Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 93

Він сидів, скоцюрбившись перед згаслим каміном, загорнувшись у стару подерту ковдру і втупивши очі в свічку, що догорала на столі поряд. Праву руку Фейгін тримав коло рота і в задумі гриз довгі чорні нігті, виставляючи напоказ свої беззубі ясна, на яких де-не-де стирчали ікла, схожі на зуби собаки чи пацюка.

На підлозі, простягтись на матраці, міцно спав Ной Клейпол. Фейгін часом кидав на нього погляд, а потім знову втуплювався в свічку, обгорілий гніт якої перегнувся майже навпіл, а гарячий лій капотів на стіл, засвідчуючи тим, що думки старого десь далеко.

Так воно насправді й було. Досада з того, що зірвався так добре обміркований план; ненависть до дівчини, яка наважилася злигатися зі сторонніми; цілковита невіра в те, що вона відмовилася видати його; гірке розчарування, що втрачено нагоду помститися Сайксові; страх перед викриттям, розоренням, смертю — все це розпалювало в ньому шалену лють. Чорні думки кружляли, мов вихор, у Фейгіновій голові, а в душі його тим часом народжувалися найжахливіші заміри.

Він сидів, не змінюючи пози і начебто не помічаючи, як збігає час, доки його сторожке вухо не вловило звуків ходи на вулиці.

— Нарешті, — пробурмотів він, проводячи долонею по гарячих, пересохлих губах. — Нарешті!

Тихо задзеленчав дзвоник. Старий безгучно піднявся сходами до дверей і незабаром повернувся в супроводі закутаного по саме підборіддя чоловіка, що ніс під пахвою клунок. Чоловік сів на стілець і скинув плащ — Фейгіновим очам відкрилася кремезна постать Сайкса.

— На, бери, — сказав грабіжник, поклавши клунок на стіл, — і подбай про те, щоб якомога більше за нього виручити. Немало було клопоту, щоб добути його, — я сподівався прийти сюди на три години раніше.

Фейгін узяв клунок, замкнув у шафу й знову сів на своє місце. Він не вимовив ні слова, але ні на мить не спускав очей з грабіжника; а тепер, коли вони сиділи один проти одного, лицем до лиця, він ще пильніше подивився на нього. Губи Фейгіна так сіпались, а обличчя так спотворилося від хвилювання, яке охопило його, що грабіжник мимохіть відсунув свого стільця і з неприхованим жахом поглянув на старого.

— Що з тобою? — спитав Сайкс. — Чого це ти на мене вирячився?

Фейгін звів праву руку й погрозив тремтячим вказівним пальцем; але він був такий/збуджений, що втратив мову.

— Прокляття! — вигукнув Сайкс, стривожено намацуючи щось у себе на грудях. — Він сказився. Треба стерегтися.

— Ні, ні, — заспокоїв його Фейгін, здобувшись на голос. — Це не тебе стосується, Білле… Проти тебе… я нічого не маю.

— Нічого не маєш! Он як! — вигукнув Сайкс, похмуро дивлячись на нього й наче ненавмисне перекладаючи пістолета з однієї кишені до другої, зручнішої. — Комусь із нас пощастило. Тільки кому — не має значення.

— Я зараз таке скажу тобі, Білле, — почав Фейгін, присуваючи свого стільця ближче до нього, — від чого ти почуватимеш себе гірше, ніж я.

— Невже? — недовірливо спитав грабіжник. — То кажи ж! І хутчій, бо Ненсі подумає, що я пропав.

— «Пропав»! — скрикнув Фейгін. — Вона вважає, що це діло певне.

Сайкс збентежено поглянув йому в очі і, не знайшовши в них відповіді, схопив його величезною своєю лапою за комір і щосили трусонув.

— Та не тягни ж! — вигукнув він. — А то я з тебе душу виб'ю! Розтули вже рота й скажи просто і ясно, що ти там знаєш. Ну ж бо, собако паршивий, викладай усе мерщій!.

— Припустімо, що хлопчина, який лежить отам… — почав Фейгін.

Сайкс глянув у той бік, де спав Ной, ніби раніше не помітив його.

— Ну, — сказав він, знов обертаючись до Фейгіна.

