Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор - Страница 22

Давно–давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло чимало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн дуже добрий і милостивий.

Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про це й одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати. Як хотіли, так і хазяйнували: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари вдаряють та нагайками їх підганяють.

Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків в погоню за татарами — визволяти православних людей. Та летить, як птиця, близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало. Спинив свого коня і крикнув на козаків:

— А стійте, братця! Підождіть, не ворушіться!

Тоді зіскочив з коня, дав його другому козакові, а сам кувирть — та й зробився хортом і побіг до татар.

Татари бачать: хорт, красивий такий! Подобався він їм. Узяли вони його, нагодували. Звик ото той хорт.

Як стали ті татари відпочивати, то той хорт поробив їм так, що вони поснули. Тоді він назад до козаків та знову кувирть — і зробився чоловіком, а тоді з козаками побіг до татар, усіх їх вирубав, а християн вернув назад. Християни дуже дякували Сіркові і пішли собі щасливо додому, а Сірко зі своїми козаками став гуляти по–старому.

Сірко великий воїн був. Знав, хто що й подумає. Ото там, по низу Дніпра, були татари, Магомет жив; та як мають вони, було, воювать, то Сірко і каже козакам: «Собирайтесь докупи, бо на нас уже орда піднімається». Він сильний такий був, що його як хто шаблею ударить по руці, так і кожі не розруба, тільки синє буде. Уже татари міри протів нього робили, так нічого не зробили. Вони його шайтаном так і прозвали.

Він як умирав, так сказав так: «Як будете ротом до схід сонця воду носить із річки, що коло Січі, і як обмочите тією водою усю мою могилу, так будете знать те, що й я…» Так ніхто не зміг: дуже велика могила. «А як буде велика потуга на Росію, то розкопайте мою могилу, одріжте мою руку, то і буде вам защита». Так ото як француз найшов на Москву, то руку Сірка взяли і повезли в Москву, а потім привезли і уп'ять її положили на місце. Був у запорожців ще кошовий Чалий, добрий воїн був! Та тілько протів Сірка не було. Цей як — Стійте, братця! Не буде діла, поки не достанемо руки Сірка!

Поїхали в Капулівку, одкопали руку і гайда назад. Як прибігли до Москви з тою рукою, так французьке військо і сунуло звідти. Тоді французи так скоро тікали, що й черевики погубили…

Кажуть, багато було охочих поливати могилу Сірка, щоб знати стільки, як він, та нічого не помогло: треба було воду носити ротом з річки, а не так близько, щоб до третіх півнів полити таку могилу, як у нього.

Сірко — це кошовий такий. Він такий був, що дещо знав. Оце, бувало, з куреня та й гука на свого хлопця: «Ану, хлопче, візьми пістоль, стань там та стріляй мені в руку!» Той хлопець візьме пістоль та тільки — бух! — йому в руку, візьме в руку кулю, здаве її та назад і кине.

Вони, ті запорожці, всі були знайовиті. Сірко три рази умирав у сімдесятих годах, а всього йому 210 годів. Він, як було, то й каже: «Оце вам три пузирки з водою. Першим пузирком сприснете — оживу; другим пузирком сприснете — стану дивиться; а третім — устану у тридцяти годах». Тоді трави такі сильні були; ото і вода зроблена була із трав. Так як умре, то його клали у гній і на треті сутки одгрібали та сприскували водою. Як із першого пузирка сприснули — ожив; з другого сприснули — дивиться, а з третього сприснули — устав і пішов. Ото так до трьох разів він жив. А в послідній раз він як умер, то велів одрубать руку і носить три годи, а потім положити у могилу. Ото та і єсть у Капулівці.

