Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 13

В іншому інтерв’ю, яке Кравчук дав газеті «Волинь» у січні 1994 року, він говорить так: «Канада і Америка не жили в одній державі 340 років. А у нас у січні минає 340 років Переяславській раді. Це життя десятків поколінь. За триста сорок років України як держави не існувало. Був якийсь «малорос». І зараз більшість людей не витравила в собі психології «малороса». Творити державу означає бути державником. Причому не обов’язково українцем за національністю. Тому нам треба неодмінно розвестися з Росією. Для того, щоб українці і росіяни не ворогували, а відчули справжню дружбу. Але – дружбу не на одній кухні, такої дружби не буває. Якщо ми сваримося з Росією – незалежної України не буде». Між тим, саме конфлікти з Росією з того часу впливають на більшість внутрішніх та зовнішніх проблем України.

Попри невідрадні стосунки з Росією, ситуація України ускладнювалася її міжнародною ізоляцією. Головною причиною стала непослідовність Києва у здійсненні своїх обіцянок щодо ядерного роззброєння. Після розпаду СРСР Україна успадкувала 15% радянської атомної зброї, що автоматично зробило її третьою найбільшою у світі ядерною державою – після Росії та США. Щоправда, 11 жовтня 1991 року Верховна Рада визначила статус України як без’ядерної держави, що не бере участі у військових блоках. Але цей крок виявився погано прорахованим і надто поспішним. Загострення стосунків з Росією показало, що у найближчі роки Україна не може розраховувати на цілком дружнє зовнішнє середовище. 30 вересня 1992 року Україна заявила в ООН, що готова знищити свою зброю лише за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги. Верховна Рада України довго зволікала з ратифікацією договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь, а коли у листопаді 1992 року нарешті прийняла його, то зробила аж 13 застережень. Така позиція України викликала недовіру і острах з боку Заходу і вміло використовувалася Росією для створення вкрай негативного образу її південно-західного сусіда. Після довгих торгів, переговорів і тиску 14 січня 1994 року в Москві Леонід Кравчук спільно з президентами США й Росії підписав тристоронню декларацію, яка узаконила без’ядерний статус України взамін за гарантії її територіальної цілісності та виплати компенсацій.

«Маємо те, що маємо»

Сьогодні ця фраза, сказана першим українським президентом на адресу першого українського парламенту часів незалежності, вже стала крилатою. Її вставляють із посиланням на авторство Леоніда Кравчука з будь-якого приводу і по відношенню до будь-якого процесу, що відбувається в Україні. Та сама історія – з першим українським політичним анекдотом після 24 серпня 1991 року, героєм якого став Леонід Макарович. За сюжетом, першому українському президентові треба вийти під дощ. Йому пропонують парасолю, на що Кравчук відмахується: «Нічого, я якось між крапельками». Цей анекдот невідомого автора досить чітко відтворює сутність Кравчука-політика і, відповідно, кравчуківської внутрішньої та зовнішньої політики. Приблизно в той самий час до Кравчука приклеїлося напівофіційне прізвисько «Хитрий Лис», яким Леонід Макарович, як видно з його пізніших інтерв’ю, трошки пишається. Майстер апаратних підкилимних ігор та багатоходових комбінацій, перший український президент зробив їх частиною державної політики. Але фраза «Маємо те, що маємо», котру він сказав в інтерв’ю і яка тут же пішла в народ, свідчила не лише про ситуацію, яка склалася в українській владі зразка 1992—1993 років, а й деякою мірою говорить про визнання Кравчуком власної безпорадності. Навіть маючи величезний досвід роботи в партійному апараті, авторитет і вміння домовлятися, котрим наділила його природа, Леонід Макарович все одно не зміг знайти спільної мови з парламентом, що призвело до першої в Україні парламентської кризи і, як наслідок, до позачергових президентських виборів.

Успіхи в державотворенні все ж таки були. На початку 1992 року офіційно затверджено гімн, прапор і малий герб України – усі державні атрибути, що виводилися ще з часів Української Народної Республіки. Трошки раніше, 4 грудня 1991 року, вже на четвертий день свого президентства, Кравчук приступив до створення українського війська, адже за Конституцією голова держави одночасно є і головнокомандуючим. До речі, військове звання Леоніда Макаровича – полковник, працівники ідеологічного фронту, як і деякі цивільні працівники ЦК КПУ, за правилами мали військові звання, хоча й не проходили жодної військової перепідготовки. Сам Кравчук у Радянській Армії взагалі не служив, бо при університеті була військова кафедра. Словом, усе нібито складалося для молодої держави добре. Але вже весною-літом 1992 року почуття первісного оптимізму почало випаровуватися. Політичне й економічне становище України виявилося надто вразливим. Закріпивши незалежність на законодавчому та політичному рівні, будучи визнаною світом та подавши приклад іншим колишнім радянським союзним республікам, Україна мала дуже обмежені енергетичні ресурси. Функціонування її господарства залежало і далі залежить від поставок російських нафти і газу. Та й взагалі, залежність української економіки від російської виявилася майже абсолютною. У січні 1992 року Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв’язків поглибив кризу у промисловому виробництві.

«Економічна криза була і далі буде лишатися ахіллесовою п’ятою нашої держави, – визнав Леонід Кравчук наприкінці 1992 року. – У цьому – основна загроза безпеці України». Говорячи про небезпеку, президент говорив саме про внутрішні проблеми. Ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки через те, що вони не були замінені новими. Залежність Естонії від зовнішніх російських поставок у 1990—1991 роках була набагато сильнішою, аніж України, але естонське керівництво зуміло переорієнтувати свою економіку завдяки швидким і рішучим крокам. До того ж сама Росія з 1992 року теж стала на шлях радикального реформування. На відміну від російських чи естонських лідерів, керівники української держави не виявляли бажання проводити радикальні зміни. У промисловості та сільському господарстві продовжував домінувати державний сектор. У результаті восени 1992 року місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією. «Маємо власного ворога, страшнішого за зовнішнього, від якого і ракетами не відіб’єшся, – відзначав Кравчук. – Навіть те, що маємо, дехто намагається зруйнувати, витягуючи з нашого, щойно зведеного, фундаменту по цеглині. Сьогодні для нас як ніколи важливо, аби в Україні були мир і злагода, а не конфронтація. Бо тим, хто ще тільки зводиться на ноги, не до бійки».

Зростання цін, інфляція, постійні спроби зовнішнього втручання в українські справи, традиційний для багатьох людей стереотип мислення – все це викликало в суспільстві велику соціальну напругу. У жовтні 1992 року прем’єр-міністром України став Леонід Кучма, колишній директор найбільшого військового підприємства в СРСР – заводу «Південмаш» у Дніпропетровську. Спершу надії на початок реформування пов’язувалися з ним. Однак головний наголос у своїй політиці він поставив не на впровадженні елементів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністративної системи управління економікою. Цей курс зазнав провалу навіть після того, як на початку 1993 року Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноваження на найближчі шість місяців для здійснення свого плану. До травня 1993 року уряд розробив аж 7 програм виходу української економіки з кризового стану. Усі схвалила Верховна Рада. Проте криза як була, так і залишилася. Становище України на той час визначали як стан країни, котра щойно вийшла зі світової війни. Прогнози стосовно виправлення ситуації дорівнювали нулю – і це говорили оптимісти. Песимісти постійно відправляли Україну «в мінуси», і до таких песимістів належала, передусім, парламентська опозиція. Тобто політики, котрі визначали себе як демократи. У ті дні Кравчука як голову держави критикували з усіх боків. Націонал-демократи кричали, що президент потурає комуністам, гальмуючи нормальний розвиток держави. Комуністи, зі свого боку, всі проблеми бачили в розірванні зв’язків з Росією та в ненаданні російській мові статусу другої державної.