Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 9

Через те позиція Кравчука у ці дні була дуже обережною. У своїй заяві по українському телебаченню зробив вигляд, що події у Москві не стосуються України, і закликав громадян дотримуватися спокою і продовжувати працювати. І лише 21 серпня 1991 року, коли поразка заколотників була вже очевидною, Кравчук офіційно засудив військовий переворот. Опозиція намагалася активно протидіяти путчу, закликаючи населення бути готовим до загального страйку й громадської непокори. Вона домагалася скликання надзвичайної сесії парламенту, але їхні спроби були розблоковані лише 22 серпня. До того часу своїм головним завданням Кравчук бачив не розбурхати людей до такого стану, до такої міри, що вони почнуть виходити на вулиці. Адже саме такої ситуації генерал Варенников і чекав. «Головна теза моя була така: Україна – держава, – згадував Кравчук. – І те, що робиться в Москві, на нас не розповсюджується, бо в нас свої закони. Отже, говорив я, наша позиція – це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Тоді ж я дав інтерв’ю для програми «Время», але Москва зробила з того інтерв’ю те, що їй хотілося, що їй вигідно було». Свою чітку позицію Кравчук висловив лише після перемоги демократичних сил у Москві та краху ГКЧП.

Сесія 24 серпня проходила одночасно з масовою демонстрацією поза стінами парламенту. «У ніч із 18 на 19 серпня 1991 року в Радянському Союзі відбувся реакційний державний переворот, – сказав у своїй доповіді Леонід Кравчук. – Його очолила група політичних авантюристів, що утворила неконституційний орган – так званий Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР. Виходячи з цього, я прошу надати Голові Верховної Ради повноваження видавати в необхідних випадках постанови нормативного характеру, а також постанови щодо застосування норм законів, що мали б обов’язкову силу на всій території України з моменту їх підписання». Іншими словами, Кравчук вимагав для себе особливих повноважень – і отримав їх із огляду на ситуацію, що склалася. Відкинувши всі звинувачення в нерішучості та невизначеності власної позиції, Леонід Макарович натомість заявив про негайну департизацію правоохоронних органів республіки. Під тиском знизу та при розгубленості депутатів-комуністів український парламент 346 голосами проти одного проголосив самостійність України. Згідно з пропозицією голови Народної Ради Ігоря Юхновського, проголошення самостійності повинно було бути підтверджене окремим референдумом 1 грудня 1991 року. 30 серпня оголошено про заборону діяльності комуністичної партії на території України. У цей же день у виступі по всесоюзному телебаченню Горбачов розпачливо заявив, що Союз не може існувати без України, а Україна не може існувати без Союзу. В день, коли комуністична партія опинилася під забороною, до Кравчука прийшла керівна комуністична верхівка на чолі з Гуренком. Депутати заявили: заборонити КПУ може тільки Верховний суд. На що Кравчук, уже майже два тижні як не комуніст, відреагував блискавично: «Так ви хочете, щоб вас ще й судили?» Розмову після цих слів було завершено.

Кравчук – президент

П’ять «Д» Леоніда Кравчука

Одночасно з референдумом 1 грудня 1991 року відбулися вибори першого Президента України. З шести кандидатів переконливу перемогу (61,6% голосів) здобув Леонід Кравчук. Але ще до президентських виборів восени 1991 року було зроблено декілька важливих кроків у державному будівництві: усі війська на території України підпорядковано Верховній Раді, на базі КДБ утворено Службу національної безпеки України (згодом – Служба безпеки України), прийнято закон «Про громадянство». Виборам першого голови незалежної держави передувала гостра передвиборна боротьба. З великої групи претендентів вибороли право стати кандидатами в президенти України сім осіб: Л. Кравчук, В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Юхновський, В. Гриньов, О. Ткаченко та Л. Табурянський. Фаворитом вважався Голова Верховної Ради Кравчук, котрий запропонував програму із п’яти «Д» – «Державність. Демократія. Добробут. Духовність. Довіра». Щоправда, Леонід Макарович задумав створити інститут президентства ще раніше, в радянській Україні. Так, за місяць до путчу, 5 липня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила закон про заснування посади Президента УРСР.

«У Верховній Раді було дві групи депутатів: одні вважали, що посада президента не потрібна, що Голова Верховної Ради є найвищою посадовою особою, як було, до речі, записано в Конституції УРСР, і що парламентська республіка забезпечує нормальний ритм роботи всіх державних органів управління, – інформував журналістів Леонід Макарович уже в статусі екс-президента. – Причому вони посилалися на Білорусь, яка також ухвалила тоді таке рішення – не запроваджувати в систему влади посади президента. Скажу відверто, я погоджувався із цим. Бо не бачив потреби запроваджувати цю посаду за наявності ефективної Верховної Ради та уряду. Але коли Росія ухвалила рішення про запровадження посади президента, то більшість ВР почала схилятися до того, що й нам це потрібно зробити».

