В забутій країні - Санкритьяян Рахул - Страница 3

Із слів Рамешвара я зробив висновок, що той чоловік тікав від переслідувача, якого дуже боявся, і, вибравши слушну хвилину, заскочив до музею.

Чому Рамешвар не розповідав нікому про цю подію, я дізнався тільки після довгого розпитування.

Коли незнайомий пішов, Рамешвар розгорнув пакунок і побачив жука із зеленкуватого кременю. Він ніколи не чув про священного Серафісового скарабея і тому не міг навіть припустити, що держить у руках таку цінну річ. Увечері Рамешвар приніс жука додому, щоб згодом продати його Наландському музеєві, але з того дня в нього раз у раз почали траплятися нещастя, і це різко змінило його намір.

Незабаром після того, як жук опинився в Рамешвара, у нього в домі обвалилася стеля, і тільки випадком сім’я врятувалась від смерті. Потім тяжко захворіла його дружина. Кілька тижнів не було ніякої надії, що вона видужає, і лікарі — так запевняв мене Рамешвар — не могли навіть визначити, яка в неї хвороба. Щойно вона видужала, як сталося нове лихо: банк, де зберігались ощадження Рамешвара, зазнав краху; бідолаха втратив усі гроші, що їх одкладав протягом багатьох років, відмовляючи собі у всьому. Та це ще не все. Повертаючись одного разу з Наланди до Віхара, Рамешвар послизнувся, коли виходив з вагона, і впав на рейки. На щастя, поїзд ще не встиг рушити, але Рамешвар дуже вдарився, звихнув руку і йому довелося через це довго сидіти дома.

Після всіх оцих нещасть, які звалились на нього, Рамешвар дійшов висновку, що у всьому винен жук. Я не можу сказати точно, які в нього були підстави так думати, але відсталі й забобонні люди часто знаходять несподівані й безглузді пояснення таким подіям. Отже, звернувши все на жука, Рамешвар поклав собі позбутись його.

Однак пакунок пролежав у Рамешвара ще тижнів три, аж поки нова подія таки змусила його скоріше позбутися жука. Розглядаючи шматину, в яку було загорнено амулет, Рамешвар розібрав на ній ім’я Шівнатха Джаухрі. І раптом він прочитав у газеті, що цього чоловіка за якихось таємничих обставин убито в його власному будинку в місті Данапурі. Тепер Рамешвар зрозумів, що все лихо йде від жука, про якого він боявся навіть сказати комусь. Видужавши, він узяв страшного жука, загорнув у газету і поніс до музею. Там він замкнув амулет у ящик, де я й знайшов його.

Я просидів у Рамешвара до дев’ятої години і рушив додому. Дев’ятигодинний поїзд уже одійшов, тому я найняв візника.

Повечерявши, я подався до свого кабінету, вийняв з шухляди жука-скарабея і став обережно розгортати газету, в яку він був запакований. Раптом мені впав у вічі заголовок:

ТАЄМНИЧЕ ВБИВСТВО У ДАНАПУРІ

Забувши про все на світі, страшенно зацікавлений, я почав читати.

Шівнатх Джаухрі, говорилося в газеті, був багата людина. Довгий час він торгував шовком, але вже давно залишив це діло. Вбито Шівнатха ввечері, коли єдиний слуга його Рамдаял пішов кудись у своїх справах і він був на весь дім сам. У кімнатах, видно, щось пильно шукали: замки на ящиках, скриньках та шафі зламано, а все, що було в них, викинуто на підлогу й розкидано. Вбивця розпоров матрац, подушки, навіть крісло. На думку поліцейського агента, що прибув на місце вбивства, квартиру обшукували до останнього закутка, а на це потрібно було немало часу. Поліцейським не пощастило виявити, коли обшукували квартиру — до вбивства чи після нього. Але найбільше дивувало те, що з речей убитого нічого не взято, хоч у скриньках лежало багато коштовностей і грошей. Причину вбивства так і не вдалося з’ясувати.

Уявіть собі, які почуття охопили мене, людину, якій над усе на світі дорожчі спокій і наука, коли я прочитав про таємниче вбивство Шівнатха Джаухрі! Особливо вразила мене примітка наприкінці статті; там говорилось, що в кімнаті, де знайдено труп, поліцейські побачили на підлозі поряд з тілом Шівнатха намальоване крейдою зображення людини з лисячою головою. Поліцейські не звернули на це ніякої уваги, але я зразу ж подумав, що вбивцями могли бути тільки люди, які сповідали релігію Стародавнього Єгипту: адже на підлозі було зображено староєгипетського бога потойбічного царства Анубіса з головою шакала (поліцейські думали, що то лисяча голова). У мене враз виникло багато запитань, але відповіді я не міг знайти.

