220 днів на зорельоті - Мартынов Георгий Сергеевич - Страница 1

Георгій Мартинов

220 ДНІВ НА ЗОРЕЛЬОТІ

Малюнки Г. МАЛАКОВА

Обкладинка й форзац Б. КИШТИМОВА

ПЕРЕД СТАРТОМ

Москва. 1 липня 19.. року.

Завтра старт…

Рівно о десятій годині ранку космічний корабель, керований Сергієм Олександровичем Камовим, одірветься від Землі…

Чи думав я коли-небудь про можливість летіти з ним?..

звичайно, ні! Як і всі, я здалека стежив за його першими польотами і захоплювався ними. Камов і Пайчадзе здавалися мені особливими людьми, далекими, мов те небо, в яке вони проникли; і мені ніколи й на думку не спадало, що я зможу стати їхнім товаришем у польоті, хоч мріяв про це, мабуть, так само, як і всі…

Як дивно, що така, здавалося б, зовсім нездійсненна, мрія раптом стала реальною дійсністю!

Багато чудесного доведеться нам побачити за час нашої далекої дороги. Чи вистачить у мене сили описати все це так, щоб і ті, хто не бачив, побачили? Мусить вистачити! Для цього мене взяли до складу експедиції. Моя справа — відбивати все на папері, на фотоплівці, на кінострічці. Мій щоденник, розпочатий сьогодні, буде тим матеріалом, з якого я сподіваюсь створити книгу про політ, коли повернусь на Землю через довгі сім з половиною місяців. Жодна, навіть найменша подробиця не повинна обминути цих сторінок…

Зараз тільки дев'ята година, і я можу записати багато. О дванадцятій треба лягти спати.

Чи засну я? Навряд чи це мені вдасться…

Коли я висловив Сергію Олександровичу сумнів щодо його вимоги — спати останню ніч перед стартом, — він сказав:

— А ви все-таки ляжте, а заснете чи ні — буде видно. Найголовніше — це фізично відпочити.

Я обіцяв йому і виконаю обіцянку, а поки що писатиму про все, що було до сьогоднішнього вечора.

Почну з самого початку…

29 квітня, майже два місяці тому, наш головний редактор запросив мене до себе в кабінет. Я тільки напередодні повернувся в Москву, упорядкував зібрані матеріали, і про нове відрядження у мене й гадки не було.

Коли я увійшов, редактор запросив мене сісти.

— Ми хочемо запропонувати вам, — сказав він, — не зовсім звичайну командировку… — Він подивився на мене і, побачивши, що я збираюсь відповісти, швидко закінчив: — Експедиція дуже незвичайна і може бути небезпечною.

За секунду до цього я мав твердий намір відмовитись, бо стомився і не мав охоти їхати куди б там не було, але останні слова редактора мене зацікавили.

— Небезпека мене не лякає, — відповів я. — Чим незвичайніше завдання, тим воно цікавіше.

— Я був певний, що ви так відповісте, — сказав редактор. — Ви молоді й здорові. Ви чудовий фотограф і здібний журналіст. До того ж, ви вмієте поводитися з кіноапаратом. Саме ті якості, які потрібні в даному випадку. Але наполягати на вашій згоді я не буду. Ви можете відмовитись.

— Я не думаю відмовлятись ні від чого, — сказав я. Редактор подивився на мене з виразом, який в ту мить здався мені незрозумілим, і посміхнувся:

— Тим краще, — сказав він. — Ви, звичайно, знаєте, хто такий Камов?

Я здригнувся при цьому запитанні. Камов?.. Конструктор і командир першого в світі космічного корабля. Людина, яка двічі залишала Землю. Чи мені це причулося?..

— Звичайно, — відповів я. — Хто ж його не знає!

