Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 95

Убивця зразу ж одвів очі. Він відчув полегкість, що вибрався звідти. Свиснувши до собаки, він швидко подався геть.

Він минув Ізлінгтон, зійшов на пагорок біля Хайгета, де стоїть пам'ятник на честь Віттінгтона[54], і непевною ходою, ніби не знаючи, куди йти, повернув до Хайгет-Хіллу. Тільки-но почавши спускатись з пагорка, він звернув праворуч, потім рушив стежкою вздовж поля, обігнув Кан-Вуд і вийшов на Хемстед-Хіт. Перетнувши улоговину коло Вейл-оф-Хіту, він піднявся на протилежний берег, перейшов шлях, що з'єднував селища Хемстед та Хайгет, попростував пустищем, порослим вересом, до полів Норт-Енду, а там примостився під живоплотом і заснув.

Невдовзі він прокинувся й рушив далі, але цього разу не від Лондона, а навпаки, битим шляхом до міста; потім повернув назад, перейшов з другого боку місцевість, яку вже минав перед тим, і почав блукати полями; він то лягав перепочити край канави, то підхоплювався і шукав іншого місця, знову лягав і знову підводився і йшов далі. Куди б йому зайти поблизу, де було б не дуже людно, Щоб попоїсти і випити? Хендон. Так, це чудова місцинка — недалеко і осторонь від шляху. Отуди й подався Сайкс. Він то пускався бігти, то раптом невідь чому ледь волік роги, а то й зовсім зупинявся і ліниво збивав ціпком листя з живоплоту. Та коли вже дістався до Хендона, йому почало здаватися, що всі, кого він зустрічав — навіть діти, які гралися біля дверей будинків, — підозріливо оглядали його. Він повернув назад, не зважившись купити собі ні їсти, ні пити, хоча вже стільки годин і ріски в роті не мав, а тоді знову безцільно побрів пустищем, що поросло вересом.

Отак виходив він чимало миль і зрештою знов повернувся на те саме місце. Давно минув ранок, а за ним і день, і вже стало вечоріти, а Сайкс усе ходив то туди, то сюди, кружляючи на одному місці. Нарешті він вимкнувся з того зачарованого кола й попростував до Хетфілда. Була вже дев'ята година, коли Сайкс, зовсім знесилений, разом із собакою, що плентав за ним, шкутильгаючи після такої, незвичної прогулянки, спустилися з пагорка, де стояла церква, і вступили в тихе село; пройшовши короткою вуличкою, вони завернули до невеликої пивнички, тьмяний вогник якої і привів їх сюди. В кімнаті горів камін і коло вогню сиділо кілька селян, попиваючи пиво. Вони посунулися, щоб дати місце новому гостю, але той забився у далекий куток і став їсти і пити на самоті, чи, власне, у товаристві свого собаки, якому часом кидав шматок їжі.

Чоловіки, що зібралися тут, балакали про те, як родить земля в окрузі, про фермерів, а коли ця тема вичерпалась, мова зайшла про вік одного старого чоловіка, якого поховали минулої неділі, причому молодші з присутніх вважали, що небіжчик дожив до глибокої старості, а люди похилого віку, навпаки, твердили, що він помер досить молодим — бо був; як зауважив один сивий дід, не старіший від нього самого й міг би прожити ще принаймні десять, а то й п'ятнадцять років, якби тільки поберігся, атож, якби поберігся.

У тих балачках не було нічого такого, що викликало б тривогу чи підозріння. Грабіжник, заплативши за вечерю, сидів мовчазний і непримітний у своєму кутку і вже був закуняв, аж раптом його вивела з дрімоти галаслива поява ще одного гостя.

То був мандрівний крамар — трохи блазень і шарлатан, — що ходив по селах з коробом за плечима, торгуючи точильними брусками, ременями, бритвами, милом, мастилом для збруї, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, косметичними мазями тощо. З його появою селяни почали перекидатися жартами і не вгавали, аж поки він, повечерявши, відкрив свою скарбницю, дотепно сполучаючи діло з розвагою.

— А що то за штуковина, Гаррі? Може, які ласощі, га? — запитав один із селян, показуючи на маленькі кружальця в кутку короба.

