220 днів на зорельоті - Мартынов Георгий Сергеевич - Страница 31

— Три дні було безвітряно, — сказав він. — Нічого дивного немає, якщо це затишшя припинилося. На Марсі повинні бути вітри.

Почулося клацання у гучномовці і голос Бєлопольського:

— Сергію Олександровичу, ви мене чуєте?

— Добре чуємо, — відповів Камов.

— Де ви зараз?

— Біля американського зорельота. Тільки що від'їхали од нього.

— Яка у вас погода?

— Піднявся невеликий вітер.

Було чутно, як Бєлопольський про щось запитав Пайчадзе.

— Ми просимо вас їхати якнайшвидше. За всіма ознаками має бути піщана буря.

— Гаразд, Костянтине Євгенійовичу.

— Арсен Георгійович запитує, чи не вважаєте ви, що безпечніше повернутися на американський корабель і перечекати в ньому?

— Ні, — відповів Камов. — Невідомо, скільки часу триватиме ця буря. Якщо ми залишимо всюдихід, його що-небудь може пошкодити або засипле піском. Це викличе великі ускладнення. Я вірю в машину. Доберемося благополучно.

Всюдихід швидко помчав уперед. Шипи гусениць злилися в сяючі смуги. Вітер дув прямо назустріч, але потужна машина, здавалося, «не помічала» цього.

— Ці бурі небезпечні? — запитав Мельников і, бачачи, що Камов не відповідає, напружено вдивляючись вперед, говорив далі: — Костянтин Євгенійович казав мені, що піщані бурі Марса не можуть завдати шкоди всюдиходу. До того ж бурі може й не бути.

— Бєлопольський рідко помиляється, — промовив Камов.

Вітер поступово дужчав. Легкий піщаний пил піднявся у повітрі, закривши горизонт туманним серпанком.

— Буря зовсім близько, — застеріг Камов.

І, ніби на підтвердження його слів, різкий порив вітру здійняв попереду всюдихода цілу хмару піску і кинув у вікна.

Знову клацнуло радіо.

— Говорить Бєлопольський.

— Слухаємо вас.

— До зорельота наближається із сходу величезна піщана стіна. Вона рухається швидко. Ми побоюємося, що ви не встигнете добратися до корабля. Чи проминули ви болото?

— Ні ще.

— Далеко від нього?

— Кілометрів за двадцять.

— Добре було б проминути його до бурі. Арсен Георгійович каже, що це найнебезпечніше місце.

— Я гадаю, що встигнемо. Хвилин через дванадцять будемо біля болота.

— Думаю, що буря пронесеться швидко, — сказав Бєлопольський.

— У всякому разі не швидше, ніж через дві-три години. Пригадайте, що ви самі писали у своїй книзі про бурі на Марсі. — Камов засміявся. — Ось тепер ми перевіримо ваші обчислення.

— Я був би радий, коли б помилився.

— Боюсь, що ви не помилилися. Далі говоритиме з вами Борис Миколайович.

— Далеко ще до болота?

— Кілометрів з десять.

— Хмара за один кілометр від корабля, — сказав Бєлопольський. — Вона рухається з дивовижною швидкістю. — І за мить додав: — Крізь вікна вже нічого не видно. Стало зовсім темно.

Ні Камов, ні Мельников нічого не відповіли. Потім Мельников швидко кинув у мікрофон:

— Бачимо хмару. До болота три кілометри.

На горизонті, від краю до краю, швидко піднімалася велетенська стіна. Це була суцільна маса піску, яку вітер підняв і ніс з неймовірною швидкістю прямо назустріч всюдиходу. До цієї зустрічі лишилися лічені секунди.

Камов добре розумів, що коли всюдиходу вдасться проминути болото, небезпека значно зменшиться. В темряві, яка мала зараз настати, болото являло жахливу загрозу.

Хмара швидко наближалася. Було видно, як попереду неї шалено крутилися піщані смерчі.

Камов уже бачив слід, що огинав болото.

Ще!.. Ще трохи!

Мельников усім тілом нахилився вперед, наче цим рухом міг допомогти потужному моторові.

Всюдихід був від місця повороту на такій же віддалі, як і зловісна стіна бурі. Хто швидше домчить до болота? Це могло вирішити питання життя або смерті.

— Спасибі, друзі! — голосно сказав Камов, коли всюдихід, блискавично зробивши широке півколо, вилетів на пряму дорогу до зорельота, прокладену його ж гусеницями.

