Незнайко в Сонячному місті - Носов Николай Николаевич - Страница 46

Незнайко розмахнувся і вдарив дужче. Палиця одскочила від голови, як від добре надутої автомобільної шини.

— От бачите, а мені ані крапельки не боляче! — закричав, регочучи на все горло, Карасик. — Тепер по спині бийте.

Незнайко вдарив його палицею по спині.

— Бачите — зовсім не боляче! — закричав, торжествуючи, Карасик. — Я, коли хочете, можу навіть упасти й не заб'юся.

Карасик з розгону бухнувся на підлогу й тут же скочив на ноги, як гумовий м'ячик.

— Для чого ж це все? — з подивом запитав Незнайко.

— Ніби не догадуєтесь? Для захисту од вітрогонів, — відповів Карасик. — Хай тепер якийсь вітрогон спробує дати мені стусана або потиличника, хай навіть водою обіллє — мені зовсім не страшно.

— Але ж це дуже негарно — в такому одязі ходити, — сказала Кнопочка.

— Негарно, тому що не модно, — відповів Карасик. — От коли буде модно, вибачте на слові, то всі казатимуть, що гарно. У нас уже в багатьох магазинах є такі пальта й шапки.

— В магазинах вони, може, і є, але на вулиці я ще нікого не бачила в такому безглуздому наряді, — сказала Кнопочка.

— Нічого, скоро побачите, — відповіла Ниточка. — Голочка навмисне звеліла нам нарядитись у ці пальта й шапки й ходити по вулицях. Сьогодні ми походимо, а завтра всі побіжать у магазини, щоб собі одягтися так. Ми завжди вдаємось до таких хитрощів, коли випускаємо новий фасон одягу.

Ниточка й Карасик подались ходити по вулицях, а Кубик сказав:

Ось до чого довели вітрогони! По-моєму, вже краще ходити з локатором, ніж у цих пухких пальтах. Значно елегантніше.

Тут знову почувся стукіт у двері, й до кімнати вскочив інженер Клепка. Всі так і ахнули, побачивши його. Голова в нього була забинтована. На ліктях і на колінах теж були накладені білі пов'язки. На шиї і підборідді були наклейки з пластиря.

— Що з вами? — злякано запитала Кнопочка. — Ви попали в автомобільну катастрофу?

— Так, тобто ні… Чи певніше сказати, так, — відповів Клепка, підстрибуючи від нетерплячки на місці. — Якийсь, розумієте, вітрогон одгвинтив уночі в моїй машині один пружинистий чобіт. Уранці я не помітив цього, сів і поїхав. 1 от, коли автомобіль розвинув величезну швидкість, мені треба було зробити стрибок. Якби всі чотири пружинисті чоботи були на місці, то нічого страшного не трапилося б, але тому, що з одного боку чобота не було, поштовх з цього боку вийшов слабшим, машина перевернулась у повітрі, я вилетів з неї і гепнувся об бруківку. Жах що було! Ось подивіться: лобом тріснувся, підборіддям, колінами й ліктями…

— Чого тільки ці вітрогони не виробляють! — співчутливо сказав Кубик. — Мене водою облили, в нього чобіт одгвинтили!

— Просто нема від них ніякого порятунку! — підхопив Клепка. — Раніше спокійно можна було залишити автомобіль на вулиці, а тепер, дивись, одгвинтять що-небудь, а то й зовсім украдуть машину.

— Як це — украдуть? — не зрозумів Незнайко.

— Ну, поїдуть на вашій машині — та й усе. Просто звірство якесь! Не розумію, куди міліція дивиться! Я б цих вітрогонів усіх під арешт! Як тільки попався який-небудь у жовтих штанах, так одразу ж — у «холодильник» і хай сидить собі, поки не виправиться! — Так не можна, — заперечив Кубик. — Ось Незнайко в нас теж у жовтих штанах. За що ж його під арешт?

— Ну„в Незнайка штани нормальні, — відповів Клепка. — А у вітрогонів широкі й не жовті, а зеленкуваті.

— То дурниці! — махнув рукою Кубик. — Кожний коротулька може надіти жовті чи зелені штани. Від цього ніхто вітрогоном не стане. Якщо хочеш знати, то тепер вітрогона не відрізниш од хорошого коротульки. Вітрогон одягнеться, як усі, і в той же час потихеньку набешкетує так, що ніхто не помітить, а коли не набешкетує, то збреше чи обдурить, наобіцяє три мішки вовни й нічого не виконає. Я от обіцяв, наприклад, Незнайкові, Кнопочці й Пістрявенькому показати будинки архітектора Кавунчика й досі не показав — значить і я вітрогон, хоч і не в жовтих штанах?