Інститут президентства виник не під прямим впливом Росії, а швидше як результат наслідування російських кроків. Російський вплив, між іншим, відчувається в різних сферах українського життя і дотепер. Тоді почалися дебати про запровадження посади президента. Потім група депутатів від Харкова подала відповідний проект. Тоді Євген Кушнарьов очолював Народну Раду, і це йшло за його поданням. За необхідність введення посади президента парламент проголосував, таким чином, ще до спроби комуністичного перевороту в Москві. Саме з цих причин скористатися існуючою можливістю обрати президента вдалося не відразу після проголошення незалежності, а лише за три місяці – рівно стільки тривала передвиборна президентська кампанія. Звичайно, в порівнянні з іншими претендентами Кравчук як Голова Верховної Ради був у кращому становищі. Він мав широкий вихід на населення, роботу сесії висвітлювало телебачення, про неї писала преса, а значить – кандидата в президенти Леоніда Кравчука населення знало в обличчя. «Якщо сплюсувати всі мої виступи як кандидата в президенти, то я безпосередньо спілкувався з людьми, з Україною 372 години, – згадує Леонід Макарович. – Я не знаю, багато це чи мало. Це не просто – стільки проговорити. Лікарі навіть давали мені якісь пігулки, щоб пом’якшити горло: виступи траплялися на вулиці, а то була осінь».

Оцінюючи першу в історії України передвиборну президентську кампанію 1991 року, аналітики визнають: популярності Леоніду Кравчуку додали його не такі вже й далекі публічні дискусії з Рухом, спроби домовитися і знайти спільну мову з патріотичними силами. Хоча, забігаючи наперед, треба зауважити – аж надто популярним Леонід Макарович ніколи не був. Голодуючі студенти в 1990 році кричали: «Геть Масола й Кравчука!», і це гасло підтримували сотні тисяч людей, його тиражували в пресі. Кравчук і далі прямо асоціювався з комуністичною партією, яку в країні ненавиділи, здається, всі – навіть затяті комуністи говорили про необхідність «відмивання» КПРС від бруду минулого. Вже за три роки, в 1994-му, коли Леонід Макарович знову візьме участь у президентських перегонах, з’явиться новий слоган: «Краще з’їсти їжака, ніж обрати Кравчука». Проте в 1991 році Голова Верховної Ради Леонід Кравчук – це людина, яка не злякалася ГКЧП, заборонила компартію, підписала Указ, згідно з яким Україна стала незалежною. До того ж Леонід Макарович умів – і досі вміє! – подобатися простим людям. «У нього душа українська!» – захоплено говорили численні гості з української діаспори, котрі ще кілька років тому вважали головного ідеолога радянської України своїм якщо не ворогом, то, принаймні, опонентом. Справді, на той час його кандидатура виглядала ідеальною через ментальну схильність українців до компромісів, хитрощів, здатності та вміння домовлятися. Власне, через невміння домовлятися українська влада новітньої доби викликає в громадян лише відразу…

Зустрічі з виборцями у Леоніда Кравчука проходять дуже добре. Так дотепер і не ясно, хто вигадав цей хід – відвідини міських базарів. Але, як би там не було, саме поява кандидата Кравчука на базарах та у великих і майже порожніх, на відміну від базарів, універмагах додала йому популярності. Всюди його намагаються почастувати. Правда, не обійшлося без ексцесів: у Харкові на ринку Леоніда Макаровича намагалися вбити. Принаймні, він так вважає. «Коли ми йшли в натовпі, хтось збоку штрикнув мого охоронця Віктора Паливоду, – згадував Кравчук у газетних інтерв’ю того часу. – Я так думаю, що той ніж чи заточка адресувалися мені, але під удар потрапив охоронець». Невідомий нападник цілив у ліве плече, та влучив у пістолет – зброя висіла в кобурі під лівим плечем. Ніж ковзнув по пістолету, пробив кобуру, сорочку, торкнувся вістрям тіла, але все ж таки зброя загальмувала удар, стримала його силу. Потім говорили: била професійна людина, котра знала, що охоронці будуть у бронежилетах. Тому цілила саме в те місце, де бронежилет закінчувався, – під руку, до серця. Про замах стало відомо конкурентам. В’ячеслав Чорновіл сказав: це Кравчук набирає очки. Злочинця не знайшли.