— Так от, припустімо, що цей хлопчина, — вів далі Фейгін, — надумав накапати на нас… засипати нас усіх… спочатку знайшов для цього потрібних людей, потім змовився з ними про зустріч на вулиці, описав їм наші прикмети — всі ознаки, за якими нас можна впізнати — і місце. Де нас найкраще схопити. Припустімо, що він усе це вчинив і до того ж, довідавшись про те чи те дільце, до якого ми всі — хто більше, хто менше — причетні, розповів і про нього — так, з власного почину; не тому, що його схопили і допитували, посадивши на хліб і воду, і не тому, що священик щось йому нашептав, — ні, з власного почину, просто собі на втіху; ночами він виходив крадькома на вулицю, розшукував тих, які прагнуть нашої погибелі, і викладав їм усе, що знав. Та чи ти слухаєш мене? — закричав єврей, і в очах його спалахнула лють. — Коли б він так зробив, — що тоді?

— Що тоді? — перепитав Сайкс, брутально вилаявшись. — Якби він дожив до мого приходу, то я розвалив би йому голову своїм залізним закаблуком на стільки часток, скільки волосин у нього на голові.

— Ну, а коли б це зробив я? — майже криком закричав Фейгін. — Я, котрий так багато знає і міг би стількох людей спровадити на шибеницю, не кажучи вже про себе.

— Не знаю… — процідив крізь зуби Сайкс, сполотнівши на саму думку про таку можливість. — Я б накоїв чогось у в'язниці, за що на мене наклали б кайдани, і якби нас судили разом, то я привселюдно навалився б на тебе й розкраяв би тобі кайданами голову. В мене вистачило б сили, — пробурмотів грабіжник, хизуючись своєю м'язистою рукою, — розчерепити її так, наче по ній проїхав навантажений віз.

— Ти справді зробив би це?

— Чи зробив би? — спитав грабіжник. — А ти спробуй…

— Ну, а якби то був Чарлі, або Пройда, або Бет, або…

— Мені однаково хто, — нетерпляче перебив його Сайкс. — Хоч хто б там був, а я б розправився з ним точнісінько так само.

Фейгін пильно поглянув на грабіжника і, зробивши знак, щоб той помовчав, схилився над матрацом на підлозі і почав термосити хлопця, намагаючись розбудити його. Сайкс теж нахилився вперед і, спершись руками на коліна, здивовано спостерігав Фейгіна, не розуміючи, куди той хилить своїми розпитами та натяками.

— Болтере! Болтере! От бідолаха! — вигукнув Фейгіп і подивився на Сайкса з диявольською посмішкою, ніби наперед смакуючи те, що мало зараз статися. Далі заговорив повільно, наголошуючи окремі слова: — Він утомився… втомився, бо довго стежив за нею… чуєш, Білле? — стежив за нею…

— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Сайкс, відкинувшись на спинку стільця.

Замість відповіді Фейгін знову схилився до сплячого і, підвівши, посадовив, окликнувши його кілька разів. Зрештою Ной почув вигадане ним самим ім'я, продер очі й, голосно позіхнувши, сонно озирнувся навколо.

— Розкажи нам про те — знову розкажи, щоб і він почув, — сказав старий, киваючи на Сайкса.

— Про що це? — спросоння роздратовано буркнув Ной,

— Та про… Ненсі, — мовив Фейгін, ухопивши Сайкса за зап'ясток, щоб він, бува, не вискочив з дому, не дослухавши до кінця. — Ти йшов за нею назирці?

— Йшов.

— До Лондонського мосту?

— Угу.

— Там вона зустріла двох?

— Зустріла.

— Джентльмена і леді, до якої вона вже раніше ходила з власного почину? Вони попросили її видати всіх спільників, і першого Монкса, що вона й зробила, і дати його прикмети, що вона теж зробила. Потім вони попросили назвати будинок, де ми сходимось, — вона назвала; описати місце, з якого найкраще спостерігати за будинком, — вона описала; сказати час, коли ми найчастіше приходимо туди, — вона сказала. Все це вона зробила. Вона розповіла геть усе, — і ніхто її до того не спонукав, ніхто не силував. Так чи ні? Я правду кажу?! — несамовито кричав Фейгін.

— Чистісіньку правду, — відгукнувся Ной, чухаючи потилицю. — Все так і було, як ви говорите.

— А що вона казала про минулу неділю?

— Про минулу неділю? — перепитав Ной, ніби пригадуючи. — Та я ж уже вам розповідав.

— Ще раз розкажи! Ще раз! — кричав Фейгін так, що аж піна виступила на губах; однією рукою він ще міцніше вчепився в Сайксову руку, а другою вимахував у повітрі.

— Вони спитали її… — сказав Ной, який уже встиг трохи очуматися від сну і, очевидно, почав здогадуватися, хто такий Сайкс. — Вони спитали її, чому вона не прийшла, як обіцяла, минулої неділі. Вона відповіла, що не змогла.