Роксолана - Рощина Наталия - Страница 18

Роксолана та її способи виживання описуються з точки зору національного патріотизму, хоча очевидно, що в її вчинках багато передусім жіночого. її волевиявлення базується на жіночому, материнському, сімейному, що, зрозуміло, не може бути сприйнято в політичному контексті. «Однак і культ страждання за батьківщину, за батьківщиною і поза батьківщиною навряд чи можна вважати реально жіночим символізмом, хіба що таке яскраво виражене страждання в логіці патріархальної традиції не до особи чоловіку. Напевно, можна констатувати, що у 80-ті роки міф Роксолани не був сприйнятий як жіночий міф. Він був сприйнятий як міф національний» (4). Ось така точка зору, яка має право на існування, але може бути спростована чи підтримана залежно від того, наскільки переконливо вона прозвучала для кожного.

Така визначна особистість, як Роксолана, не може не викликати зовсім протилежних поглядів. Це цілком природно, і це й підсилює інтерес до відомої фігури. Ми потрапляємо у світ уявлень, фантазій, щільно переплетених з історичними фактами. Окрім тілесної краси, деякі історики беруться домірковувати про її особливий і підступний розум, за допомогою якого Роксолана змогла безпосередньо впливати на султана і на ситуацію в політичному житті Туреччини першої третини XVI століття.

Історики стверджують, що Роксолана не обмежувалася впливом на свого могутнього чоловіка. Є зафіксовані факти про те, що вона листувалася з правителями сусідніх держав (Польщі, Венеції, Персії). У такий спосіб вона спромоглася не тільки свого визнання як жінки, але й як особистості, що для мусульманських країн – факт неймовірний.

Народивши сина і виховавши його, Роксолана шляхом інтриг і змов зробила його спадкоємцем престолу, хоча у султана він був не єдиним сином. На жаль, цей султан не виправдав сподівань своєї матері, у народі за ним закріпилася назва Селім II П\'яний.

Багато істориків підносять Роксолану до неймовірних висот, приписуючи їй протегування ренесансним напрямкам у турецькому мистецтві, добродійність. Дехто стверджує, що й сама Роксолана писала вірші, вела щось на зразок щоденника, що в неї були неабиякі музичні здібності і це допомагало чарувати оточення. Є джерела, із яких образ цієї жінки постає нереально вишуканим. Та слід згадати й те, що в Туреччині було кілька аналогічних історій. Трохи пізніше турки захопили венеційську дівчину із родини Баффо; було у Венеції кілька родин, які ділили там владу, – Марозіне і Баффо. Дівчина пливла до свого батька, який був губернатором острова Корфу. Турецькі пірати взяли її в полон і відіслали султану Мурату III, який, до речі, був онуком Роксолани. Вона мала неабиякий вплив на султана, а через нього – на турецьку систему політичної влади. Вона також забезпечила свого сина престолом. Венеціанцям непогано жилося при ній. Дівчину звали Сафіет. Вона дійсно іноді відводила удар турків від Венеції і більше орієнтувала їх агресію на Германську імперію, на територію Австрії. У XVIII столітті впіймали одну французьку дівчину, яка теж стала султаншею. Після сина Роксолани, якого звали Сулейман II П\'яний (до речі, після Роксолани турецькі султани стали надто причащатися до алкогольних напоїв), спилася вся династія. Поступово імперія почала занепадати.

Цікавим є погляд на життєвий шлях відомої жінки, української письменниці Оксани Забужко. Вона досить стримано оцінює вплив Роксолани на історичні події, хоча називає її видатною особистістю. Забужко наголошує на жорстокості Роксоланиної поведінки. Не заперечуючи певної політичної кар\'єри колишньої рабині, письменниця називає її не меншою ніж Катерина Медичі інтриганкою. Сумнівний комплімент, втім цей факт вказує на неабиякі таланти Роксолани в майстерності ведення тонкої політичної гри (5).

