Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич - Страница 68

— От яка біда! — бурмотів про себе Знайко. — А що, коли в ракеті під час падіння щось зламалось або зіпсувалося?

Він вискочив із хвіртки й щодуху побіг вулицею. Через п'ять хвилин він уже підбігав до Космічного містечка, а ще за хвилину увірвався на круглу площу й зупинився мов укопаний. До найостаннішої миті Знайко сподівався, що побачить ракету, яка лежить поперек площі. Він виразно уявляв собі, як вона лежить, і те, що він побачив, збило його з пантелику. На площі ніякої ракети не було: ні стоячої, ні лежачої, ні цілої, ні поламаної.

Почуваючи, що ноги його ніби задерев'яніли, Знайко пробрався до стартового майданчика і дуже ретельно оглянув усе. Стартовий майданчик був зовсім цілий. Все навколо теж було ціле. На землі не було ні подряпини, ні найменшої дірочки, в яку могла б провалитися ракета. Не знаючи, що й думати, Знайко стояв і розгублено озирався. В цей час він побачив, що через площу до нього біжать Фуксія та Рибка. Вони були страшенно схвильовані. Очі в обох були широко розплющені. Підбігши до Знайка, вони хотіли щось запитати, але тільки безпорадно роззявляли роти, бо від хвилювання нічого не могли сказати.

Спочатку Знайко теж мовчки дивився на них, але він опам'ятався першим.

— Де ракета? — закричав Знайко писклявим голосом.

Не дочекавшись відповіді, він схопив за плечі Рибку й почав трясти її з усієї сили.

— Де ракета, я вас питаю, гуль-тяї?

— Ми не гуль-тяї! — пробелькотіла мало не плачучи Рибка.

— Ну, гуль-тяйки! — виправився Знайко.

Не в силах стерпіти таку грубість, Рибка мовчки відкинула Знайкові руки і, гордо підвівши голову, пішла геть. Фуксія теж з гідністю підвела голову, стиснула губки й подалася за Рибкою. Знайко зачудовано дивився, як вони зникли в своєму будиночку, що стояв край площі. Тільки тепер вій збагнув, яку дурницю вчинив, і побіг за ними.

— Прошу пробачення! — закричав він, вскочивши у будинок. — Ви повинні вибачити мені. Я так розгубився, що втратив розум! Будьте ласкаві, скажіть, куди поділася ракета?

— Ми знаємо про це не більше, ніж ви, — відповіла Фуксія. — Ми самі хотіли дізнатись у вас.

— Але ж я нічого не знаю, — розвів Знайко руками. — Знаю тільки те, що більше не бачу її. Раніше бачив, а тепер бачу, що більше не бачу, мовби хто поцупив її у нас з-під носа!

— Схаменіться! Як це можна поцупити ракету? — мовила Фуксія. — Ракета важка!

— Помиляєтесь, — сказав Знайко. — Ви забули про невагомість. Якщо ввімкнути прилад невагомості, то ракета втратить вагу і її можна взяти без ніяких зусиль.

— Але якщо ви це зробите, то теж попадете в зону невагомості й теж втратите вагу. Як же ви будете нести ракету в стані невагомості?

— Але ви забуваєте, що поряд із зоною невагомості є зона вагомості, — заперечив Знайко. — Перебуваючи в зоні вагомості й причепивши трос до ракети, ви легко можете відбуксирувати її в будь-яке місце. Це не викликає сумнівів. Гадаю, нам треба провести опит населення і розвідати, чи не чув хто вночі підозрілого шуму й чи не бачив хто, як викрадали ракету.

Поки точилася ця розмова, до Космічного містечка почали сходитись жителі, які бажали подивитись на відліт космічного корабля. Побачивши, що ракети на місці нема, всі подумали, що запуск уже відбувся і Знайко та його друзі полетіли на Місяць. Усі були страшенно невдоволені, що не були присутні при старті ракети. Дехто навіть розсердився. Особливо лютував професор Зірочка, який навмисне приїхав задля цього із Сонячного міста.

— Це неподобство! — кричав він. — Запуск був призначений на восьму годину ранку, а ще нема й сьомої. Мабуть, Знайко навмисне змінив час відльоту, щоб полетіти без перешкод.

Підходили інші коротульки.

— Знайко, гадина така, полетів передчасно! Шкода йому було, щоб ми подивилися! — кричав Зірочка. — Ну, хай він попадеться мені, цей Знайко, я з нього котлету зроблю!

— Що ж це таке? — казали коротульки. — Це ж негарно! Хто міг подумати, що цей Знайко така жадина, така гадина!

