Зірка КЕЦ - Беляев Александр Романович - Страница 15

— Так, роботи вистачить, — сказав я, дуже зацікавлений словами Меллер. — Ця робота потрібна не тільки для небесних колоній, але й для Землі. Як розширяться наші знання про живу і мертву природу! Я радий, що випадок привів мене сюди.

— Тим краще. Нам потрібні працівники-ентузіасти, — сказала Меллер.

Згадка про “випадок, який привів мене сюди”, навела мене на думку про Тоню. Захоплений новими враженнями, я навіть не згадував про неї. Що з нею і як її розшуки?

Я попрощався з Меллер і вилетів у коридор. У коридорі чути було веселий сміх, голоси, пісні й дзижчання крил; хоч і була вже невелика вага, але молодь за звичкою допомагала собі крилами. Юнакам подобалось підстрибувати, пролітаючи кілька метрів, як летючі риби. Дехто вправлявся в ходінні по підлозі. Скільки молодих, веселих, засмаглих облич! Скільки забав і пустощів: ось група дівчат, порушуючи “вуличний” рух, почала грати в “м’яча”, причому “м’ячем” була одна з них — маленька, повненька. Вона верещала, перелітаючи з рук до рук.

Усі, хто гуляв тут, почували себе весело і безжурно. Очевидно, робота зовсім не втомлювала людей в цьому легковагомому світі. Боком, попід стіною, я добрався до дверей Тониної кімнати. Тоня сиділа біля вікна на легкому алюмінієвому стільці. Мабуть, за цей час з складу принесли меблі.

За вікном на чорному небі величезна заграва — кільце “нічної” Землі. Світло зірниці рум’янило обличчя й руки Тоні. її обличчя було замислене.

Мені захотілось розворушити її. Я підійшов до неї і сказав, усміхаючись:

— Ну, скільки ви тепер важите?

І, не довго думаючи, взяв Тоню за плечі і легко підняв її, як трирічну дівчинку. Певно, веселий настрій людей заразив і мене.

Вона мовчки відійшла.

— Чого ви сумуєте? — спитав я, почуваючи себе ніяково.

— Так… Про маму згадала.

- “Земне притягання” діє? Туга за Батьківщиною?

— Можливо, — відповіла вона.

— А що з Євгеньєвим?

— Ще не могла додзвонитись. Апарат увесь час зайнятий. А як ваша розмова з директором?

— Завтра лечу на Місяць. Вона глянула на мене.

— Надовго?

— Не знаю. Сам політ, кажуть, триває не більше як п’ять-шість днів. Але скільки пробудемо на Місяці, невідомо.

— Це дуже цікаво, — сказала Тоня, пильно глянувши на мене. — Я б залюбки полетіла з вами. Але мене тимчасово посилають до лабораторії, яка так далеко від Землі, що туди вже не досягає земне випромінювання. Там у тіні панує холод світового простору. Я лечу обладнати нову лабораторію для вивчення електропровідності металів при низьких температурах…

Очі її пожвавішали.

— Є дуже цікава проблема! Ви знаєте, що опір електричному струмові в металах із зниженням температури зменшується. При температурах, близьких до абсолютного нуля, опір теж майже дорівнює нулю… Над цими питаннями працював ще Капіца. Але на Землі потрібні були величезні зусилля, щоб досягти низьких температур. А в міжпланетному просторі… це просто. Уявіть собі металеве кільце, вміщене у вакуумі, в температурі абсолютного холоду. В кільце спрямовується індуктований струм, його можна довести до надзвичайної потужності. Цей струм циркулюватиме в кільці вічно, якщо не підвищиться температура. При підвищенні ж температури відбувається моментальний розряд. Якщо в кільці дати струм досить високої напруги, то ми зможемо мати своєрідну законсервовану блискавку, яка виявить свою активність, тільки-но температура підвищиться.

— Блискавка, законсервована в посудині Дьюара, — підхопив я, — з підривником, падає на Землю. Ударяючись об її поверхню, пістон вибухає, температура в посудині підвищується, і блискавка виявляє свою руйнівну дію.

Тоня посміхнулась.

— Які у вас кровожерні думки! Я не думала про таке застосування.

— Зовсім не кровожерні, - заперечив я. — З війнами покінчено. Але можна висаджувати скелі, айсберги…

— Ах, ось що… Зрозуміло, Питання лише в тому, що при відсутності опору падає і напруга, а значить, і потужність… Треба зробити обчислення. Як би й тут у пригоді став Палій! — вигукнула вона мало не пристрасно.