Не залишилась осторонь від дискусій про славетну галичанку ще одна відома сучасна жінка Оксана Білозір. «…Ми не навчені культивувати особистостей. З\'явиться в Україні цікавий політик, письменник, художник, громадський діяч, перше, що ми робимо, – ми його критикуємо. Зрозуміло, що нема нічого досконалого, але апріорі ми повинні поважно ставитися до тих, хто створює культурний чи суспільний продукт для України. Ця проблема лежить у витоках нашої історії. Роксолана – перша жінка і, я думаю, остання, яка похована у мечеті. Друге, Роксолана – жінка, яка де-факто керувала Османською імперією. І третє, це жінка, яка мала настільки велике почуття власної гідності, як представниця свого, українського народу, що хоч уже минуло 500 років з дня її народження, але європейці до сих пір українок-білявок називають роксоланами. Це сильна історична постать, якою ми повинні пишатися і якій повинні поклонятися», – сказала вона в одному із своїх інтерв\'ю.

Такі протилежні думки – доказ глибинності й неоднозначності такої особистості, як Роксолана. Одна з них стосується політичної кар\'єри, реформаторської поведінки Анастасїї Лісовської. Мовляв, уся її блискуча політична, культурна, просвітницька діяльність була спрямована на розвиток Османської держави, на зміцнення позицій ісламу. А значить, у нову історичну свідомість Роксолана ніяк не може увійти в образі української героїні (можливо, якби Анастасія Лісовська загинула від рук султана або змовників, встигнувши перед цим підписати який-небудь акт про передачу Стамбула українським козакам, то в цьому разі тиражування її старого-нового образу набуло б рис незаперечної святості. Але вона вижила, вона була успішною, і це означає, що її не треба включати до цілком позитивного пантеону «справжніх героїв»). Тож, продовжуючи розчулюватися стійкістю української жінки Роксолани в ході промоушн-кампанії зі зйомок першого українського серіалу, а також після його виходу, редакційна колегія, колектив укладачів Інституту гуманітарних досліджень і Союзу жінок України, що працював над створенням першого в історії держави біографічного енциклопедичного словника «Жінки України», не знайшли за потрібне включити Анастасію Лісовську до числа своїх героїнь. Вона не вписалася в критерій, позиціонований у роботі як основний: «основним критерієм відбору був особистісний внесок жінки в певну сферу життя країни, її суспільний імідж, зокрема її трудові досягнення, представництво в державних органах влади, звання, державні нагороди…» (4).

Утім, у «Біографічному енциклопедичному словнику» є статті, присвячені, скажімо, Ганні Ярославні – дружині французького короля Генріха І Капета, Євпраксії – дружині німецького імператора Генріха IV, Єлизаветі Ярославні – дружині норвезького короля Гаральда III, а після данського короля Свена II і навіть напівлегендарній сестрі фундаторів Києва Кия, Щека і Хорива – Либіді (8, с 13, 139, 141, 249).

Власне кажучи, Україна тих часів – це маленька країна, а Туреччина – в минулому величезна імперія з володіннями в Африці, Азії, Європі, на трьох континентах. Історія Туреччини багатогранна, тож Роксолана – один із її епізодів. Звичайно, турки не забувають про неї, але слід пам\'ятати, що в турків був цілий період, коли султанші верховодили над султанами. Це так зване «правління привілейованих жінок», друга половина XVI й перша половина XVII століття.

Можна впасти в оману небезпечної ілюзії «всепереможної сили» української жінки на полі битви із завоювання «заморського принца» (в цьому сенсі навряд чи доводиться дивуватися тому, що, за даними Українського центру із запобігання торгівлі жінками La-Strada, щорічно 400 тисяч жінок України потрапляють за межі країни і там їх втягують у нелегальну проституцію). У цьому контексті риторичними залишаються запитання: чим пишається влада, називаючи українських жінок «нашими Роксоланами», і якими саме «Роксоланами» пишається народ? (4).

Отже, існує погляд на Роксолану як гордість України і протилежний – за яким ця жінка не може вважатися символом українського духу, української жіночності. Багато людей вірять у красивий міф про загадкову жінку. Чому? Може, це спроба ототожнювати себе з подібними героїнями й вийти з полону особистих психологічних, фінансових, фізичних проблем. Проста сільська дівчина дійшла до величі султанші. Стати всім, не маючи нічого, – мрія багатьох. Для багатьох шлях Роксолани – надія на можливі зміни на краще.