Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 11

Розвал СРСР «на трьох»

Отже, після 1 грудня залишилася єдина нерозв’язана проблема – як Білорусії та Україні вийти з СРСР. Він уже фактично припинив своє існування як держава, але досі залишався суб’єктом міжнародного права і тому, з точки зору геополітики, все ще був реальністю. Механізму виходу не існувало, прецедентів – також. Була одна суттєва правова зачіпка. Конституція передбачала право на самовизначення, аж до відокремлення. Але як реалізувати це декларативне право, було невідомо. Всеукраїнський референдум надав Україні можливість використати це право. Воля народу, офіційно закріплена підсумками референдуму, дозволяла перетворити умовну конституційну тезу на безумовний правовий механізм. Таким чином питання про приєднання України до нового Союзного договору відпадало автоматично. Більше того, країна фактично відкривала шлях виходу з СРСР для інших новоутворених незалежних держав. Але треба було узгодити дії, тому Кравчук розумів, що на нього чекають довгі та нелегкі переговори. Ще раніше невелика група політиків та чиновників за його дорученням відпрацьовувала план конфедеративної угоди, який Кравчук із Єльциним марно намагалися запропонувати Горбачову. Після ГКЧП Леонід Макарович вирішив повернутися до тих розробок, але дав завдання дещо скорегувати схему, пристосувавши її до нових політичних обставин.

Єльцина, Шушкевича і Кравчука пізніше звинувачували в тому, що трійця не розуміла наслідків підписання Біловезьких угод – мовляв, вони не були повною мірою поінформовані про рівень інтеграції в СРСР, не усвідомлювали реальний рівень взаємної економічної залежності республік. Насправді всі «змовники» добре володіли цифрами. Але СРСР у кожному разі був приречений. Проблема якраз і полягала в тому, щоб відшукати механізм, який дозволив би республікам пережити цю неминучу подію з якнайменшими економічними втратами. Процес розриву економічних зв’язків почався ще за радянських часів і ставав дедалі безладнішим. Під час переговорів у Біловезькій Пущі лідери домовилися, що країни СНД консультуватимуться з економічних питань, обговорюватимуть шляхи проведення реформ, узгоджуватимуть власні дії. Наприклад, Леонід Кравчук запропонував на певний час ввести єдину грошову одиницю – перехідний карбованець. Цей захід зробив би не таким болісним перехід до власної валюти. Але втілити ці та інші наміри в життя не дала зайва квапливість Бориса Єльцина. Оточення Бориса Миколайовича швидко переконало його, що Росія з її ресурсами може дозволити собі розкіш не озиратися на інших і не боятися розриву інтеграційних зв’язків. Коли напередодні Нового року, 30 грудня 1991 року, лідери незалежних держав удруге зібралися в Мінську, Єльцин повідомив, що проголосив курс на швидкі ринкові перетворення в економіці. На цілком слушне запитання: а як щодо недавньої домовленості про узгодженість реформ? – Єльцин безапеляційно заявив: «Ви повинні слідувати за Росією».

Це була серйозна помилка російського президента, від якої невдовзі потерпатиме й очолювана ним країна. Але по Україні ця єльцинська похибка вдарила швидше й болючіше, ставши первісною причиною багатьох наших економічних, виробничих і соціальних проблем. Саме тому Україна була приречена виправляти ситуацію самотужки. Київ змушений був майже одразу заявити про те, що СНД є не чим іншим, як формою шлюборозлучного процесу. Тому Україна не бачила сенсу в підписанні цілої низки угод: про статут Співдружності, про економічний союз тощо. Росія одразу поставила власні інтереси вище інтересів партнерів по СНД. Україна мусила відстоювати позицію, яка випливала з її національних інтересів. Біловезькі угоди надали шанс цивілізовано, по-християнськи поховати померлу імперію і шанс зберегти напівзруйновані економічні зв’язки. Проте біловезькі події не були ні «таємною змовою», ні «заздалегідь підготовленим заколотом», як пізніше напишуть деякі газети. Те, що сталося 7—8 грудня 1991 року, було значною мірою імпровізацією. Принаймні, так оцінює зустріч у «Віскулях» Леонід Кравчук. Зустріч у Білорусії була запланована як черговий раунд переговорів. Принципова відмінність цієї зустрічі від попередніх полягала в тому, що на неї Кравчук приїхав, озброєний підсумками всеукраїнського волевиявлення.

Ось як описує зі слів Леоніда Кравчука ці події Валентин Чемерис у книзі «Президент»: «7 грудня мені зателефонував голова білоруського парламенту й запропонував завітати у гості. Він повідомив, що до Мінська прибув президент Російської Федерації: керівники двох країн мали підписати угоду про економічне співробітництво. Шушкевич наголосив, що Єльцин пропонує нам трьом зустрітися й обговорити, як було заздалегідь заплановано, перспективи нової Союзної угоди. За пропозицією білоруського лідера місцем нашої зустрічі була обрана Біловезька Пуща, заповідник у Брестській області неподалік польського кордону. До грудня 91-го я там ніколи не бував, натомість багато про Пущу чув: ще з часів Хрущова у біловезьких мисливських угіддях влаштовували полювання для високих посадових осіб, у тому числі й для поважних закордонних гостей. 7 грудня пізно ввечері ми всі зібралися в резиденції «Віскулі»: Борис Єльцин, Станіслав Шушкевич, я, два прем’єри – Володимир Кебіч та Вітольд Фокін, а також російський держсекретар Геннадій Бурбуліс. За вечерею вирішили офіційні питання відкласти на ранок. О десятій 8 грудня ми сіли за стіл переговорів. Саме тоді ми всі підсвідомо відчули, що сьогодні буде вирішено подальшу долю Союзу. Єльцин нічого не говорив, але дивився на мене вичікувально. Дуже красномовним був і погляд Шушкевича.

Як завжди буває в таких випадках, з’явився камінь спотикання: чи мають три держави право приймати рішення про розпуск Союзу, якщо створений він був за участю більшої кількості країн? Після довгих дискусій і консультування з правниками ми врешті знайшли компроміс. Як відомо, саме Росія, Україна та Білорусія стояли біля витоків створення СРСР, отже, вказані республіки мали історичне право задекларувати процес ліквідації цього державного утворення та сформулювати фундаментальні принципи нового утворення».

Участь в обговоренні брали всі, протокол вели Кравчук і Бурбуліс. У першому абзаці документа, підписаного керівниками Білорусії, Росії та України, зазначалося: «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». Єльцина уповноважили безпосередньо поговорити з Горбачовим у Кремлі 9 грудня. Раптом Борис Миколайович запропонував зателефонувати президентові США Джорджу Бушу і повідомити його про переговори та їх наслідки. Пізніше з «Віскулів» президент Росії зробив ще один дзвінок – міністру оборони СРСР Євгену Шапошникову й заручився його підтримкою на випадок надзвичайних обставин. Зв’язок з Вашингтоном встановили раніше, ніж з Москвою. Реакція обох президентів відома: спокійна, врівноважена – Буша, обурена, збуджена – Горбачова. Михайло Сергійович розмовляв із Шушкевичем недовго: одразу ж зажадав до телефону Єльцина й у розмові з ним заявив, що хоче бачити нас усіх трьох у себе 9 грудня. Російський президент повідомив, що на зустріч з’явиться лише він. Це ще більше посилило роздратування Горбачова. Після вкрай нервової розмови зі своїм одвічним опонентом Єльцин запропонував розшукати президента Казахстану, який здебільшого поділяв їхні погляди, повідомити його про все та запропонувати приєднатися до щойно підписаних Біловезьких угод. Борис Миколайович помітно нервував, він боявся, що Горбачов зможе перетягнути Назарбаєва на свій бік, а це, на його думку, могло поставити під загрозу весь процес утворення Співдружності незалежних держав, оскільки казахстанський лідер мав неабиякий вплив на деяких своїх колег.

І знову – слово Леоніду Кравчуку: «8 грудня пізно ввечері я повернувся додому. Зима, темно. Приїхав на дачу, відчиняю ворота, а там повно військових. Уявляєте, що в мене було на серці? Підходить до мене командир загону спеціального призначення «Альфа»: «Пане Президент, ми прийшли вас охороняти і захищати!» Хлопці самі зголосилися стати на захист – не Президента Кравчука, а незалежної держави, власної Батьківщини… Вранці 9 грудня зателефонував Михайло Горбачов: «Добрий день, Леоніде Макаровичу!» Й одразу: «Що ви там понавиробляли в Біловезькій Пущі?» Я спокійно відповів: «Михайле Сергійовичу, я вважаю, що ми вчинили правильно. Ситуація зайшла у глухий кут, треба було шукати вихід…» Співрозмовник був дуже збуджений: «Світ же стоїть дибки, розумієте? Ви повинні негайно приїхати до Москви». «Навіщо?» – запитую. «Треба поговорити… Єльцин та Шушкевич також будуть». Я відчув: нас не випустять звідти, триматимуть доти, доки ми не відмовимося від угоди, підписаної в Біловезькій Пущі. Отож, майже без паузи, відповідаю Горбачову: «Я до Москви не поїду». Михайло Сергійович ледь стримував гнів: «Чому?» «Бо я Президент незалежної держави, – кажу. – В мене ціла купа невідкладних справ. А директиви мені не потрібні». Тільки-но поклав трубку, як пролунав ще один дзвінок. Цього разу телефонував Григорій Ревенко, глава адміністрації Горбачова, колишній перший секретар Київського обкому Компартії України, з яким ми були у приязних стосунках: «Леоніде, навіщо ти так образив президента? Невже так можна? Тобі треба приїхати – це дуже важливо». «Не поїду я, – відповідаю, – і пояснювати не буду чому. Ми доручили Єльцину, щоб він на засіданні доповів про нашу зустріч і підписаний документ». Пізніше, 21 грудня 1991 року в Алма-Аті керівники дев’яти колишніх радянських республік підписали спільну декларацію, поставивши крапку в довгій історії про загибель однієї імперії.