Роксолана - Рощина Наталия - Страница 6

Мовчазна, всезнаюча валіде Хамса не залишала дівчину без своєї уваги, пильно придивлялася до Хуррем і знала про кожний її крок. Ще не відчувала загрози від її розуму й кмітливості, від її незвичайності, бо саме незвичайність безповоротно руйнує традиції. Ані мати султана, ані перша дружина Сулеймана, ані головний євнух доки не були готові до десятиліть боротьби з цією тендітною дівчиною з майже хлопчачою фігурою. Може, це сталося тому, що дуже багато зусиль витрачалося в тім світі на пошук хоч якогось виправдання особистого існування.

Нарешті настав час, коли Хуррем була готовою з\'явитися перед очі падишаха. Лише одного разу в житті, в день свого весілля, вона ретельно готувалася до зустрічі з коханим. Тоді вона хвилювалася й прискіпливо придивлялася до себе. Вона хотіла, щоб Стефан побачив, яка вона гарна. Усі дівчата вважають, що в день весілля станеться диво й вони будуть виглядати особливо, чарівно. Настя теж так думала, й по очах коханого бачила, що вона справді особлива. Усе закінчилось, ще не почавшись. Серце завмерло: не можна озиратися в минуле, бо інакше не буде майбутнього. Того, що було, не вернеш. Не дала й сльозинці скотитися по щоці. Віддала своє тіло досвідченим рукам євнухів, які за наказом валіде готували її до першої зустрічі із султаном.

Перед тим її знову мили, парили, натирали вже звичними «пахучими мазями, так, немовби її мав проковтнути якийсь людоїд з витонченим нюхом, вищипували брови, вибілювали і без того біле лице, приміряли безліч убрань – широких, легких, прозорих, начіплювали на неї оздоби, тим часом маловартісні, з важкого, карбованого срібла. Сережки, браслети на руки й ноги. І знову перемірювали цілі купи тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільно щедрі – розкіш і багатство султанського гарему не мали меж!» (2).

Можна тільки здогадуватися, яке хвилювання панувало в її серці у день, коли настав час її знайомства з султаном. Жодним поглядом, жестом не виказала своїх почуттів. Уперто доводила сама собі, що не боїться нікого, немає кого боятися. Усе погане, що могло бути з нею, вже сталося. Тому вона має хоча б робити вигляд, що в її душі немає місця для страхіть. І головне – вона не боїться цієї зустрічі. Його називають володарем трьох світів, але для неї це не має значення. Не повинно мати. Настя Лісовська намагалася перемогти й показати всім, на що здатна проста селянська дівчина з далекого Рогатина!

Вони дали їй нове ім\'я – Хуррем. Нехай. Незабаром усі в цих стінах і за їх межами побачать, яка Хуррем і на що вона здатна! І нехай всі заздрять, вона не боїться. Усі її відчайдушні страхи поволі вщухли. Для них більше не було місця в її майбутньому. Тільки в перші дні в гаремі, коли таємно пройшла до султанських покоїв та покоїв султанських жон, відчула холодний жах від могутності Махідевран – першої жінки Сулеймана. Але майже одразу це відчуття змінилося великою жадобою життя. Не тваринного, а гідного, сповненого радощів і світла. Щоб хотілося співати, як колись виводила свої пісні Настусина мати. Задля іншого не варто було виживати й потерпати від стількох страждань.

«Усі люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось має статися, якась подія, якась зміна, злам у житті, щастя, чудо. І ради цього можна стерпіти все: голод, холод, приниження, неславу, бідність, несправедливість, нудьгу. А неволю?» (2). Настя намагалася знайти сенс свого існування. Душа в ній померла, а тіло хоче жити. Знищено все навкруги, усередині, а вона ще жива й може дивитися в майбутнє – дивовижно. Дівчина відчувала, як здіймаються невідомі сили. Завдяки їм вона подолає всі незгоди, переможе це страшне місто, у якому і стіни мали вуха, очі.

