страшніший від Джипсі. — Він сказав це зовсім байдужим тоном і, відійшовши від дзеркала, одразу заговорив про інше.

Ні, цю людину треба лікувати, і лікувати негайно.

Я вирішив того ж дня злітати на Кец і про все розповісти Меллер.

Але в цей день сталася ще одна подія, яка примусила мене доповісти Меллер уже не про одного хворого, а про двох.

XIX. ДИВНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ

Наш пружинний годинник (годинник з маятником не працює в світі невагомості) показував уже близько шостої години вечора. Фалєєв полетів на Зірку Кец, Зоріна ще залишалася в зоолабораторії. Ця дівчина захоплювалась роботою не менше, ніж я, і часто затримувалась тут до вечері. Завжди весела, життєрадісна, привітна, вона була не тільки прекрасним працівником, але й чудовим товаришем.

Вона часто зверталась до мене з різними науковими запитаннями, і я залюбки давав роз’яснення.

Так було і цього разу.

Віра Зоріна вивчала вплив холоду на ріст вовни. Піддослідна тварина сиділа в окремій камері з досить низькою температурою, і працювати там доводилося в теплому костюмі. Ця камера містилася в кінці нашої трубоподібної лабораторії.

Я сидів сам біля скляного ящика, розглядаючи велетенську дрозофілу завбільшки з голуба. Незважаючи на такий зріст, крила в мухи були не більші, ніж у бджоли. Ці крила майже не допомагали їй під час польоту, і тому вона воліла швидко лазити по стінках своєї скляної хатки. Але ця велетенська муха вже не була безстатевою істотою. Дрозофіла була самиця — на моє замовлення. Міркуючи про наслідки свого успіху, я не зразу помітив, як до мене підлетів Джипсі і заговорив своєю собачою мовою. Потім я зрозумів: мене просить до себе Зоріна.

Я підвівся. Джипсі полетів попереду, вимахуючи своїми перетинчастими лапами, я за ним. Долетівши до кінця лабораторії, я одягнув теплий костюм і “ввійшов” у камеру. Під стелею “шугав” баран. Він мав таку довгу вовну, що ніг його зовсім не було видно. Я спробував м’яке, як шовк, руно. Справді, золоте руно! Вовна обгортала барана, як хмара.

— Непогано! — сказав я. — Ви робите успіхи.

— І уявіть, — зраділа Зоріна, — зовсім недавно я стригла барана. І ось вовна знову відросла і навіть довша, ніж раніше. Але вона стала трохи цупкішою. Це турбує мене.

— Що ви, шовк не може бути м’якший, — заперечив я.

— Але павутина тонша, ніж шовк, — в свою чергу заперечила Зоріна. — Ось спробуйте зняте руно. — І вона простягнула мені жмут білосніжної вовни, легкої, як газ.

Зоріна мала рацію: знята вовна була тонша.

— Невже після стрижки вовна стає грубішою? — спитала мене дівчина.

Я не міг відповісти відразу.

— Холодно тут, — сказав я. — Вийдемо звідси і поговоримо.

Ми перейшли з камери в лабораторію, зняли шуби, “почепивши їх на повітря” біля себе, почали розмовляти. У вікно заглядало синє Сонце. Десь унизу висів велетенський місяць Землі. Брильянтами світився Чумацький Шлях. Біліли плямки туманності. Знайома, вже звична картина… Зоріна слухала мене, зачепившись пальцем ноги за ремінець у “стелі”. Я, обійнявши Джипсі за голову, примостився біля самого вікна.

Раптом Джипсі тривожно прогарчав: “Кгмррр”… В цю ж мить я почув голос Крамера:

— Небесна ідилія! Дует на Зірці!

Я перезирнувся з Зоріною. Її брови насупились. Джипсі знову загарчав, але я заспокоїв його. Крамер вимахував віялом правої руки і, роблячи повільні кола в повітрі, наближався до нас.

— Мені треба поговорити з Вірою! — сказав він, спинившись і пильно дивлячись на мене.

— Я вам заважаю? — спитав я.

— Треба самому бути догадливим, — люто відповів Крамер. — З вами у мене буде розмова пізніше.

Я різко відштовхнувся ногою від стіни і полетів у протилежний кінець лабораторії.

— Куди ж ви, Артем’єв? — почув я за собою голос Віри Зоріної.

