220 днів на зорельоті - Мартынов Георгий Сергеевич - Страница 23

Сонце піднялося вище, і його промені сліпучими блоками заграли на білосніжному корпусі зорельота, що завмер на самому березі озера.

Двометрові колеса корабля глибоко врізалися у піщаний грунт. Широкі крила кидали густу тінь. Поруч з ним, майже біля самої води, стояв низький, обтічної форми гусеничний вагон, пофарбований також в білий колір. Він здавався зовсім маленьким проти величезного зорельота. Довгі вузькі вікна, розміщені з усіх чотирьох боків, відбивали в своїх товстих шибках марсіанський пейзаж.

З густих заростей вискочив невеличкий волохатий звірок. Своїми поривчастими рухами, розмірами та довгими вухами він трохи нагадував земного зайця. Все тіло звірка було вкрите довгою шерстю голубуватосірого кольору, який добре гармонував із забарвленням рослин. Великі матовочорні круглі очі сиділи досить близько одне від одного, що, безперечно, звужувало поле зору.

Довгими стрибками звірок досягнув піщаної смуги біля самого озера і раптом присів на задні лапки. Вуха опустились і притиснулися до спинки, тільце зіщулилося, готове до швидкої втечі. Але предмет, який його злякав, був нерухомий, і звірок поволі заспокоївся. Вуха піднялися, голівка трохи нахилилася вбік. Здавалося, що він до чогось прислухається. Та навколо було тихо. З кущів вискочили ще два таких самих звірки і приєдналися до першого.

Несподівано пролунав різкий звук. Клацнула невидима пружина — і в корпусі корабля, легко дзенькнувши, відсунулися вбік важкі двері. Вийшов чоловік у шоломі і хутряному комбінезоні.

З шумом упали на землю металеві східці.

Звірки схопилися з місця і миттю зникли в кущах.

Чоловік, який їх злякав, не користуючись сходами, легко стрибнув на землю з двометрової висоти. За ним вийшов другий, одягнений так само.

— Ці звірки, — сказав він, — злякалися не нас, а шуму. Вони ще ніколи не бачили людини і не навчилися її боятися. Але забарвлення їхнього хутра, подібне до забарвлення рослин, серед яких вони живуть, свідчить і про те, що на Марсі є тварини, від яких вони повинні ховатися. Інакше захисний колір не міг би виробитися.

— Ви маєте рацію. Ці «зайці» не єдині мешканці планети. Ми повинні відшукати їхніх ворогів.

— Треба бути обережним. Хтозна, які істоти тут живуть.

— Протягом вчорашнього дня ми нікого не бачили, Сергію Олександровичу.

— Звірів лякав шум, який ми зчинили, складаючи всюдихід, — відповів Камов. — Але там, де є такі «зайчики», повинні бути й «вовки», а що вони собою являють, ще невідомо.

— Обережність не завадить, — погодився Пайчадзе. Кисневі маски щільно закривали нижню частину облич, але вмонтовані туди підсилювачі звуку давали змогу розмовляти, не підвищуючи голос.

Камов зійшов по східцях. За ним із зорельота вийшов Мельников з кіноапаратом у руках. За плечима в нього висіли дві самозарядні гвинтівки, які він передав Пайчадзе. Крім гвинтівок, учасники експедиції мали ще й револьвери. На грудях у кожного висіли бінокль і фотоапарат у шкіряному чохлі.

— Як тільки знімете наш від'їзд, — сказав Камов, — повертайтесь на корабель і нагадайте Костянтинові Євгенійовичу мої вказівки. Повторюю: з зорельота не виходити без доконечної потреби. Якщо така потреба виникне, то можете вийти тільки ви самі. Бєлопольський не повинен залишати корабель ні на одну секунду. Якщо ми не повернемося до вечора, ніяких заходів не вживайте. В разі припинення зв'язку ввімкніть радіомаяк, і хай; він працює весь час, аж поки всюдихід не повернеться. А якщо він зовсім не повернеться, — вилітайте на Землю точно у визначений час.

— Буде виконано, Сергію Олександровичу! Щасливої дороги!

— Коли настане темрява, ввімкніть прожектор, — додав Камов. — Ми можемо затриматися, а знайти зореліт за світлом прожектора буде легше. Ну, до побачення!

Він потиснув руку Мельникову і попрямував до всюдихода. Пайчадзе вже сидів за кермом машини.