— Це, — почав крамар, виймаючи одне з них і показуючи його присутнім, — це надійний і незамінний засіб для виведення всіляких плям, іржі, бруду, цвілі, всього чого хочете з шовку, атласу, полотна, батисту, сукна, крепу, килимів, мериносу, мусліну, бумазеї та будь-яких вовняних тканин. Плями від вина, фруктів, пива, води, фарби, дьогтю, одне слово, геть усі плями зникають ураз — досить тільки доторкнутися до них оцим надійним і незамінним засобом. Коли леді заплямує своє ім'я, їй досить проковтнути одне кружальце — і вона одразу очиститься, бо це отрута. Коли джентльмен схоче захистити свою честь, йому теж досить проковтнути оце маленьке кружальце — та й по всьому, бо воно діє не гірше за пістолетну кулю, а що на смак набагато гидкіше, то й честь тому більша, хто зважиться його спожити… Один пенні за штуку! Стільки користі, і лише пенні за штуку!

З-поміж слухачів негайно знайшлося двоє покупців, а багато інших почали видимо вагатися, чи не купити й собі. Помітивши це, крамар став ще красномовніший.

— Цей товар розкуповують нарозхват — не встигаємо виробляти, — провадив він. — Чотирнадцять водяних млинів, шість парових машин і гальванічна батарея вдень і вночі виготовляють його, та все мало, хоча люди працюють так важко, що вмирають, а вдовам зараз же дають пенсію та двадцять фунтів річно на одну дитину, а на близнят — п'ятдесят. Один пенні за штуку! Два півпенні — теж годяться, і чотири фартинги буде прийнято залюбки. Один пенні за штуку! Плями від вина, фруктів, нива, води, фарби, дьогтю, бруду, крові… Он я бачу пляму на капелюсі одного з присутніх джентльменів, і не встигне він замовити для мене кухоль пива, як я її виведу.

— Гей, ти! — вигукнув Сайкс, підхоплюючись на ноги. — Ану віддай капелюха! — Я виведу її, сер, — заперечив крамар, підморгуючи товариству, — раніш, ніж ви дійдете до мене з того кінця кімнати. Прошу всіх присутніх звернути увагу на темну пляму на капелюсі цього джентльмена, вона трохи менша за шилінг, але товща за півкрони. Від чого вона не була б — від вина, від фруктів, від пива, від води, від дьогтю, від бруду чи від крові…

Крамар не скінчив фрази, бо Сайкс, гидко вилаявшись, перекинув стіл, вихопив з його рук капелюха і вибіг на вулицю.

Усе ще в полоні непевності й нерішучості, які від самого ранку заволоділи ним усупереч його волі, вбивця, впевнившись, що за ним не стежать і що його вважають, очевидно, за дратівливого п'яничку, повернув назад у напрямку до міста; побачивши карету, що стояла на шляху біля будиночка місцевої пошти, він обійшов її, уникаючи світла ліхтарів, і вже хотів іти далі, коли помітив, що це карета з Лондона. Він здогадувався, що може почути, але перейшов вулицю й прислухався.

Біля карети стояв кондуктор, дожидаючи, коли винесуть поштову сумку. В цю мить підійшов чоловік у формі лісника, і кондуктор вручив йому кошик, уже виставлений з карети на тротуар.

— Це вам передача, — сказав кондуктор. — Гей ви там, ворушіться! Клята сумка, вона й позавчора не була вчасно готова. Так діла не буде!

— Які новини в місті, Бене? — спитав лісник, відступаючи до віконниць пошти, щоб зручніше було милуватися кіньми.

— Та начебто нічого особливого, — відповів той, натягаючи рукавички. — Зерно трохи підскочило в ціні. Ще чув про якесь убивство в Спітелфілдзі, тільки я не дуже вірю тим чуткам.

— Ні, це щира правда, — обізвався якийсь добродій, вистромивши голову з відчиненого вікна карети. — Та ще й яке жахливе вбивство!

— Справді, сер? А дозвольте запитати, — мовив кондуктор, прикладаючи руку до капелюха, — кого ж убито — чоловіка чи жінку?

— Жінку, — відповів добродій. — Гадають, що…

— Гей, Бене, швидше! — нетерпляче гукнув кучер.

— Де ж та бісова сумка? — крикнув кондуктор. — Ви там усі поснули, чи що?

— Іду, іду! — озвався, вибігаючи, поштмейстер.

— Іде він, — буркнув кондуктор, — як ота заможна молодичка, що колись мене полюбить, тільки хтозна, коли воно буде. Ну, все. Рушаймо!

Поштовий ріжок весело засурмив, і карета поїхала.

Сайкс лишився стояти на вулиці, з вигляду байдужий до того, що тільки-но почув, і не стурбований ніякими іншими почуттями, крім вагань, куди йому податися далі. Та згодом він знову повернув назад і пішов шляхом, що веде з Хетфілда до Сент-Олбенса.