Оглянувшись на півдорозі, я побачив, що Джипсі вагається — чи летіти за мною, чи залишитися з дівчиною, яку він любив не менше, ніж мене.

— Ходім, Джипсі! — крикнув я.

Але Джипсі, вперше за весь час, не виконав мого наказу. Він відповів мені, що залишиться з Зоріною і буде охороняти її. Цієї відповіді Крамер, звичайно, не зрозумів. Для нього “слова” Джипсі були лише гарчанням, гавканням та чваканням щелепами. Тим краще!

Я підлетів до камери дрозофіл і спинився, прислухаючись до того, що діється в другому кінці лабораторії. Дивний вигляд Крамера і поведінка собаки, який відчув небезпеку, мене стурбували.

Але все було тихо. Джипсі не гарчав, не гавкав. І голосу Крамера не було чути. Мабуть, він говорив дуже тихо. Атмосфера в нашій лабораторії не така густа, як на Землі, і тому звуки приглушені. Минуло хвилини зо дві в напруженому чеканні. І раптом до мене долетів несамовитий закличний гавкіт Джипсі. Потім він змовк, і я чув тільки глухе гарчання.

Я відштовхнувся і полетів назад, хапаючись на льоту за виступи перегородок і цим збільшуючи швидкість.

Жахливу картину побачив я.

Крамер душив Зоріну. Віра намагалась відірвати його руки, але марно. Джипсі вчепився зубами в плече Крамера. І той, силкуючись звільнитися від собаки, робив різкі рухи всім тілом. Джипсі шалено махав лапами. І всі троє кружляли посеред лабораторії, як клубок.

Я з льоту врізався в групу переплетених тіл і схопив Крамера за горло. Більше мені нічого не залишалось.

— Джипсі! Клич на допомогу! Дзвінок! Телефон! — загукав я.

Крамер хрипів, але не випускав шиї Зоріної. Його руки ніби закам’яніли. Обличчя було перекривлене, очі божевільні.

Джипсі помчав до дзвінкового нумератора і натиснув кнопку “тривоги”. Потім знову повернувся до мене і вчепився Крамеру в ніс. Крамер закричав і відпустив руки. Джипсі відразу ж розтулив щелепи.

Та нам ще рано було святкувати перемогу. Правда, мені вдалося відштовхнути Віру далі від Крамера. Але в ту ж мить він щосили ударив Джипсі в його кирпате “обличчя” і накинувся на мене. Почалася незвичайна боротьба. Я одчайдушно вимахував крилами, щоб відлетіти від Крамера. Але мій противник, звичніший до рухів у невагомому просторі, хутко змінював положення і несподівано опинився біля моєї голови. Тоді Джипсі кинувся між нами, загрожуючи знову вчепитися в обличчя Крамера.

Крамер несамовито бив мене кулаками і ногами. Та, на моє щастя, кулаки ворога не мали і найменшої ваги. І я відчував удар лише тоді, коли Крамер налітав на мене, відштовхнувшись від стіни.

Нарешті йому пощастило вхопити мене ззаду, і його руки почали підбиратися до моєї шиї. Тут Джипсі повиснув на кисті його правої руки. Крамеру довелося звільнити ліву, щоб відкинути собаку, але в цей час у боротьбу втрутилася Віра. Вона вхопила Крамера за ноги.

— Годі, Крамер! Вам не впоратися одному проти трьох! — умовляв я його.

Але він був, немов скажений.

В лабораторії залунали голоси людей, і скоро п’ятеро юнаків розтягли нас. Крамер продовжував битися, пручатися й несамовито кричати. Довелося чотирьом тримати його, а одному злітати по вірьовку на наш невеличкий склад. Крамера зв’язали.

— Скиньте мене в безповітряний простір! — прохрипів він.

— Яка ганьба! — сказав один з прибулих. — Ніколи ще нічого подібного не було на Кеці!

— Наш директор, товариш Пархоменко, має і суддівські повноваження. Я думаю, цей перший хуліганський вчинок буде й останнім, — сказав другий.

— Не судіть його завчасу, товариші, - примирливо сказав я. — Мені здається, що Крамера треба не судити, а лікувати. Він хворий.

Крамер зціпив зуби і замовк.

Боячись, що він знову почне битися, його так і одягли у “водолазний” костюм з зв’язаними руками і ногами і доставили на Кец як вантаж. Ми з Зоріною теж полетіли туди. В лабораторії залишили тільки одного чергового і Джипсі.