«Так от чому він назвав експедицію дуже незвичайною», подумав я. Ім'я Замова не залишало ніяких сумнівів у тому, що йдеться про політ в глиб сонячної системи, можливо, на одну з планет. Хто з нас не мріяв здійснити таку подорож? Та одна річ — мрія, а інша — коли вам несподівано пропонують такий політ насправді…

— Якщо хочете, — сказав редактор, — то можете взяти участь в його новій експедиції.

— А куди вона вирушає?

— Це мені невідомо, — відповів він. — Коли ви згодні, то про подробиці довідаєтеся вже від Камова.

— Чому ви саме мені пропонуєте це?

— Ви найбільше підходите.

Все це було так несподівано і дивно, що я відчув потребу зібратися з думками.

— Дозвольте відповісти завтра.

— Не поспішайте! — сказав редактор. — Таку пропозицію треба добре обдумати, щоб не пожалкувати потім за рішенням, яке б воно не було.

Сказати, що ніч у мене була спокійна, — означало б сказати неправду. Я не новачок в експедиціях. Виконуючи свої обов'язки кореспондента, я побував у багатьох місцях земної кулі, був на Південному полюсі, в Центральній Африці і на Гімалайських горах.

Та все це було на Землі…

А тепер мені пропонують залишити її і летіти невідомо куди, за десятки, а може, й сотні мільйонів кілометрів…

Пригадались книги, які мені доводилось читати з астрономії…

Всесвіт… Нескінченний простір, де, мов порошинки, рухаються зорі… Віддалі, що перевершують людську уяву, відокремлюють їх одну від одної… Темрява… Холоднеча…

Я виразно уявив малюсінький космічний корабель, оточений з усіх боків безмежною пустотою, і раптова кволість у ногах примусила мене сісти на стілець…

Відмовитись?.. Ніхто не осудить мене за це… Лишитися на нашій милій, звичній Землі…

«І назавжди зберегти спогад про власну малодушність, — подумав я. — Пропустити таку нагоду і потім все своє життя шкодувати за цим».

Була третя година ночі, а я ще не знав, що вирішити. Бажання і мимовільний страх боролися одне з одним, по черзі перемагаючи.

Кінець кінцем у мене розболілася голова, і я навстіж відчинив вікно, підставивши обличчя вологій прохолоді нічного вітру.

З висоти восьмого поверху, де я жив, відкривався широкий краєвид на місто. Подекуди вже сяяли вогні святкової ілюмінації. Далеко-далеко червоними крапками горіли зірки Кремля.

Москва!.. Рідне місто, де я народився і виріс. Столиця країни, яка дала мені все, що я маю.

«Чому ти боїшся? — сказав я сам собі. — Хіба в тих експедиціях, в яких ти брав участь, не було небезпек? Хіба не доводилося тобі рискувати життям?»

Я підійшов до стола і витяг з ящика портрет Камова. «Місячний Колумб», як називали його деякі іноземні газети, був зображений в профіль. Навислі густі брови, великий ніс і різко окреслені лінії губ та підборіддя робили його трохи схожим на знаменитого полярного дослідника — Роальда Амундсена.

«Цей чоловік, — подумав я, — не боїться. Втретє він готується залишити Землю. Сміливо і впевнено йде він до поставленої мети».

Мене раптом охопило почуття нестерпного сорому. Як міг я хоча б на мить піддатися ганебному страхові! Що сталося зі мною? Батьківщина закликає мене виконати обов'язок, мені довіряють відповідальне завдання…

З усією силою фантазії, на яку тільки був здатний, я знову уявив собі космічний корабель, що висить у темній холодній порожнечі, але… не відчув ніякого страху.

Незрозуміла малодушність зникла.

Наступного ранку я сказав редакторові, що згоден летіти куди завгодно.

— Ми й на мить в цьому не сумнівалися, — відповів він.

Зрозуміло, з яким хвилюванням натиснув я ввечері того ж дня кнопку дзвінка біля дверей квартири Камова.

Зараз, у цю ж хвилину, я на власні очі побачу того, хто перший за всю історію людства залишив Землю і відкрив людям шлях у безмежні простори всесвіту…