І саме в цей час усі побачили Знайка, який виходив з будинку разом з Фуксією та Рибкою.

— Дивіться, Знайко! — вигукнув хтось.

Усі побігли до нього. Побачивши натовп, який мчав назустріч, Знайко зупинився, а Фуксія та Рибка навіть кинулися тікати з переляку. Проте вже було пізно. Натовп оточив їх.

— Чому ви не полетіли? Де ракета? Ми думали, що ви полетіли! — вигукували навкруги.

— Хто сказав, що ми полетіли? — суворо запитав Знайко. — Хто міг таку дурницю сказати?

— Ну, хто?.. Це ми самі сказали, бо ракета… де ж вона?.. її нема! — розводили коротульки руками.

— Якщо ракети нема, то це ще не означає, що ми полетіли, — розважливо сказав Знайко. — Це або якийсь дурний жарт, або чийсь зухвалий вибрик, вчинений з незрозумілою для мене метою. Всі ви повинні подати нам допомогу і включитися в розшуки ракети. Ми пропонуємо кожному з вас розпитати у населення, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого й чи не має хто якихось відомостей про те, де тепер ракета. Про наслідки опиту прошу повідомити негайно в штаб розшуку, який міститься в будинку Фуксії та Рибки.

Весь ранок коротульки тільки те й робили, що ходили по місту й розпитували один одного, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого. Але вночі всі спали, отож ніхто нічого не бачив і не чув. Так усі ці розпити ні до чого й не привели.

Десь опівдні, одначе, надійшла інша новина: зник Незнайко. Скільки шукали, його ніде не було. А згодом стало відомо, що зник і Пончик.

Як тільки Знайкові сказали про це, він одразу догадався, що сталося.

— Все ясно! — закричав він, хапаючись за голову. — Без сумніву, ці два шалапути залізли вночі в ракету й самовільно вирушили в політ!

У цей час у штаб розшуків прийшов астроном Скелко й розповів, що вночі він, як звичайно, заліз на дах свого будинку спостерігати в телескоп зорі й несподівано помітив на небі якесь космічне тіло, що швидко зникло за горизонтом. Одначе він устиг роздивитися, що то була ракета. Спершу він думав, що то була якась чужа ракета, й тому нікому нічого не сказав, але тепер він усе ретельно обдумав і дійшов висновку, що то була наша ракета, тобто та ракета, на якій Знайко і його друзі збиралися летіти на Місяць.

Слідом за Скелком у штаб прийшов коротулька Рогалик. Він теж сказав, що прокинувся вночі й випадково бачив у вікно, як ці два суб'єкти (тобто Незнайко з Пончиком) пробирались вулицею в напрямку Космічного містечка.

Тепер уже ніхто не сумнівався, що Незнайко й Пончик вирушили на Місяць. Знайко ладен був рвати на собі волосся з досади.

— І хто міг подумати, що таке трапиться! — побивався він. — Правда, від Незнайка можна було сподіватися всякої капості, але від Пончика я нічого такого не ждав.

— Але вони, можливо, зробили це ненароком? — сказала Рибка.

— Як же, «ненароком»! — в'їдливо усміхнувся Знайко. — По-вашому, встали вночі, так, щоб ніхто не бачив, і ненароком залізли в ракету?

— Ні, в ракету вони, безперечно, залізли навмисне, — погодилась Рибка. — А кнопку, певно, натиснули ненароком або жартома. Досить було натиснути кнопку, щоб ракета почала свій політ до Місяця.

— Тепер важко сказати, як це там у них вийшло, тільки за такі жарти я не знаю що зробив би! — гарячкував Знайко.

— Що ж тепер буде з Незнайком і Пончиком? — питали коротульки.

— Відомо що! — сердито бурчав Знайко. — Полетять на Місяць. Чи ви думаєте, що ракета поверне заради них назад? Де ж пак!

— А що вони робитимуть на Місяці? Там же нема повітря, — турбувалися коротульки.

— А нехай роблять, що хочуть! — роздратовано відповідав Знайко. — Самі винні! Не треба було лізти, куди не просять!

— Хіба це гарно так казати? — з докором мовила Фуксія. — Вони зробили помилку й потрапили в біду. Не можна ж залишати їх у біді! Ми повинні допомогти їм.

— Що ж ми можемо зробити? — спитав Знайко. — Летіти їм навздогін? А на чому, дозвольте спитати?

— Ну, треба зробити другу ракету, — сказала Рибка.

— Це не так просто, — відповів Знайко. — Адже приладу невагомості у нас тепер нема. Доведеться будувати багатоступінчасту ракету, яка могла б подолати силу земного тяжіння.