Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 7

2 жовтня 1990 року на площі імені Жовтневої революції в Києві (тепер – майдан Незалежності) розпочалася акція протесту, яку нарекли «студентською революцією на граніті». Керовані київськими та львівськими студентами, молоді люди з усіх регіонів України зібралися в центрі Києва і почали голодування протесту. Вони вимагали демократичних перетворень, заборони компартії, відставки деяких членів уряду, скасування обов’язкової служби в армії, а для тих, хто піде служити, вимагали проходження служби лише на території України – список вимог був великим. Спочатку влада робила вигляд, що нічого не відбувається. Але згодом ігнорувати студентів вона вже не могла, і лідери голодування, серед яких були Олесь Доній та Маркіян Іващишин, спочатку зустрілися з Леонідом Кравчуком, а потім були допущені для виступу в Верховну Раду. За два тижні влада домовилася зі студентами щодо основних пунктів вимог і частково задовольнила їх, хоча згодом більшість домовленостей було скасовано. Але процес було не зупинити: національно-демократичні сили вже могли цілком реально тиснути на діючу владу. 2 березня 1991 року Президія Верховної Ради на чолі з Леонідом Кравчуком постановила демонтувати скульптурне зображення В. І. Леніна в сесійній залі. Рік тому Леонід Макарович подібну пропозицію категорично не підтримав, тепер же, за його словами, для цього настала відповідна ситуація. Протягом цього, без перебільшення, історичного року такого роду «відповідні ситуації» виникали дуже часто, і Леонід Макарович завжди користувався ними – причому так, що сам факт їх виникнення виглядав його особистою заслугою.

Загибель імперії

Критична межа

Наприкінці 1990-го на початку 1991 року складалося враження, що український рух досяг необхідної критичної маси і що тепер його найближчим завданням є завоювання політичної влади в республіці. Можливість легального приходу до влади відкрилася після прийняття ще наприкінці жовтня 1989 року Верховною Радою Української РСР рішення про проведення безпосередніх змагальних виборів до рад усіх рівнів. Однак результати березневих виборів 1990 року стали розчаруванням для демократичної опозиції. Їй вдалося завоювати лише четверту частину всіх місць у парламенті. Найкращими були результати в Галичині, де демократи виграли 43 із 44 місць. У Центральній Україні вони одержали половину голосів. Натомість у Східній і Південній Україні, за винятком деяких великих міст, як-от Донецьк і Харків, демократичний блок зазнав поразки. Вибори 1990 року показали, що КПУ втратила свою монополію на владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу в свої руки. Комуністично-номенклатурне ядро об’єдналося у групу «За суверенну Радянську Україну», лідером її став Олександр Мороз. Ця політична сила налічувала 239 осіб із загального числа 442 депутатів. Так виникла спільнота під невибагливою назвою «Група 239».

«Що можна сказати про «Групу 239»? – згадував згодом Леонід Кравчук. – Це комуністи-депутати, які, з одного боку, хотіли ще більшої незалежності, але – незалежності від Москви, від Києва, взагалі – від усіх. Але, з іншого боку, вони не хотіли такої незалежності, щоб Україна була державою, такою державою, яка б мала державний статус. Вони бачили Україну тільки в Союзі РСР, тільки в складі КПРС і бачили її тільки як частину великої держави СРСР, тільки з якоюсь більшою часткою незалежності від Кремля, ніж тепер». Цій групі протистояло об’єднання більшості демократичних і декількох незалежних депутатів під назвою «Народна Рада», головою якого був Ігор Юхновський, а чисельність його становила 115—133 особи. Хоча «Народна Рада» була в меншості, їй нерідно вдавалося проводити свої рішення, уміло використовуючи різні методи парламентської боротьби – від бойкоту засідань до перетягання на свою сторону ціною далекосяжних компромісів незалежних і по-реформаторськи налаштованих кандидатів. «Коли демократи зібрали свою фракцію і назвали її «Народна Рада», то таким чином у нас стало дві ради: Верховна і Народна, – пригадує Кравчук. – Я відразу сказав: це неконституційно, бо Конституція не передбачає ніякої Народної Ради ніяким законом. Назвати можна як завгодно, але ж це не означає, що це якась альтернативна незалежна Рада».

З перших днів своєї діяльності Народна Рада заявила про свій намір боротися за здобуття Україною повної політичної та економічної незалежності. Вона поставила перед собою ряд завдань, головними з яких були усунення компартії від влади, демонтаж централізованої імперської системи Радянського Союзу і створення ефективної ринкової економіки. «Група 239» не почувала себе цілком певно як перед лицем постійного тиску знизу, так і в результаті послаблення позицій партійної номенклатури у сусідніх республіках, у першу чергу – в Росії та балтійських країнах. В умовах такої нестійкої рівноваги кожна нова зміна у політичному житті Союзу й України могла мати далекосяжне значення. Одночасно поряд з лівими і центристськими партіями утворилися крайні націоналістичні партії, які ідеологічно пов’язували себе з традиціями визвольної боротьби 1940-1950-х років і критикували Рух як надто поміркований і колабораціоністський. Влітку 1990 року вони об’єдналися в Українську міжнародну асамблею (УМА). Прийняття Декларації про суверенітет та утворення політичних партій засвідчили, що основні програмні положення Руху виконані. Другий з’їзд Руху (25—28 жовтня 1990 р.) прийняв нову програмну мету – здобуття самостійності України мирними методами. Разом з тим, його діяльність набрала відверто антикомуністичного спрямування – з’їзд заборонив членство в Русі тим організаціям, керівний центр яких знаходився поза Україною (малися на увазі КПУ – КПРС).

«Мені не раз давали прочухана, – згадує Леонід Кравчук. – Мовляв, я заграю з опозицією. Я кажу: не можна, щоб у Верховній Раді були дві течії. Їх менше, нас більше, що захочемо, те зробимо. Але це не демократія. Демократія – це коли меншість має право щось сказати. Я залишився на своєму, комуністи – на своєму. Секретаря ЦК ніхто ніколи в житті не критикував, вони до цього не звикли. Потім пішло на вирішення проблем, зі скрипом – але пішло. Вже великих конфліктів у Верховній Раді не було. Вже й комуністи почали виступати, а частина їх почала прислухатися до демократичних принципів». Структурні зміни в українському опозиційному таборі засвідчили формування національного антикомуністичного блоку. Окрім Руху, Народної Ради й новоутворених партій сюди увійшли молодіжні організації (Спілка незалежної української молоді, Українська студентська спілка, Студентське братство, Демократична спілка студентської молоді) та численні організації національних меншостей в Україні. Вони творили прообраз самоорганізованого громадянського суспільства, яке виникло на противагу комуністичній владі і привело до повалення соціалістичних режимів у 1989 році в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Східній Німеччині, підірвало комуністичну монополію у трьох балтійських республіках СРСР, а в самій Україні – відтіснило від влади комуністів у трьох західних областях – Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській.

Але на відміну від Польщі й балтійських республік в Україні сильно відчувалася різниця у рівнях національної свідомості. Рух, що базувався в основному на інтелігенції Західної і Центральної України, не міг знайти спільної мови з масовим робітничим рухом на Сході, особливо на Донбасі. Самим робітникам не вдалося розвинути не те що почуття національної солідарності, як це було в Польщі, але навіть почуття солідарності всередині свого класу. Вони відчували недовіру до будь-якої форми політичної організації, що робило можливості їхньої політичної мобілізації дуже проблематичними. Відносна слабкість і роз’єднаність опозиції не дозволяли їй відіграти роль рівноцінного суперника КПУ в боротьбі за владу, але вона могла чинити ефективний тиск «знизу». «Бракувало аналізу, тільки емоції», – оцінював ті політичні процеси Леонід Макарович і визнавав: якби демократи не чіплялися за депутатські крісла, можна було б приймати рішення про дострокові вибори, і до серпня 1991 року в республіці був би принципово новий парламент.