Сірко на три частини захований: перша його частина лежить отут саме, де Чортомлицька Січ; друга — під Кривим Рогом, а третя — під Полтавою. Як умирав, так дав таку заповідь: «Як я помру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім год; хто буде мою руку носить сім год, той владітиме нею так, як я й сам владію; а де случиться вам яка пригода, де вас нещасна хвиля біжить, чи на воді, то бросайте руку у воду — хвиля утишиться, то й не буде вам ніякого случаю; а з семи год уже поховайте в мою могилу. А хто буде тую могилу шанувати, братиме навкруги землю та буде могилу обсипать, то я його сам своєю силою буду дарить. А на сьомому году хай мене жде, хто вийде до могили або на Різдво, або на Великдень, або на Зелену неділю, нехай мене дожида. Не бійся, що я неправославний християнин, — я єсть вославний християнин Сірентій Іоанович!»

От таку він, той Сірко, дав заповідь!

Розділ дванадцятий

Доля поховання

Козацький літописець Самійло Величко писав: «Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж і його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу й поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені та справ».

Івана Сірка, як кошового отамана, поховали за особливим козацьким звичаєм. Дубову труну поставили просто на землю, і тисячі козаків шапками насипали над нею високий курган, який би згодом було досить тяжко розкопати.

У 1709 році російські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, стали нищити не тільки живих, а й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. На могилі Сірка знищили хрест. Саме поховання пограбували. З нього витягли цінні речі, лишилися тільки сліди від соболиної шапки, яка була на голові покійного.

Лише за чверть століття запорожцям дозволили повернутись на батьківщину. Поховання на січовому кладовищі були впорядковані. Замість знищеного хреста на могилі Сірка поставили камінь із пам'ятним написом, що зберігся дотепер.

Однієї весни Дніпро загрожував затопити півострів. Тоді капулівські селяни разом із жителями Покровки та сусідніх козацьких сіл перенесли труну з прахом отамана до Капулівки, поховали на урвищі і, за козацьким звичаєм, шапками насипали над труною могилу.

У часи, коли Капулівку відвідував Д. Яворницький, могила опинилася на землі місцевого селянина Миколи Мазая, який дбайливо доглядав її, обсадивши шовковицями й тополями. Потім поховання було перенесене до саду бабусі М. Мазая — Зиновії Неліпи.

У 1909–1910 роках зусиллями Дмитра Івановича землю з могилою І. Сірка в селян викупив музей.

За радянських часів місцева влада впродовж десятиліть абсолютно байдужно й недбало ставилася до могили отамана. Ще до Другої світової війни, в повоєнні роки намагалися щось зробити археологи, які неодноразово клопоталися про впорядкування цього пам'ятного місця, та безрезультатно.

1957 року на могилі Сірка було встановлене погруддя, відлите робітниками Дніпропетровського металургійного заводу.

У 1965 році Рада Міністрів Української РСР ухвалила постанову «Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорозького козацтва», що передбачала створення історико–меморіального музею–заповідника на острові Хортиця. Згідно з постановою прах Івана Сірка та останнього кошового отамана Нової (Підпільненської) Запорозької Січі Петра Калнишевського мали перенести на Хортицю. Там же мали перепоховати останки кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого, який вивів колишніх запорожців із Туреччини та повернув на батьківщину. Йшлося про перенесення сюди й праху гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка, похованого в Ярополчі, неподалік Москви.

17 травня 1967 року дніпропетровська обласна газета «Зоря» видрукувала статтю «Збережемо для прийдешніх поколінь», у якій зазначалося: «Про далеку минувшину нагадує нам і могила славнозвісного кошового отамана Війська Запорозького Івана Сірка, що в селі Капулівці, біля самого Каховського моря. На потрісканому від сонця обеліску чавунна плита з написом: «Пам'ятка історії. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Та ось лихо: могила Сірка занедбана. Територія її не впорядкована, засмічена, навколо бур'яни. Прикро про це говорити, але ж і мовчати не можна… Хвилі Каховського моря б'ють об кручу, підмивають берег. Вода все ближче підкрадається до могили. Кілька метрів лишилося до історичної пам'ятки. А потім що? Святиню треба негайно рятувати, доки не пізно!»