Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор - Страница 14

Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймовуючи його про ту його, Сіркову, кончину і про погреб його».

Літописець наводить текст цього листа (дослідники визнали автентичність останнього), що його розпочинає сумне повідомлення: «Вельмишановний милостивий пане гетьмане, наш вельми ласкавий добродію! Коли людське життя лежить у Божій волі, то з його волі час смерті забирає зі світа людину. У такий спосіб прийшов 1 серпня смертний час до пана Івана Сірка, нашого кошового отамана і, наповнивши нас жалем, узяв його від нас, від тутешнього мешкання. Його тіло ми, жалісливо повболівавши, за християнським звичаєм поховали з набожним церковним обрядом при коші на полі 2 серпня».

Про сумну подію сповістили народ козацькі кобзарі. «А на Запорожжю кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», — занотував для пам'яті поколінь Самовидець. Смерть Івана Сірка викликала «великий жаль» не тільки на Запорожжі, а й у всій Україні. Народ із покоління в покоління переповідав легенди про славетного кошового отамана.

Говорили, що запорожці п'ять років не ховали Івана Сірка, а возили його за собою в походи, і це їм забезпечувало перемогу. Розповідали, нібито в мертвого Івана Сірка козаки відрізали праву руку — в критичну хвилину вони виставляли її перед собою, що й вирішувало результат бою на користь запорожців. Тільки після зруйнування Січі побратими поховали правицю козацького ватажка.

Розділ сьомий

Перший дослідник біографії Івана Сірка

«…Марнота усе! Наймарніша марнота — марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем? Немає нічого нового під сонцем! Покоління відходить, й покоління приходить, а земля вічно стоїть!.. Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час вбивати і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час плакати й час реготати, час ридати і час танцювати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війні і час миру! Немає нічого кращого, як тільки робити добро у своєму житті… Найкраще людині, що на світ не родилась…»

Історик і фольклорист, письменник та археолог, етнограф і мовознавець, музейний діяч і дослідник літератури — Козацький Романтик XX століття Дмитро Іванович Яворницький (1855–1940) — не належав до пестунів долі. Та, незважаючи на заборони, переслідування, утиски та цькування «гасителей правды и мысли» царської та радянської імперій, незважаючи на величезні матеріальні нестатки, роки поневірянь, за підтримки незрадливих друзів він творив Справу Свого Життя. Д. Яворницький належав до плеяди тих своєрідних талантів, що принесли на вівтар власної долі самовіддану працю і любов до свого народу, до України.

Видатний український поет–академік Максим Рильський, характеризуючи діяльність Яворницького, зазначив: «Дмитро Іванович Яворницький — одна з найсвоєрідніших постатей і один із найцільніших характерів, які я зустрічав на своєму не бідному на цікаві зустрічі шляху. Бачу його й нині перед собою, мов живого, — а скільки ж то часу минуло відтоді, як мені пощастило з ним познайомитись! Мов живого, згадують його і всі сучасники, що з ним хоч раз на віку зустрічалися. Тільки люди справжньої талановитості справляють завжди таке враження: вічно живих. Це був учений і діяч з дуже широким колом інтересів: історик, археолог, фольклорист, етнограф, лексикограф, письменник–прозаїк, що пробував свої сили й у віршуванні. Але в центрі його уваги була історія Запоріжжя, в яке він був по–юнацькому закоханий».

Для Дмитра Яворницького кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко став утіленням вірного та відданого служінню інтересам свого народу ватажка, тому дослідженню його життя науковець присвятив не один рік.

Інтерес до історії рідного народу, його славетної козацької доби виник ще, мабуть, у дитячі роки. «…Як я був малий, то мені покійний батько читав “Тараса Бульбу”; ми лежали на печі, у маленькій хатинці, і німіли од восторга над запорожцями. “Ех, пишная фігура!..” А як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дітські сльози градом котились у мене з очей…» — згадував згодом у листі до Я. Новицького Дмитро Іванович.

З новою силою пристрасть до наукових знань у Дмитра Івановича спалахнула у студентські роки, коли він навчався на історико–філологічному факультеті Харківського університету. Тут йому пощастило на вчителів. Найбільший вплив на юнака справили студії та науково–громадська діяльність відомих учених–філологів Олександра Опанасовича Потебні й Миколи Федоровича Сумцова.

У 1881 році, по закінченні історико–філологічного факультету Харківського університету, Дмитра, як обдарованого студента, залишили позаштатним стипендіатом на кафедрі російської історії для підготовки до професорського звання. Допитливий юнак рішучо відхилив запропоновану йому тему з загальної російської історії і зосередився на дослідженні овіяної легендами Запорозької Січі, яка стала для вченого, за його словами, «трагедией жизни, печалью души…» Цей вчинок викликав невдоволення серед професури кафедри, а надто в тієї частини, що її студентство називало «лжецями науки». А попечитель Харківського навчального округу генерал–лейтенант Максимович цинічно заявив молодому дослідникові: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію».

У період навчання та праці в Харкові, під час канікул або відпусток, Д. Яворницький майже щороку вирушав у подорож запорозьким краєм, витрачав на це свій і без того мізерний заробіток.

Його пошуки відомостей про кошового І. Сірка розпочалися з крутого берега Дніпра, де стояло мальовниче козацьке село Капулівка. Проте, перед тим як піти до Капулівки, Д. Яворницький відвідав руїни Чортомлицької Січі, що розкинулася на високому Чортомлицькому острові.

У Капулівці столітні діди розповідали йому про те, що спочатку могила була на Чортомлику, але на початку XIX століття її перенесли на нове місце, оскільки однієї весни дніпровські води могли затопити півострів. Саме тоді капулівські селяни разом із мешканцями сусідньої Покровки перенесли труну з прахом кошового отамана до Капулівки, поховавши на урвищі з усіма почестями та за козацьким звичаєм шапками насипавши могилу.

Прибувши до Капулівки, Д. Яворницький зустрівся з Кіндратом Дивниченком, дідом, про якого казали, що він дуже «балакучий» та любить козацьку старовину. За описом історика, це був «середній на зріст дідусь, геть білий, як молоко, з навислими над очима, мов острішки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими, але живими й повними вогню й веселості очима, з свіжим, майже юнацького кольору обличчям».

Привітний та приємний дідусь залишив світлі спогади шанованому історикові й охоче розповідав про Івана Сірка й про Чортомлицьку Січ. «Це було давно–давно, — оповідав дід, — коли я був ще малий. Минуло чимало років від того, як Сірко був, а слава його й досі не пропала: він був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу розказати, як одного разу християн забрали в полон ординці і як їх визволив Сірко. Одного разу запорожці пішли кудись у похід, а татари вскочили у Січ та й ну хазяйнувати там. Як хотіли, так і хазяйнували: всіх православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бідні, не хочуть іти, плачуть та ридають, а ординці на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Дізнався про це Сірко, зібрав своїх козаків та й погнався за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сірко, що татар багато, а козаків мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки доганяти орду, спинив тоді Сірко коня та й кричить на козаків: «А постійте, братця, підождіть, не шевеліться!» Устав з коня, віддав його якомусь козакові, а сам кувирть! — та й зробився хортом, такий став гарний хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався він їм, і взяли його, нагодували й напоїли. От як привик до їх хорт і як стали вони десь відпочивати, то він їм таке зробив, що вони всі поснули. Тоді Сірко повернувся до козаків, забрав їх з собою, приїхав з ними до орди та й вирубав їх усіх сонних, а християн понад шість тисяч забрав назад. Християни дуже раділи, що вернулись на свободу, подякували Сіркові і попливли Дніпром додому, а Сірко поїхав на Січ з своїми козаками».