Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 97

Собака ступив кілька кроків, тоді позадкував, якусь мить постояв, зрештою повернувся й щодуху кинувся навтіки.

Сайкс свиснув раз, потім ще і ще, а тоді сів і почав чекати, сподіваючись, що собака скоро вернеться. Та він так і не з'явився, і Сайкс пішов далі своєю дорогою.

Розділ XLIX

Вже почало смеркати, коли містер Браунлоу вийшов з найманої карети, що спинилася перед його будинком, і тихенько постукав. Коли двері відчинили, з карети вискочив кремезний чоловік і став біля її приступки, тим часом як інший чоловік зліз із козел і став з другого боку дверцят. За знаком містера Браунлоу вони висадили з карети третього і, підхопивши його попід руки, потягнули в будинок. Третій був Монкс.

Таким самим маніром вони мовчки піднялися сходами, і містер Браунлоу, який ішов попереду, попрямував до кімнати в глибині будинку. Коло дверей Монкс, що піднімався видимо неохоче, зупинився. Чоловіки, які супроводжували його, поглянули на старого джентльмена, ніби чекаючи розпоряджень.

— Він знає, що йому буде, — сказав містер Браунлоу, — якщо спробує опиратися. Хай тільки хоч пальцем ворухне без вашого дозволу — одразу ж тягніть його на вулицю, кличте поліцію її просіть від мого імені заарештувати його як карного злочинця.

— Як ви смієте так мене називати? — закричав Монкс.

— А ви, юначе, як смієте примушувати мене до цього? — відповів містер Браунлоу, дивлячись йому просто в вічі. — Ви ж не божевільний, щоб наважитись піти звідси? Відпустіть його! Отак. Тепер ви вільні, сер. Можете іти, а ми підемо слідом за вами. Але попереджаю — і присягаюся всім святим, — тільки-но ви вийдете з мого дому, я звелю заарештувати вас, звинувативши у шахрайстві й крадіжці. Моє слово тверде і непохитне. Якщо і ви вирішили твердо стояти на своєму, то хай ваша кров проллється на вашу ж голову.

— За чиїм наказом ці пси, — Монкс поглянув на тих, що стояли обабіч нього, — схопили мене на вулиці й притягли сюди?

— За моїм, — відповів містер Браунлоу. — Я несу відповідальність за їхній вчинок. Якщо ви нарікаєте, що вас позбавили волі, — а ви мали нагоду її повернути, коли їхали сюди, проте визнали за краще сидіти мовчки, — то, повторюю, віддайте себе під захист закону. Я, в свою чергу, теж звернуся до нього. Але тоді відступати буде пізно; не просіть мене зглянутися на вас, коли влада перейде в інші руки, і не кажіть, що я штовхнув вас у безодню, в яку ви самі кинулися.

Монкс вочевидь зніяковів і не на жарт збентежився. Він завагався.

— Зважуйтеся швидше, — твердо і спокійно вів далі містер Браунлоу. — Якщо ви волієте, щоб я прилюдно виступив з обвинуваченням і прирік вас на суворе покарання, яке я хоч і можу з жахом передбачити, але не владен буду змінити, то, кажу вам знову, — вибір за вами. Та якщо хочете скористатися з моєї поблажливості й милосердя тих, кому ви заподіяли багато лиха, — сідайте без зайвих слів на цей стілець. Він уже два дні на вас чекає.

Монкс промимрив щось невиразне і все ще вагався.

— Покваптеся, — сказав містер Браунлоу. — Одне моє слово — і вибору вже не буде.

Монкс і далі стояв у нерішучості.

— Я не стану довше зволікати, — провадив містер Браунлоу, — та й не маю на це права, бо захищаю кровні інтереси інших осіб.

— Невже нема… — затинаючись, пробурмотів Монкс, — невже нема… якогось іншого вибору?

— Нема.

Монкс пильно глянув на старого джентльмена, але, не прочитавши в його обличчі нічого, крім суворої рішучості, зайшов у кімнату і, знизавши плечима, сів на вказане йому місце.

— Замкніть двері іззовні, — звернувся містер Браунлоу до своїх супутників, — і ввійдіть, коли я подзвоню.

Вони зробили, як він звелів, і містер Браунлоу залишився з Монксом віч-на-віч.

— Не дуже люб'язно ви поводитеся, сер, — мовив Монкс, скидаючи капелюха й плаща, — із сином вашого давнього друга.

— Саме тому, що батько ваш, юначе, був мій давній друг, — відказав містер Браунлоу, — і всі надії та бажання щасливої пори моєї юності були пов'язані з ним і з тим прекрасним створінням, рідним йому по крові, яке ще замолоду прибрав до себе господь, залишивши мене довіку самотнім; саме тому, що він ще хлопчиком стояв навколішки поруч мене біля смертельної постелі своєї єдиної сестри, яку я мав того ранку назвати, — коли б на те воля божа, — своєю молодою дружиною; саме тому, що відтоді осиротіле моє серце прихилилося до брата моєї нареченої і лишалося вірним йому в усіх випробуваннях його життя, і тому, що. давні спогади й почуття ще живуть у мені і навіть зустріч із вами з новою силою відродила пам'ять про минуле, — саме тому я такий поблажливий до вас навіть тепер — так, Едварде Ліфорд, навіть тепер… І я червонію за вас, не гідного носити це ім'я.

— А до чого тут моє ім'я? — запитав його співрозмовник, який досі мовчки, з холодним подивом спостерігав хвилювання старого. — Що важить для мене це ім'я?

— Нічого, — відповів містер Браунлоу, — для вас нічого. Але його носила вона, і навіть тепер, коли минуло стільки років, воно повертає мені, старій людині, запал і трепет, які охоплювали мене, досить мені було його почути. Я дуже радий, що ви його змінили… дуже радий.

— Все це прекрасно, — сказав Монкс (збережемо прізвисько, яке він собі привласнив) по довгій паузі, під час якої він без упину совався на стільці, похмуро й зневажливо поглядаючи на містера Браунлоу, що сидів, прикривши очі рукою. — А чого вам од мене треба?

— У вас є брат, — мовив містер Браунлоу, зробивши зусилля над собою, — так, брат, саме ім'я якого, коли я сказав його вам на вухо сьогодні на вулиці, так вас приголомшило, що змусило піти за мною сюди.

— У мене нема братів, — заперечив Монкс. — Як вам відомо, я був єдиним сином свого батька. Для чого ж ви заговорили про якогось брата, коли не гірше за мене знаєте, що його нема?

— Вислухайте те, що відомо мені і, може, невідомо вам, — сказав містер Браунлоу. — Моя розповідь вас помалу зацікавить. Я знаю, що єдиним і потворним паростком нещасливого шлюбу, до якого фамільна гордість і корисливе, нікчемне марнолюбство приневолили вашого батька, ще зовсім молодого, були ви.

— Мене не обходить, як ви мене обзиваєте, — перебив його Монкс, ущипливо посміхаючись. — Ви знаєте факт — і цього з мене досить.

— Але я знаю також, — вів далі старий джентльмен, — якими нескінченними муками і стражданнями обернувся для нього цей нерівний шлюб. Я знаю, як безцільно й безрадісно несло нещасне подружжя ці важкі пута крізь життя, отруєне для них обох. Я знаю, як обопільна холодна шанобливість поступилася місцем відвертим сваркам, як байдужість переросла в неприязнь, неприязнь — у зненависть, зненависть — у відразу, аж поки зрештою вони розірвали осоружні пута і розійшлися в різні боки. Але й тоді кожен з них поніс свій уривок подружнього ланцюга, від якого вже ніщо, крім смерті, не могло їх звільнити і який вони намагалися приховати в новому оточенні під машкарою веселості й безтурботності. Вашій матері це вдалося: вона незабаром забула минуле, але батькові вашому воно краяло серце довіку.

— Так, вони роз'їхалися, — сказав Монкс. — Ну то й що?

— Коли минув якийсь час після їхнього розлучення, — провадив містер Браунлоу, — і ваша мати, віддавшись за кордоном світським утіхам, зовсім забула про свого молодого чоловіка — молодшого за неї на десять років, — батько ваш, що залишився в Англії без будь-яких надій на майбутнє, знайшов собі нових друзів. Принаймні про цю обставину ви знали.

— Ні, не знав, — сказав Монкс, відводячи погляд і постукуючи ногою по підлозі, начебто вирішивши геть усе заперечувати. — Не знав я.

— Ваш тон не менше, ніж ваші вчинки, переконує мене, що ви ні на мить не забували про що обставину і не переставали згадувати про неї з гіркотою в серці, — зауважив містер Браунлоу. — Я маю на думці те, що сталося п'ятнадцять років тому, коли вам було лише одинадцять років, а батькові вашому — тридцять один, бо, як я вже казав, він був ще зовсім юнаком, коли батько примусив його одружитися. Чи розповідати мені далі про події, що кидають тінь на пам'ять вашого батька, чи ви звільните мене від цього й самі відкриєте правду?