Утім, хоч почувалася чужою серед смаглявих, чорнооких класичних красунь, які всілякими способами намагалися звернути на себе увагу господаря, Настя знала, що вже готова до зустрічі з султаном. Усі зібралися в прийомній залі палацу. Хуррем була тут уперше й обережно, щоб її враження залишилися непомітними, розглядала все навкруги. Розкіш вражала, але в залі було задушливо, та і в голові дівчини трохи паморочилося чи то від задухи, чи від хвилювання. Бо головним було очікування появи Сулеймана.

Прийшла валіде, сестри султана, Махідевран. Усі вони сіли на свої місця поряд з високим троном. Тепер у залі панувало очікування. Нестерпне, тяжке, воно забирало у Насті останні сили. Якоїсь миті вона неймовірно розхвилювалася, тільки тепер збагнувши, у яке змагання її кинуто, куди потрапила вона. Усе тут відбувалося лише заради султана, заради його прихильності. Дівчина відчула, як хвиля приниження облила її з голови до ніг.

Він з\'явився в залі зненацька, непомітно, як диво. Настя досі не могла звикнути до того, що в палаці відбувалися такі майже протиприродні речі. Люди тут з\'являються мовби нізвідки. Для того в палаці існує безліч потайних дверей, запон із щільних тканин. Як звикнути до цього й не збожеволіти, коли звідусіль виблискують чорні очі? Тут і стіни мають вуха, немов примари живуть у кожному куточку, в кожній щілині.

Султан велично пройшов до свого трону. Високий, у золотих важких халатах, у височезному тюрбані з його улюбленими рубінами, він лише опустився на трон, як усе навкруги заворушилося, ожило, вдарили барабани, почався танок. Жінки танцювали, показували кожна свої принадності. «Султан дивився чи й не дивився. Сидів закам\'яніло, тюрбан гнув йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над світом, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадібністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві» (2).

Лунали пісні, сумні й протяжні, всі про любов, якої не знали в цих стінах. Настя прислухалася до тих тужливих пісень, думаючи про те, що скоро євнухи випхнуть її в середину круга й доведеться танцювати для цього всемогутнього чоловіка. А коли настав її час, вистрибнула й заспівала, полетіла в танці, «мов промінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на золотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю, змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її маленьке невтримне серце» (2). Не пам\'ятала, коли зупинилася, бо почали свій танок інші танцівниці. Не відчувала, як пронизує її сповнений ревнощів погляд Махідевран, яка не терпіла жодних суперниць.

Сулейман залишався задумливим і спокійним, жодним жестом, рухом не виказав, що помітив незвичайне молоде дівча з усміхненими очима. Особистий біограф султана так описав цю подію: «Якось, блукаючи байдуже між черкешенками і грузинками, дівчатами, чия врода в Царгороді вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед одним ніжним і милим лицем. Він опустив погляд на лице, підняте до нього, лице без видимої вроди, але із спокусливим усміхом очі, затінені довгими віями, промовляли до нього не тільки пустотливо, а й зухвало. І він, що бачив стільки поглядів, сповнених пристрасті, муки і приниження, несподівано піддався отим дивовижним очам дівчини, яку в гаремі назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на ніжнім плечі тої, яку цілий світ незабаром зватиме Роксоланою» (2).

Саме тоді він обрав нову наложницю на ніч. Думав, що на одну-єдину ніч, як траплялося найчастіше, але не гадав, які зміни увійдуть у його життя разом із появою загадкової слов\'янки.

Султан величаво вийшов із зали, за ним – його мати, сестри, одаліскам наказали йти до своїх приміщень, пішла й Настя. Але невдовзі сама валіде Хамса з\'явилася й повела дівчину за собою. Уважно наглядала за тим, як «розчісують, перечісують їй коси, як намащують і натирають новими мазями, як перемірюють широчезні, безберегі, невагомі тканини, забравши в Настасі навіть той благенький одяг, який був на ній у залі прийомів» (2). У неї залишилася лише прозора хустинка, що ледве чутно лягла на плече, – так султан виказав своє бажання мати саме цю жінку. Ритуал, заради якого й збиралися всі в спекотній залі для прийомів.