Це, звичайно, була пристрасть ученого, але я не зміг приховати свого смутку.

Нам не пощастило вилетіти другого дня: захворів Тюрін.

— Що з ним? — спитав я у Меллер.

— Розкис наш філософ, — відповіла вона, — від “щастя” захворів, від руху. По суті кажучи, з ним нічого особливого не сталось. Скаржиться на біль у ногах. Литки болять. Це дурниці, але як його такого на Місяць пустити? І собі, і вам завдасть клопоту. При десятій частині земної ваги розкис. Але ж на Місяці — шоста. Там він, чого доброго, і ніг не потягне. Я вирішила дати йому потренуватися кілька днів. У нас на небі є склади впійманих астероїдів. Усе це небесне каміння, уламки планет складають у формі кулі. Щоб окремі куски не розлітались від випадкових поштовхів, наші геліозварювачі розплавили і зварили поверхню цих планеток. До однієї такої “бомби” ми прикріпили сталевим тросом порожнисту кулю і надали їм обом колового руху. Виникла відцентрова сила, вага всередині порожнистої кулі дорівнює вазі на Місяці. Ось у цій кулі і тренується Тюрін. Тиск і кількість кисню в кулі такі самі, як у скафандрі міжпланетного костюма. Злітайте, голубе, відвідайте Тюріна. Тільки самі не летіть. Захопіть з собою вашу няньку — Крамера.

Я розшукав Крамера в гімнастичному залі. Він виробляв на трапеції карколомні штуки. Цирковим гімнастам на Землі про такі трюки і мріяти не доводиться.

— Полетіти я з вами полечу, — сказав він, — але вам і самому час уже навчитися літати в міжпланетному просторі. Адже ви на Місяць летите, а під час такої подорожі всяке може трапитись!

Крамер прив’язав мене до себе довгою дротиною і дав можливість мені самому летіти до “манежу” Тюріна. Я вже не перекидався і “стріляв” досить вдало, але мені бракувало вміння “приземлятись” до обертової кулі, і Крамер поспішив допомогти. Через чотири хвилини після відльоту ми вже вповзали в металеву кулю.

Зустріли нас несамовитим вереском і криком. Я з цікавістю окинув поглядом середину кулі, освітленої електричною лампою, і побачив, що Тюрін сидить на “підлозі” і б’є кулаками по гумовому килиму, а біля нього велетенськими стрибками скаче негр Джон. Мавпеня Міккі з веселим вереском стрибає з плечей Джона до “стелі”, хапається за ремінці і падає вниз на плече або голову Джона. “Місячна вага”, очевидно, припала до смаку Джонові і мавпеняті, чого не можна було сказати про Тюріна.

— Вставайте, професоре! — дзвінко закричав Джон. — Лікар Меллер казала, щоб ви ходили по п’ятнадцять хвилин, а ви ще й п’яти не ходили.

— Не встану! — розгнівано пропищав Тюрін. — Що я, кінь на корді? Мучителі! У мене й так ноги одвалюються!

В цей момент я і Крамер “упали з неба” біля Тюріна. Джон перший побачив нас і зрадів.

— Ось дивіться, товаришу Артем’єв, — вигукнув він, — професор мене не слухає, знову хоче залізти в своє павутиння…

Мавпеня, побачивши нас, почало плювати і верещати.

— Та вгамуй ти свій патефон! — ще тонше й пронизливіше закричав Тюрін. — Здорові були, товариші! — звернувся він до нас і, ставши навпочіпки, важко підвівся.

“Ну як з таким на Місяць летіти?” — подумав я і перезирнувся з Крамером. Той тільки головою хитнув.

— Адже ви, професоре, самі казали мені не раз, що чим більше руху, тим більше щастя… — не вгамовувався Джон.

Такий “філософський аргумент” з боку Джона був несподіваний. Ми з Крамером мимоволі посміхнулись, а Тюрін почервонів від гніву.

— Треба ж розуміти! Треба розуміти! — закричав він на найвищих нотах. — Буває різний рух. Ці грубі фізичні рухи заважають найвищим рухам клітин мого головного мозку, моїм думкам. І потім усякий рух переривчастий, а ти хочеш, щоб я марширував без відпочинку… Нате, їжте моє м’ясо, пийте мою кров!

І він почав ходити з виглядом мученика, крекчучи, охкаючи та зітхаючи.

Джон відвів мене вбік і швидко зашепотів: