Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор - Страница 12

Як писав польський хроніст, дії отамана не були марними: татари тоді не могли надати туркам належну допомогу, бо дізналися про «запорозького козака» Сірка, який «згромадив чималу ватагу людей, вдарив на Крим, на ногайців, на Перекоп і там вчинив значну шкоду. Тоді вони відпросилися у свого турецького паші боронити (себе) і невдовзі після взяття Умані відступили від турків». Калга–султан спробував перехопити Сірка, але невдало. Кошовий отаман дуже сподівався на допомогу Самойловича, який міг би повести в бій лівобережних гетьманців та московські полки. Однак той відмовився виступити спільно з Сірком і відрядив до Умані тільки 6 тисяч козаків на чолі з полковником Мурашком, прирікши їх на загибель. Цього кошовий не міг пробачити гетьманові.

Тим часом Дорошенко з ордою дійшов до берегів Дніпра і вже намірявся перейти на лівий бік. Але цей план зірвав Сірко, який ударив на Крим разом зі своїми козаками, а також донцями й калмиками.

У Пилипів піст 1674 року до Сірка на Січ прибула сотня калмиків, але тоді не було можливості виступити з ними в похід, бо розпорошене військо відпочивало і не було коней.

Кошовий отаман подякував калмикам, дав їм провіант і відпустив вільно. Ян Собеський відрядив на Січ Яна Завішу задля організації нападу запорожців на Крим, але надто підозріливий Г. Ромодановський перехопив посла, 8 тижнів тримав під вартою і не пустив на Січ. Це потім далося взнаки самому Г. Ромодановському, який був змушений через турецьку небезпеку тікати на лівий берег Дніпра, покинувши при цьому 17 гармат і втопивши в річці 5 тисяч свого війська.

На початку 1675 року коронне військо почало готуватися до виступу проти Дорошенка. Самойлович боявся, що поляки насправді вдарять на нього, став писати нові доноси в Москву на Сірка, звинувачуючи його у зраді цареві. Зокрема, він звинуватив кошового в намаганні піти походом на Москву подібно до Степана Разіна і наголосив, що, якби не старшина, отаман здійснив би свій намір. Однак вагомих підстав для такого звинувачення в Самойловича не було.

У 1675 році, отримавши фінансову підтримку, Сірко організував успішні походи проти татар і турків. Кошовий написав у травні цього ж року цареві листа, в якому просив дозволити йому спокійно жити в Мерефі «в своєму домі» з жінкою та дітьми, але цар відповів Сіркові повною відмовою за всіма пунктами. Отаман намагався налагодити стосунки з гетьманом Самойловичем, але той вбачав у кошовому свого потенційного конкурента, і тому плідної співпраці між двома козацькими керманичами не було.

1675 року Дорошенко, переконавшись у тому, що його союз із Туреччиною не справдив надій, почав шукати нових союзників. Оскільки в Батурині сидів його заклятий ворог Самойлович, правобережний гетьман звернувся до Сірка. Останній же побачив тут нову можливість об'єднати сили Правобережної й Лівобережної Гетьманщини, Запорозької Січі й зрештою ліквідувати небезпеку з боку Османської імперії, спираючись на допомогу Московщини, Речі Посполитої та інших держав. Крім того, Сірко сподівався відновити пріоритетну роль Січі у виборах гетьмана України. З огляду на це він охоче пішов на зближення з Дорошенком, забувши про недавню ворожнечу.

Сірко вирушив до Чигирина на зустріч із правобережним гетьманом. 20 жовтня 1675 року його урочисто зустрів за п'ять верст від гетьманської столиці П. Дорошенко в супроводі духовних осіб та козаків. Тут кошовий присягнув на Євангелії, що не вчинить гетьманові кривди; був відправлений і молебень за здоров'я. Після урочистої зустрічі і проведення загальної ради П. Дорошенко оголосив про розрив з Османською Портою та перехід «під царську руку». Через три дні він присягнув на вірність на Євангелії перед Сірком, і представниками запорожців, і перед всіма жителями Чигирина. Дорошенко передав кошовому булаву, прапор та інші клейноди, але той залишив їх правобережному гетьманові. Тоді ж Сірко й Дорошенко сповістили про цю подію Самойловича, надіславши йому листи. Потім цілий день Дорошенко та Сірко стріляли з гармат та рушниць і випустили з тюрми всіх в'язнів і полонених.

Козакам не сподобався далекоглядний крок свого ватажка, що мав на меті зблизитися з Дорошенком. Запорожці мало не вбили Сірка.

Дорошенко й Сірко вирішили досягти максимально можливих позитивних результатів у дуже складній ситуації. Внаслідок переговорів у Чигирині та присяги Дорошенка зміцнювалися позиції Січі й кошового, зменшувався вплив лівобережного гетьмана Самойловича. Дорошенка ж і надалі мали записувати до царського указу гетьманом, і він міг сподіватися щонайменше на почесну відставку, а в кращому разі — на більш успішне продовження політичної кар'єри. Порозумівшись із правобережним гетьманом, Сірко поквапився розіслати універсали, повідомляючи про розрив Дорошенка із султаном та ханом і про його перехід під царську руку, закликаючи козаків на раду.

