Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Николай Николаевич - Страница 21

Розділ двадцять перший

ПОВЕРНЕННЯ ГВИНТИКА Й ШПУНТИКА

Як тільки Квітонька зійшла вниз, любовно тримаючи в руках свій портрет, її одразу обступили малючки. Всі казали, що такого портрета вони ще не бачили, що він набагато кращий за портрети Синьоочки й Сніжинки, от тільки із схожістю не все гаразд.

— Дурненькі, — відповідала Квітонька. — Що для вас важливіше — краса чи схожість?

— Звичайно, краса, — сказали всі.

В цей час у кімнату, захекавшись, убігли Ластівонька й Киценька.

— Ой, яке нещастя! — закричали вони. — Ой, ми непритомніємо!

— Що трапилося? — злякалися всі.

— Ми сьогодні пішли в лікарню, — почала розказувати Ластівонька.

— … щоб забрати на квартиру малюків, яких повинні виписати, — підхопила Киценька.

— … але Медуниця сказала, що малюки вже виписались, — перебила Ластівонька.

— … тоді ми стали просити, щоб нам дали інших малюків, — знову підхопила Киценька й заговорила швидко-швидко, щоб Ластівонька не перебила — Тоді Медуниця дала нам Якосьбудька й Поспішайка, ми вивели їх на вулицю, а вони втекли від нас і вилізли на дерево.

— Вони бояться, що ми будемо їх виховувати, розумієте? — швидко вставила Ластівонька.

— Дуже нам потрібно виховувати таких! — скорчила презирливу гримасу Киценька.

— А де вони тепер? — спитала озираючись Синьоочка.

— Сидять на дереві, — сказала Ластівонька. — Вени ще почнуть там яблука рвати!..

— Ану, ходімо подивимось, — запропонувала Сніжинка.

Якосьбудько й Поспішайко сиділи на гілляці яблуні і справді хотіли зірвати яблуко. Вони крутили його, намагаючись обламати хвостик. Раптом малюки побачили малючок, що зупинилися на вулиці й з цікавістю поглядали на них. Помітивши таку увагу малючок, Якосьбудько й Поспішайко стали ще завзятіше відкручувати яблуко. Якосьбудько навіть пробував зубами перегризти хвостик.

— У, жодного яблука ще не зірвали! — крикнула Синьоочка.

— А ти мовчи, синьоока! Думаєш, їх легко рвати? — огризнувся Якосьбудько.

— А якщо вам пилку дати, легше буде?

— Сказала! Ти нам подай тільки пилку, — відповів Поспішайко.

Синьоочка побігла в сусідній будинок і принесла Поспішайкові пилку. За хвилину хвостик був перепиляний, і яблуко полетіло на землю. Синьоочка закричала:

— Ану, малючки, давайте збирати яблука! Малюки вирішили допомогти нам.

Кілька малюнок підбігли до яблука і, штовхаючи його поперед себе, покотили в найближчий двір.

У Зеленому місті під кожним будинком був підвал для зберігання фруктів і овочів. Малюнки підкотили яблуко до будинку, відчинили двері, що були нарівні з землею, і вкотили в ці двері яблуко. За дверима були дощані містки, по яких яблуко само покотилось у підвал. Малючки знову побігли до яблуні, а назустріч інші малючки котили нове яблуко.

Робота закипіла. Прибігла Дзига. Вона взяла десь пилку, одягнула замість плаття штани, які одягала, коли йшла грати у волейбол, і теж полізла на дерево. Побачивши у неї в руках пилку, Якосьбудько сказав:

— Гей, ти! Ану віддай пилку. Ти не вмієш.

— Один ти вмієш! — задерикувато відповіла Дзига.

Вона вмостилась на гілляці і, закусивши губку, почала підрізати хвостик яблука. Якосьбудько із заздрістю поглядав на неї. Потім сказав:

— Давай разом працювати. Спочатку ти попиляй, а я відпочину, потім я пилятиму, а ти відпочиватимеш.

— Гаразд, — погодилась Дзига.

У цей час прибігли малючки з того будинку, де був гараж, і тут же розлетілася звістка про зникнення Гвинтика й Шпунтика. Малючки розповідали, що Гвинтик і Шпунтик ще вдосвіта пішли в Зміївку й досі не повернулися.

— От бачите, — защебетала Ластівонька, — а хіба я не казала! Скоро всі малюки повтікають у Зміївку. Вони не захочуть у нашому місті жити.

— Ну й хай тікають, — сказала Синьоочка. — Ми нікого силувати не збираємось.

Розмов про підступний вчинок Гвинтика й Шпунтика вистачило до самого вечора. Ластівонька й Киценька злорадно посміювалась і, здавалося, навіть були раді втечі малюків.

Коли надія на повернення Гвинтика й Шпунтика зовсім пропала, на околиці з'явилася машина. Вона з шумом і гуркотом промчала вулицею. Малючки кинули роботу й побігли за нею. Киценька й Ластівонька бігли попереду і кричали:

— Гвинтик і Шпунтик вернулися! Гвинтик і Шпунтик вернулися! — Потім вони зупинились і сказали: — Тихше! Не треба бігти за машиною. Ми можемо подати малюкам поганий приклад.

Коли малючки прибігли до гаража, то побачили, що, крім Гвинтика й Шпунтика, приїхав Бублик.

— А це хто? — спитала обурена Киценька. — Це, здається, зміївський Бублик? Ви чого, Бублику, приїхали? Ми вас не запрошували!

— Подумаєш! — відповів Бублик. — Потрібно мені ваше запрошення!

— От вам і «подумаєш»! — обізвалась Ластівонька. — Ми до вас не ходимо, і ви до нас не ходіть.

— А ви ходіть. Чого там! Ми ж вас не вигонимо.

— Як так не вигоните? Самі запросили на ялинку, а потім давай сніжками кидатися?

— Ну й що тут такого? Ми просто хотіли погратися з вами в сніжки. І вам треба було кидати на нас сніжками.

— Ви повинні розуміти, що малючки не люблять руками сніг брати.

— Ну, помилилися трошки, — розвів руками Бублик. — Не врахували, що ви розпустите нюні і образитесь на все життя.

— Ні, це ви образились на все життя! Навіщо нам Цвяшка підіслали? Знаєте, либонь, що він тут накоїв?

— За Цвяшка ми не відповідаємо, — сказав Бублик. — Він і в нас таке витворяє, що аж страшно. Як ми не б'ємося, а перевиховати його не можемо. І ми зовсім його до вас не підсилали. Він у вас тут з власної ініціативи працював.

— «Працював»! — аж пирснула зо сміху Киценька. — Він це називає роботою. Ні, тепер ми з вами не знаємось. Ви нам не потрібні. У нас тепер свої малюки є.

— Ну, і я вас знати не хочу. Мені на вас — тьху! Я просто привіз Гвинтика й Шпунтика, а зараз сяду на машину й поїду додому.

Бублик розсердився і відійшов убік. Але він не поїхав. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик стали лагодити машину, Бублик почав їм допомагати. Такий уже компанійський характер у шоферів. Коли шофер побачить, що хто-небудь лагодить машину, він обов'язково підійде і теж почне щось підкручувати, підгвинчувати гвинт чи гайку або просто дасть якусь пораду.

Утрьох вони проморочились до пізньої ночі, однак не встигли полагодити машину, бо вона потребувала дуже великого ремонту.

Розділ двадцять другий

ЧУДЕСА МЕХАНІЗАЦІЇ

Вранці другого дня Синьоочка прибігла в лікарню і розповіла Медуниці, що малюки, яких виписали з лікарні, не бешкетують, не б'ються на вулиці, а, навпаки, поводять себе чемно й навіть допомагають малючкам збирати яблука. Медуниця сказала:

— Це добре, що ви знайшли малюкам підходяще заняття. Я попрошу вас залучити до роботи Либонька й Забудька, які сьогодні виписуються.

— А чи не можна б виписати ще кого-небудь? — попросила Синьоочка. — Шкода тримати малюків під замком, коли для них знайшлася цікава робота.

— А я ж учора позачергово виписала Якосьбудька й Поспішайка, — відповіла Медуниця. — Хіба вам мало?

— Мало.

— Ну, можна виписати ще Мовчуна. Він малюк смирний і не набридає мені своїми просьбами.

— А ще кого?

Медуниця начепила окуляри й стала дивитись у список.

— Можна виписати Пончика й Сиропчика. Вони теж смирні. Хоч, по правді кажучи, Пончика не слідувало б виписувати за те, що він їсть багато солодкого. Мені ще не вдалося відучити його від цієї поганої звички. Та якби вже тільки їв! А то набиває собі всі кишені ласощами і навіть під подушку ховає. Ну, нічого, може, на свіжому повітрі в нього апетит спаде. І Сиропчика слід би потримати тут за те, що п'є багато газованої води з сиропом. Однак їх можна виписати за ввічливе ставлення до мене.