— Кому ви? — запитав Мельников.

— Уральським робітникам. Тим, хто зробив наш чудовий мотор.

Страшне місце залишилося позаду. Тепер тільки б не збитися з дороги в темряві.

І, немов помщаючись за цю перемогу, страшенний вихор налетів на всюдихід. Швидкість одразу ж упала до сорока кілометрів на годину. Непроникна темрява оповила все навкруги. Важкі маси піску, б'ючись об вікна всюдихода, скрипіли на шибках, неначе хтось тер їх наждачним порошком.

— Попросіть дати маяк, Борисе Миколайовичу.

І, наче почувши його прохання, на щитку спалахнуло тьмяне зелене коло з виразною чорною смугою посередині.

— Молодець! Сам догадався, — сказав Камов. Тепер тільки потрібно дотримуватися напрямку, щоб чорна смужка не розширювалася, не ставала тьмяною. Це означатиме, що всюдихід ухилився від прямого шляху. Решту зроблять мотор і міцні стінки машини.

— Як справи, Борисе Миколайовичу? — запитав він.

— Все гаразд, Сергію Олександровичу! Шкода, що не можна сфотографувати цю бурю.

— Кому що! — засміявся Камов. — Боюсь, що при такому «яскравому» освітленні плівка зіпсується.

Буря шаленіла навколо них. Неначе природа Марса лютувала, що не може справитися з маленькою сміливою машиною, яка прибула сюди з далекої Землі і вперто рухається вперед наперекір стихії.

Непроглядна чорна ніч оточувала їх. Дивно було усвідомлювати, що десь за межами бурі сяє сонце, що все це відбувається серед дня. Мельников спробував ввімкнути прожектор, встановлений зверху на всюдиході, але переконавшись, що промінь світла не в силі пробити щільну завісу піску, вимкнув його.

Прилади, що світилися голубуватим світлом на щитку управління, були єдиним місцем, на якому могло відпочити око в цій гнітючій темряві.

— Ви не боїтеся, що пісок наб'ється у підшипники ведучих коліс? — запитав Мельников.

— Ні, — відповів Камов. — Не боюся. За вказівкою Бєлопольського і під його безпосереднім наглядом під час випробування на заводському стенді всюдихід спеціально піддавали тривалій дії сильного струменя найдрібнішого піску. Пильний огляд після цього показав, що жодна піщинка не потрапила у ведучі частини.

Минуло майже півгодини.

Попереду, у чорній темряві, несподівано спалахнула малесенька яскрава точка.

— Прожектор! — вигукнув Камов. — Значить, ми зовсім близько від зорельота.

— Дивно, що прожектор видно в таку бурю.

— Чотириста кіловат. Це ж мало не авіаційний маяк.

Мельников ввімкнув мікрофон.

— Бачу прожектор, — сказав він.

— Чудово! — відповів Бєлопольський. — Ми засвітили його п'ятнадцять хвилин тому. Отже, ви зовсім близько. Добре бачите?

— Абсолютно все.

— Як працює всюдихід?

— Чудово! Сергій Олександрович просить вимкнути радіомаяк.

— Вимикаю!

Машина сповільнила хід. Корабель був десь зовсім близько.

Прожектор горів яскравою зіркою, і в його світлі було невиразно видно піщинки, що кружляли за вікном.

Буря не тільки не стихала, а ставала ще лютішою. Але вони були вже поза небезпекою. Всюдихід підходив до зорельота.

Промінь світла невловимою ниткою зв'язав його з зорельотом, з друзями, які нетерпляче ждали за міцними стінами.

ПАМ'ЯТНИК

Вийти із всюдихода виявилося не так просто. Ураган звалював з ніг, не даючи ступити й кроку. Як тільки всюдихід зупинився, його миттю засипало піском до самих вікон. Зореліт, що був зовсім близько, ледве виднівся. Тільки прожектор своїм яскравим світлом давав змогу трохи орієнтуватися.

Камов під'їхав на машині впритул до корабля, поставивши її під захист його лівого борту. На його прохання,

Бєлопольський трохи висунув крило — І тепер всюдихід був прикритий зверху.

Двері вихідної камери були прямо напроти дверцят машини. Перехід на корабель в цих умовах був уже безпечний, і мандрівники один за одним залишили всюдихід.

Корабель лежав на землі.

Колеса, так само як і крила, прибрали всередину, щоб зменшити площу опору вітрові. Двері були низько над землею, — не довелося навіть скористатися сходами.