Кубик і Клепка завели суперечку про те, кого можна вважати вітрогоном, кого не можна, а Незнайко сказав:

— Не треба сперечатися, друзі. Скоро все одно ніяких вітрогонів не буде.

— Це як же так не буде? — здивувався Клепка.

— Дуже просто. Скоро все буде, як і раніше, от побачите!

— Е! — зневажливо махнув рукою Клепка. — Ви, мабуть, у газеті статтю професора Кузьки прочитали. Це дурниці! Ніколи не повірю, щоб осли могли на коротульок перетворюватись. До цього ще не дійшла наука… До речі, добре, що нагадали про науку. Зараз ми з вами поїдемо в Наукове містечко, я познайомлю вас із двома вченими малючками — Фуксією та Рибочкою. Фуксія — це наша знаменита професорша космографії. Вона винайшла Зимове сонце. Ми зробимо, розумієте, ще одне сонце й будемо запускати на зиму в небо, щоб узимку було так само тепло, як і влітку.

— А яке воно, це сонце? — зацікавився Незнайко.

— От вона вам про все й розкаже. А Рибочка винайшла ракету, в якій збирається полетіти на Місяць. Її вже будують, цю ракету ви побачите! Якщо ви сподобаєтесь Рибочці, вона вас із собою на Місяць візьме.

— Цього ще бракувало! — обурився Кубик. — Вони з тобою нікуди сьогодні не поїдуть! Сьогодні вони поїдуть зі мною на вулицю Творчості. Я давно обіцяв їм показати будинки Кавунчика.

— Дуже їм потрібен твій Кавунчик! Вони наукою цікавляться, а не Кавунчиком.

— Даремно ви сперечаєтеся, — сказала Кнопочка. — Ми не зможемо поїхати ні з ким, тому що нам у зоопарк треба.

— От і чудово! — відповів Кубик. — Спершу подивитесь будинки, а потім у зоопарк — це ж поряд. Ну, будь ласка! — благав він. — Адже ви обіцяли!

— Що ж робити? Це таки правда, ми обіцяли, — сказала Кнопочка. — Ну, поїдемо, якщо це справді поряд.

— Поряд, поряд, можете не сумніватися! — заговорив, схопившись із стільця, Клепка. — Поїдемо всі разом, я відвезу вас на своїй машині.

Через дві чи три хвилини всі вже були на вулиці. Пістрявенький побачив машину Клепки, скоса глянув на її господаря, перев'язаного бинтами, й сказав:

— Не треба на цій машині їхати. Вона весь час стрибає, мов блоха, — так і дивись, перекинеться, а мені б не хотілося ходити забинтованим з ніг до голови, неначе кокон-шовкопряд.

— Заспокойтеся, — відповів Клепка. — Моя машина більше стрибати не може. Оскільки один чобіт у мене поцупили, довелося й останні три чоботи одгвинтити.

Пістрявенький заспокоївся, але заради безпеки сів ззаду, поруч з Незнайком та Кнопочкою, а Кубик сів спереду, поруч з Клепкою.

За своєю звичкою, Клепка ввімкнув одразу четверту швидкість, і машина помчала так швидко, що в усіх перехопило дух.

У Кубика зарябіло в очах, і він довгий час не міг розгледіти, що вони їдуть зовсім не в той бік, куди треба було. Поступово він, однак, прийшов до тями і, оглянувшись навсібіч, сказав:

— Слухай, Клепко, куди ж ми їдемо?

— Як — куди? Куди треба, туди і їдемо.

— А куди нам, по-твоєму, треба?

— В Наукове містечко.

— Що? — закричав Кубик. — Це неподобство! Адже ми домовились на вулицю Творчості. Повертай зараз же назад!

— Навіщо назад, коли ми вже скоро доїдемо?

— А я кажу — назад!

Кубик учепився у кермове колесо й став повертати автомобіль, але Клепка не дав йому повернути. Автомобіль почав виписувати по бруківці зигзаги, вилетів на тротуар і, напевно, врізався б у газетний кіоск, якби Клепка не встиг своєчасно загальмувати.

Автомобіль зупинився так різко, що всі замалим не порозбивали собі носів. Деякий час Кубик і Клепка очманіло дивились один на одного. Нарешті Кубик випустив з рук кермове колесо й сказав:

— Вибач мені, Клепко! Я не повинен був хвататися за кермо. Ми ж могли розбитися.

— Ні, це я повинен вибачитись, — відповів Клепка. — Й ви мені, братці, вибачте! Я ж обманним шляхом хотів завезти вас не туди, куди треба. Мені дуже хотілося показати вам Наукове містечко.

— Гаразд, — відповів Незнайко. — Не будемо один на одного сердитись і поїдемо потихеньку назад.