Роксолана - Рощина Наталия - Страница 8

Спочатку султан спробував чинити опір почуттю, що зароджується в серці без його на те волі. Невже не має влади над собою? Саме до першої своєї жінки прийшов Сулейман, щоб звільнитися від думок про чарівну бліду дівчину. На якийсь час подіяли знайомі, гарячі пестощі несамовитої черкешенки. Ось воно – справжнє. У нього є все, щоб відчувати себе щасливим: віра, влада, імперія, слава, Махідевран, гарем. Не треба ускладнювати життя. Йому, володарю трьох світів, нема дозволу на те, на що має простий смертний. Сулейман намагався обдурити себе, але з кожним днем впадав у відвертий розпач.

Досить було ще раз побачити Хуррем, як почуття спалахнуло з новою силою. Враження було сильне: «її великі спокійні очі, й спокійне обличчя, і ціла постава. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький тюрбан. Молодий султан відчув інстинктом любові, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожна частинка її одягу і прикрас, кожний її рух і кожний напрям, усі її почування й гадки. «Чи се, може, початок любові, любові до мене?» – подумав на хвильку, і дрож перейшла його тілом» (2). Ніколи раніш його не хвилювало ставлення жінки до нього. Поняття кохання без взаємності не існувало, а тепер йому хотілося, щоб ця дивовижна жінка несамовито закохалася в нього. Вона повинна покохати його й розпрощатися зі своїм Богом. Або навпаки – розпрощатися зі своєю вірою, а потім полюбити його. Може, в цьому справа? Неважливо. Тільки доки це не станеться, не відкриється йому неземне блаженство. А поки він відчував, як любов робить його сильним і незахищеним водночас, ніби кров розносила по тілу велич та безмежну радість, таку ж безмежну, як його володіння.

Про них Сулейман ні на мить не забував, тому без вагань виступив в похід на Белград. У ці дні намагався не думати про маленьку Хуррем та її пестощі, бо воїн не може думати про жінку в часи жорстоких битв. У серпні 1521 року повертався до Стамбула «без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п\'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці» (2), в одному сербському селі дістав звістку про смерть наймолодшого сина Мурада. Не хотів нікого бачити, сумував. У Стамбул увійшов тихо, без пишноти, але маленький Мурад став першим, кого втратив султан в ту страшну пору. Смерть нещадна до всіх, і до малих, ні в чому не винних дітей володаря трьох світів так само. За кілька днів померла його донька, ще не отримавши імені, а вслід за нею – султанський син Мехмед. Три смерті забрали у Сулеймана залишки любові до Махідевран. Віруючи, що на все воля Аллаха, ушанував його. Коли невтішна мати забажала побачення із султаном, відповів жорсткою відмовою: він більше не хотів її бачити.

Тільки одна жінка викликала в падишаха палке бажання, допомагала забути нещодавні втрати. Лише з Хуррем він знаходив спокій. Настрої молодого султана швидко стали відомі в стінах гарему. Болюча пристрасть Сулеймана не залишила нікого байдужим. Здивований, шокований гарем гудів, як розтривожений бджолиний вулик. Чекав він великого лиха від тих неочікуваних змін. «Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й усі візири, кадіяскери, дефтердари й ніішандші… Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору» (10). Те, що відбувалося, лежало поза межами розуміння. Неочікуване підвищення Хуррем викликало заздрість, злість, бажання помсти за втрачений спокій та порядок. Подарунки султана дівчині були справді царські. Пішла чутка, що серцем володаря заволоділа християнська собака.

Звичайно, Хуррем дізналася про це, але вирішила не ображатися. Як сказано: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре тим, хто ненавидить вас». Тим, що не виказувала відвертого опору, накликала ще більшу потаємну лють гаремних жінок. Заздрили вони їй чорною заздрістю, але не знали, що в її серці не менше болю, ніж у палаючому від любові серці султана Сулеймана. «Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті – за любов до людини, за скарби світа сього, за звання султанки, за владу на землі…» (10). Жінкам було незрозуміло невтручання валіде та мовчання Махідевран. А трапилося те, що мати султана лише очікувала на слушний час, щоб втрутитися. Вирішила, що ждати більше не треба, й покликала до себе колишню улюбленицю Сулеймана.

«Черкешенка одуріла від горя. Стільки втіхи давала своїм зграбним, округлим, пещеним тілом і своїми дітьми, яких народжувала легко, охоче й радісно, а тепер усе втратила за кілька днів і, хоч залишився живий трилітній султанський син Мустафа, відчувала: короткі роки її величання скінчилися без вороття» (2).

Але легко здаватися Махідевран не хотіла. Вони з валіде щось та намислять. Після розмови з нею розлютилася не на жарт. Почала погрожувати задушити своїми руками, не лякаючись ніякого гріха, ту слов\'янську відьму. То були серйозні погрози, бо йшли від самого серця. Для початку Махідевран вирішила видряпати очі цій завжди усміхненій нахабі, вирвати золоте волосся, що зачарувало султана. Так і зробила. «Усією тяжкістю перегодованого свого тіла вдарила Махідевран знетямлену Хуррем, увіп\'яла свої гострі нігті їй в лице, вчепилася у волосся» (2).

Хуррем могла відповісти, але не стала. Вона знала, що не завжди треба прямо давати відсіч. Коли євнух прийшов за нею, відповіла, що не піде до султана з таким обличчям. Назвала себе проданим м\'ясом, яке не гоже показувати володарю. Усі вороги Хуррем зітхнули з полегшенням: нарешті настав кінець цій гордячці. Але сталося непередбачене: султан сам пішов до Хуррем. Тоді вона продемонструвала свої синці та подряпини Сулейману. Ніяких обвинувачень, ніяких сліз – лише мовчазний докір. Розгніваний султан наказав, щоб Махідевран постала перед його очима. Спитав, чи справді вона дозволила собі підняти руку на Хуррем. Жінка трималася гордо й не намагалася виправдовуватися. Сміючись, черкешенка вигукнула, що то тільки початок. «Бо вона, Махідевран, тільки вона може бути найпершою в служінні його величності, і всі жони, а найперше рабині, повинні їй поступатися і вважати своєю господинею» (2). Сулейман вислухав повну обурення промову й відчув, що більше не хоче бачити цю жінку ніколи.

Махідевран дістала страшне покарання: господар прогнав її геть! Залишок років вона мала провести в засланні, в забутті. З першої дружини, Весняної Троянди, вона перетворилася на вигнанницю. Світ відвернувся від неї, та й був він тепер для жінки ніби смерть чи гірше смерті. Бо що для неї світ, коли улюблений Сулейман не хоче більше бачити її, не хоче її кохання, коли він так образливо забув про все, що єднало їх ці роки. її покої віддані Хуррем, колишні служниці передані Роксолані.

Чари! Рудоволоса відьма! Саме так, бо немає іншої причини байдужості Сулеймана. Гарем завмер. Йому не потрібні докази того, що володаря отруїли, підпоїли. Не можуть покинуті жінки заспокоїтися й подивитися правді в очі: не врода, а розум, сила духу Хуррем вразили султана. Він звик до тупого поклоніння, а тут такий несподіваний характер, воля, упертість розуму. Захоплення падишаха було не одноденним.

Валіде не одразу відчула загрозу від маленької, майже прозорої, тонкої дівчинки. Мудрості жінки, що багато бачила на своєму віку, було завдано нечуваного удару. Шістнадцятирічна українка заволоділа її сином. Вона поводилася так, ніби їй «вже давно відкрилася мудрість людської неприступності, завдяки якій кожен може жити на світі, зберігаючи власну особистість. Ми існуємо лише доти, поки ми, з\'єднуючись невпинно з усім, що нас оточує, водночас відокремлені від цього оболонкою свого тіла і неповторністю духу» (2). Протягом годин валіде спілкувалася з маленькою Хуррем, щоб зрозуміти цю дивовижну жінку. Задавала питання, читала книги, вірші, пильно придивлялася до усміхнених очей. Але на жодне своє питання не дістала відповіді. Хуррем сміялася, ховаючи тугу від всевидющого ока валіде, від головного євнуха, від усіх, хто може донести на неї султанові. Йому вона потрібна усміхнена, весела й безтурботна.