Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій - Страница 22

Своєю столицею «сарматський князь» обрав Немирів, поселившись у передмісті Вискидки біля невеликого замку. Тут при ньому було кількасот найманців (татари, волохи та ін.), а також нечисленні українські загони. З допомогою цих військ Юрій збирав податки з того невеликого клаптя землі, на який поширювалася його влада, чинив суд і розправу, навіть прийняв у себе львівського єпископа Йосифа Шумлянського, який за дорученням польського короля пообіцяв йому збереження князівського титулу й забезпечення автономії України у разі повернення під польську зверхність. Це посольство не мало успіху, бо, як вірно підмітив Т. Чухліб, надто свіжими були спогади Юрія–Гедеона про мальборкське ув’язнення. На початку 1679 р. він видав серію універсалів до кількох міст і містечок Правобережжя з вимогою визнати його владу, зокрема 11 лютого 1679 р. він видав з Горошина універсал до козаків та посполитих Лукомської сотні із закликом переходити під його протекцію. На початку березня 1680 р. лівобічний гетьман Іван Самойлович наказував полковнику Іллі Новицькому пильнувати дніпровський кордон біля Кременчука, бо Юрій–Гедеон велів невеликим ординським загонам чинити тут напади. Немирівський гетьман у 1679–1680 рр. вимагав від короля Речі Посполитої дотримуватися умов Журавненського миру 1676 р., навіть вийти геть з Русі–України аж за Віслу. Очевидно, Юрій–Гедеон згадав батьківські слова, сказані у Переяславі у 1649 р. польським дипломатам: «Мовчи, ляше, по Віслу наше!»

Але 17 січня 1681 р. було укладено Бахчисарайський мирний договір, умови якого були невигідні Україні й українцям.

Відповідно змінилася й політика Османської імперії, яка, певно, стала вимагати відповідних змін і в діях Юрія–Гедеона. Про це говорили деякі з татар (Сатал, Зейнал і Кунатлай), за свідченнями яких 2 березня 1681 р. повернувся з Немирова «бут» (тобто християнин, який тривалий час жив у Кримському ханстві, часом потурнак) і показав, що на боці «Хмельниченка» перебуває як генеральний осавул Самченко, тобто син чи внук Якима Сомка. Самченко захопив полонених під Бубновим, але їх «Хмельниченко випустив на волю». 4 березня комендант з Коростишева доповідав про воювання Юрієм–Гедеоном татар, щоб ті не важились нападати на «Задніпря»; про те, що Самченкові той наказав повернути взятих у полон людей з Лівобережної України. Інші три полонених, які прибули з Чигирина, Діброви та Бубнова, свідчили про Бахчисарайський договір, згідно з яким Юрій–Гедеон начебто «Україну має тримати аж по Случ, крім Білої Церкви та Києва». Але Юрія–Гедеона вже не сприймали серйозно навіть турки, невдовзі він був змушений слухатися наказів не лише султана чи головного візира, а й кам’янецького паші. Болісною для Юрія–Гедеона була султанська заборона вимагати від поляків повернення Білої Церкви та Паволочі, навіть писати «неучтиві листи» до короля Яна Собеського, хоча він і не припинив цього робити.

Повний честолюбних намірів, але без реальної влади, нащадок великого гетьмана поступово деградував. Його політика зустрічала все зростаючу ненависть подільського населення, що, врешті–решт, призвело його до тяжкої депресії. У 1680–1681 рр. він чомусь частіше перебував у зруйнованому Чигирині, ніж у Немирові (у своїй немирівській резиденції він залишив замість себе намісника Тарасенка). Гетьман почав шукати забуття у вині та розгульному житті, став хворобливо підозрілим і жорстоким, до того ж за порадою великого візира Кара–Мустафи чинив розправи навіть над своїми найближчими сподвижниками. Так, він особисто зарубав свого наказного гетьмана Астаматія і брацлавського полковника Коваленка (Ковалевського). Останнього він убив за те, що той погано постачав провіант у Немирів. Наказав також стратити кальницького полковника Варяницю. Рятуючись, утік до Львова найближчий дорадник і родич Юрія–Гедеона Яненченко, який уже скуштував від нього тюрми.

Жорстокі розправи не допомагали. Становище «сарматського князя» невпинно погіршувалося. Брак грошей та провіанту відчувався усе гостріше. Тоді Юрій знайшов «оригінальний» спосіб добування грошей. У Немирові зробили яму–тюрму, до якої кидали заможних купців, орендарів та ін. Якщо потерпілі не сплачували призначеної суми, над ними чинилося насилля. На Хмельницького посипалися скарги, що занепокоїло турецьку адміністрацію в Поділлі, котра зовсім не бажала спалаху нового повстання. Приводом для усунення «сарматського князя» з політичної арени стала історія з єврейським купцем Оруном, який вів брудні справи: скуповував українських дівчат для гаремів султана та пашів і вигідно потім продавав їх. Коли Юрій Хмельницький дізнався, що син Оруна одружився, не сплативши умовленого перед тим податку, то послав яничар для розправи. Орун устиг втекти, але яничари й гетьманські слуги схопили й жорстоко закатували його дружину. Орун поскаржився кам’янецькому паші, а той передав цю скаргу у Стамбул. Тоді із Стамбула було прислано з двома пашами спеціальний указ, щоб Юрія–Гедеона було покликано до Кам’янця–Подільського, і тут же розслідували справу. У 1681 р. Юрій–Гедеон приїхав до Кам’янця–Подільського, де його допитали і влаштували очну ставку з Оруном. Над Юрієм–Гедеоном було влаштовано суд. Після короткого і формального розслідування судді оголосили вирок: шибениця. Вислухавши присуд, Юрій Хмельницький став «білим як хустка і не сказав ні слова». Тим часом замість Юрія–Гедеона турки поставили гетьманом Яна Драгинича, котрий у свою чергу мав підлягати турецькому васалу — господарю Дуці.

Де і як було виконано вирок, невідомо. За версією літописця Величка, всі три паші, які розслідували справу Юрія–Гедеона, виїхали з Кам’янця–Подільського до Дунаю і там «наприкінці дунайського мосту» засудили його до смертної кари. За їхнім наказом яничари, як це було зазвичай у Туреччині, задушили Юрія–Гедеона удавкою. За другими даними, Юрія–Гедеона задушили на Турецькому мості в Кам’янці–Подільському, за третіми — стратили в Стамбулі, за четвертими («Історія Русів») — він помер своєю смертю як паламар у православному монастирі на одному з грецьких островів. Надія Савчук припускає, що на початку літа 1681 р. його було викликано до Стамбула, але «про подальшу його долю дослідникам більше нічого не відомо». Доводилось зустрічати й маловірогідні припущення, згідно з якими Юрій–Гедеон прийняв іслам і помер своєю смертю у Стамбулі. Хоч би як там було, але на цьому закінчилося нещасливе для України гетьманування молодшого сина великого Богдана. За влучними словами Надії Савчук, його життєвий шлях — «яскравий приклад буреломної епохи Руїни, коли доля історична підпорядковувала собі і ламала долі людські, кинувши їх у вихор братовбивчої війни та боротьби за національну незалежність».