— Ще одне, — обернувся Камов. — Проявіть сьогодні ж плівку. Мене дуже цікавить, чи добре вийшли ці маленькі звірки.

— Добре, Сергію Олександровичу!

Мельников усміхнувся під маскою. Він був певній, що так вдало зняті з вікна зорельота «зайці» вийшли чудово. Ця невеличка цікава сценка, безперечно, викличе великий інтерес, коли демонструватиметься на екранах Землі: марсіанські звірки в природній обстановці!..

Камов сів у машину і, зачинивши герметичні двері, відкрив кран кисневого балона. Коли склад і тиск повітря всередині всюдихода стали нормальні, він зняв із себе маску. Те саме зробив Пайчадзе.

Мельников стояв за п'ять кроків і крутив ручку апарата. У вікні корабля видно було обличчя Бєлопольського.

Пайчадзе повернув рукоятку. Тільки ледь-ледь помітне дрижання всюдихода показало, що його потужний мотор почав свою беззвучну роботу.

— Рушаймо, Арсене Георгійовичу! — сказав Камов.

Всюдихід повільно підійшов до суцільної стіни рослин, яка оточувала зореліт. Пайчадзе не наважувався ламати їх.

— Шкода, Сергію Олександровичу!

— Візьміть ліворуч! — сказав Камов. — Здається, там є просвіт. Псувати місцевість біля зорельота неварто. Буде некрасивий вид з вікна. — Він засміявся.

Пайчадзе повернув ліворуч. Там справді був прохід, що йшов якраз у потрібному напрямку. Піщана дорога ніби сама запрошувала їхати по ній.

Всюдихід розвернувся і, набираючи швидкість, помчав на захід.

Мельников, припинивши зйомку, дивився йому вслід. Слова Камова — «якщо всюдихід не повернеться, вилітайте на Землю» — і досі звучали у нього в вухах.

«Якщо не повернеться… Ні, цього не може бути! Повернеться… Мусить повернутися!»

Він зітхнув і повільно пішов до корабля. Ввійшов у вихідну камеру, підняв за собою східці і натиснув на кнопку. Зовнішні двері зачинилися. Через десять секунд автоматично відкрилися внутрішні і, пропустивши Мельникова, знову зачинилися. Він зняв маску і пішов до обсерваторії. Йому здавалося, що корабель порожній. Двох найулюбленіших товаришів не було в ньому. Вони мчали зараз назустріч невідомому, в таємничу далину чужого, незнайомого світу.

Бєлопольський все ще стояв біля вікна.

— Їх ще видно, — сказав він.

Далеко над верхів'ями кущів було видно білосніжний верх всюдихода, який швидко зменшувався. Ось майнув на мить весь його корпус і сховався.

— Тепер ждатимемо, — сказав Бєлопольський. — Завтра наша черга.

«Завтра? Швидше б воно настало те завтра!» подумав Мельников, підходячи до радіостанції корабля.

Слабке потріскування розрядника і червона точка контрольної лампочки заспокійливо показували, що рація всюдихода працює. Перше повідомлення Камов обіцяв передати через півгодини. За цей час всюдихід встигне пройти значну відстань.

Він сів біля апарата. Бєлопольський, безцільно походивши по обсерваторії, сів поруч нього. Обидва почали нетерпляче ждати. Вони могли в будь-яку хвилину самі викликати Камова, але не хотіли порушувати встановлений начальником експедиції порядок радіозв'язку.

Тридцять хвилин, нарешті, минули. У гучномовці почулося різке поклацування. Це Камов ввімкнув мікрофон.

— Говорить Камов, — пролунав знайомий голос. — Як ви мене чуєте?

— Чуємо добре, — відповів Бєлопольський.

— Я вас теж добре чую. Новин поки що немає ніяких. Всюдихід йде по місцевості, яка нічим не відрізняється, від тієї, що навколо зорельота. Бачили кількох «зайців». Одного мало не роздавили. Стрибнув прямо під гусеницю, але Арсен Георгійович зумів обійти його. Їх, мабуть, тут дуже багато, але інших тварин не видно. Ми рухатимемося весь час прямо. Які новини у вас?

— Ніяких немає. Все, як і раніше.

— Спостерігайте навколишню місцевість. Наступна розмова буде рівно через годину. Повторіть!

— Наступна розмова через годину.

— Припиняю зв'язок.

Голос замовк. Клацнув вимкнений мікрофон.

— Ви будете тут, Костянтине Євгенійовичу? — запитав Мельников.