Ми знаємо, що Стародавній Єгипет з його звичаями, релігією та мовою почав занепадати зразу після перської навали, ще в VI столітті до нашої ери,[6]і його культура поступово злилася з культурою інших народів. І от у мене, професора історії стародавнього світу, є незаперечні докази того, що кілька років тому в місті Данапурі, недалеко від Патни, Шівнатха Джаухрі вбили люди, в яких збереглася релігія і звичаї стародавніх єгиптян, що жили на берегах священного Нілу.

Я відклав газету, перевернув амулет і почав уважно розглядати відшліфоване зелене черевце жука. Коли я ближче підніс жука до лампи, мене пройняв дрож, а серце забилося. Я й раніше не раз бачив чудові пам’ятки культури Стародавнього Єгипту, прочитав чимало написів на кам’яних плитах, але такого не відчував ніколи. І раптом мені здалося, ніби чийсь голос каже мені: “Стережіться Псаро!”

Розділ II

ЖУК-СКАРАБЕЙ

Тепер треба розповісти про Серафісів амулет. Безперечно, це надзвичайно гарна й коштовна пам’ятка старовини. Мені здається, що його навіть порівняти не можна ні з якими іншими відомими нам амулетами у вигляді священного скарабея. Але насамперед дозвольте познайомити вас із справжнім жуком-скарабеєм, а не з його кам’яним зображенням.

Жуки-скарабеї належать до підродини жуків-гнойовиків, що входять у родину пластинчатовусих підряду різноїдних жуків з ряду твердокрилих, або просто жуків. З давніх-давен безліч жуків-скарабеїв водилося на берегах Нілу; це були, так би мовити, своєрідні санітари, тому вони давали населенню величезну користь. Стародавні єгиптяни вбачали в жуках-скарабеях надприродну силу і вважали їх священними, як биків, шакалів та ібісів. Воно й не дивно: за тих давніх часів наші предки обожували багато явищ природи і молились різним богам — часто тими богами були представники тваринного і рослинного царства.

Жука-скарабея — він одночасно і бог Хепер — єгиптяни зображували або як жука, що стоїть на крузі, або як істоту з тілом людини і головою жука; так само, як Анубіса — у вигляді людини з головою шакала, Тота — людини з головою ібіса, Гора — з головою сокола. Бога-скарабея Хепера стародавні єгиптяни ототожнювали ще з богом сонця Ра.

Я не хочу довго затримуватись на староєгипетській міфології — читачеві досить знати, що скарабей, як вірили єгиптяни, мав багато надприродних властивостей. Стародавні єгиптяни, звичайно, бачили користь, яку давали жуки-скарабеї: вони знищували усяку гниль і цим очищали землю від старого, померлого та давали початок новому життю. Тому бога Хепера, чи бога-скарабея, в Стародавньому Єгипті вважали богом здоров’я і довголіття. Металеві або кам’яні статуетки цього бога ставили поряд з тілом покійника. Під час розколин мало в якій гробниці не знаходять зображень бога-скарабея.

Скульптурні зображення жука-скарабея, надзвичайно майстерно, з точно додержаними пропорціями вирізьблені з таких твердих порід, як подібний до мармуру вапняк, кремінь та нефрит, свідчать про високий рівень образотворчого мистецтва у Стародавньому Єгипті. І проте ще раз повторюю, я не бачив досі такого гарного жука-скарабея, як Серафісів амулет.

На ньому були викарбувані дуже дрібні ієрогліфи — мені довелося читати їх з лупою.

На спинці жука було намальовано Хепера; він плив човном по священному Нілу. Бог-скарабей сидів на помістку з написом “Мітні-Хапі”, відомим мені ще з папірусу Мене. Біля його ніг звівся на задні лапки і розгорнув крила жук-скарабей, а трохи осторонь стояв бог потойбічного царства Анубіс із схрещеними на грудях руками й дивився в обличчя Хеперові. Обабіч човна виглядали з води квіти лотоса, шанобливо схиляючи перед богами свої гарні голівки.