Чигиринська подія розлютила Самойловича, і він подав до Москви чергові доноси на Сірка. Попович був наляканий тим, що з ним учинять так само, як із Брюховецьким у 1668 році. Він негайно конфіскував у представників кошового частину клейнодів і поспішив звинуватити Сірка та Дорошенка перед царем у спробі збунтувати Україну. Самойлович оголосив дуже підозрілими навіть спроби кошового отамана звільнити свою дружину зі Слобожанщини (її тримали там як заручницю), а отримання Келеберди витлумачив як спробу захопити важливу дніпровську переправу, бо Сірко начебто сказав про це своєму писареві: «Коли б мені тільки в той куток влізти, а тоді б знав, що робити» і буцімто відмовлявся йти у спільні з московським військом походи, бо «Москва… тяжко ходить, а з козацьким військом мені легше».

На початку грудня 1675 року цар зажадав від Дорошенка, що б той їхав складати йому нову присягу в присутно сті Ромодановського та Самойловича і передав їм гетьманські клейноди. Сіркові ж оголосили сувору догану за самовільне втручання не у свою справу, недвозначно попередили про неприпустимість таких дій у подальшому. Але отаман продовжував підтримувати приязні стосунки з Дорошенком. Пішли чутки, що останній має втекти на Січ і разом з Сірком підбивати лівобережних полковників до скинення Самойловича.

27 січня 1676 року Дорошенко під час урочистої церемонії передав цареві турецькі санджаки (прапори). Посли Сірка разом із послами Дорошенка були на аудієнції в царя Олексія і передали йому листи від своїх зверхників. У листі від 22 листопада 1675 року кошовий від імені Війська Запорозького Низового прохав за Дорошенка та його брата Григорія. Цар пообіцяв Сіркові, що Григорія Дорошенка звільнять і відпустять до брата.

Царський уряд, однак, проігнорував попередження послів Дорошенка та Сірка про неминучість турецького нападу на Чигирин і Київ та пропозицію Дорошенка стати разом із кошовим та козацьким військом на захист кордонів України й надати десятитисячну армію.

У листопаді 1675 року на прохання новообраного короля Яна Собеського Сірко здійснив похід на Крим, але від пропозиції прийняти королівське підданство відмовився. Хоча така пропозиція короля, на думку історика Д. Дорошенка, й додала кошовому сміливості в поводженні з Самойловичем, але «в даних обставинах вийти з орбіти підлеглості Москві виявлялося для Сірка надто трудним ділом».

Не припиняв отаман своїх зносин із Дорошенком, який вбачав у підтримці І. Сірка свій останній шанс залишитися при владі. Продовольча та матеріальна підтримка з боку правобережного гетьмана сприяла ліквідації економічної блокади Січі, яку влаштував Самойлович. Дорошенко послав на Січ солонину, горілку й тютюн, а також три тисячі золотих.

У ті ж часи турецький султан і кримський хан задумали вчинити напад на запорожців у самій Січі. Це мало статися проти Різдва Христового. Задля цього султан прислав морем 15 тисяч добірних яничар, а хан, зі свого боку, дав ординців. Скориставшись тим, що запорожці після богослужіння весело бенкетували, вороги змогли вночі непомітно підійти під Січ і захопити сторожу. Виявилося, що козаки безтурботно сплять у куренях, а в самій Січі сторожі нема. Тоді хан наказав яничарам увійти в Січ крізь ту хвіртку, якою козаки носили воду (тому вона була відчинена), а сам вирішив чекати слушної нагоди, щоб кинути в бій своїх кінних ординців. За якийсь час яничари заповнили всі січові вулиці і чекали сигналу для атаки. Однак усі ворожі замисли пішли прахом через козака Шевчика. Прокинувшись уночі, він побачив у віконце забиту ворогами січову вулицю. Тоді Шевчик повідомив про це компанії запорожців, які грали в карти, ті розбудили все товариство свого куреня, і скоро з усіх вікон куреня гримнув залп із козацьких мушкетів. Почувши постріли, товариство з інших куренів взялося за зброю, і невдовзі вся Січ окурилася мушкетним димом. Напасники через тісняву не могли прийняти бій, масово гинули, а решта в паніці почала тікати. Тоді запорожці кинулися за ними з шаблями і довершили побоїще. В результаті з 15 тисяч яничар урятуватися вдалося лише десятій частині. Хан, вражений такою невдачею, мусив поспішно тікати, щоб запорожці не вбили його самого. Невдовзі за наказом Сірка дві тисячі запорожців кінно виступили на розвідку боєм. Переконавшись, що хан з ордою дійсно втік, вони повернулися на Січ і після богослужіння зібрались на скликану з ініціативи кошового раду, аби вирішити, що робити з трупами яничарів, які вже змерзлися у лютий холод: