Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 91

— Тільки не тут! — квапливо шепнула Ненсі. — Тут я боюся розмовляти. Ходімо «звідси… далі від дороги… вниз отими сходами.

Коли вона промовляла ці слова, показуючи рукою туди, куди хотіла повести їх, чоловік у селянській одежі озирнувся; грубо спитавши, чого це вони загородили весь тротуар, він пішов далі.

Сходи, на які показала дівчина, були на Саррейському березі, по той бік мосту, де стоїть церква Спасителя, і вели до річки. Туди й поспішив, ніким не помічений, чоловік у селянській одежі; роздивившись навколо, він почав спускатися.

Ті сходи являють собою частину мосту і мають три марші. Під площадкою другого маршу камінна стіна ліворуч завершується декоративним пілястром, зверненим у бік Темзи. Тут нижні східці ширші, і людину, що ховається за рогом стіни, не видно тим, хто стоїть хоча б на одну сходинку вище. Дійшовши туди, чоловік поспіхом озирнувся довкола; оскільки кращої схованки не знайшлося, а місця, завдяки відпливу, було досить, він затаївся там і, притулившись спиною до пілястра, чекав, упевнений, що вони нижче не спустяться, і коли йому й не вдасться підслухати їхню розмову, то він, у кожному разі, залишиться непоміченим і знову зможе піти за ними слідом.

Час у цьому відлюдному закутку тягнувся так довго і шпигунові так не терпілося розкрити таємницю цієї зовсім несподіваної для нього зустрічі, що він уже не раз ладен був визнати діло програним і казав собі, що вона або спинилися десь набагато вище на сходах, або ж знайшли зовсім інше місце для своєї таємної розмови. Він уже збирався вийти зі своєї схованки й повернутися нагору, коли раптом почув ходу і майже відразу ж і голоси — мало не над самим своїм вухом.

Він випростався, щільно притулившись до стіни, і, затамувавши подих, уважно прислухався.

— Отут і станемо, — сказав голос, що безсумнівно належав джентльменові. — Я не дозволю, щоб ви вели юну леді ще далі. Інші на моєму місці не довірились би вам настільки, щоб піти за вами навіть сюди, але я, як бачите, ладен вам догоджати.

— Догоджати мені? — почувся голос дівчини, за якою стежив шпигун. — Ви дуже ласкаві, сер. Догоджати! Ну, та нехай, облишмо це.

— Одначе скажіть, чому, — заговорив джентльмен лагіднішим тоном, — чому вам заманулося привести нас у це непевне місце? Чом ви не схотіли поговорити там, нагорі, де світять ліхтарі і ходять люди, а натомість потягли нас у цей темний і лиховісний закуток?

— Я ж вам казала, — відповіла Ненсі, — що боялася розмовляти з вами там. Не знаю чому, — повела далі дівчина, здригнувшись, — але сьогодні на мене найшов такий страх, що я ледь тримаюся на ногах.

— Страх перед чим? — спитав джентльмен, відчувши, очевидно, жалість до дівчини.

— Я й сама не знаю, чого боюся, — відповіла вона. — Якби я знала, було б легше… Цілий день мене переслідують моторошні думки про смерть, мені ввижаються закривавлені савани, і я вся аж горю від жаху. Увечері, щоб якось згаяти час, я взялася за книжку, але між рядками мені привиджувалося те саме.

— Це витвори вашої фантазії, — спробував заспокоїти її джентльмен.

— Ні, це не фантазія, — глухо, мов не своїм голосом, відповіла дівчина. — Я можу заприсягтися, що бачила слово «домовина», написане великими літерами на кожній сторінці. А сьогодні ввечері на вулиці повз мене пронесли домовину.

— В тому нема нічого незвичайного, — сказав джентльмен. — Повз мене їх часто проносили.

— Справжні домовини, — заперечила дівчина. — А то була не справжня.

В голосі і словах її було щось таке дивне, що у слухача, який причаївся біля стіни, аж мороз пішов поза спиною і кров захолола в жилах. Ніколи раніше не відчував він більшої полегкості, ніж тієї миті, коли почув ніжний голос юної леді, яка почала вмовляти Ненсі заспокоїтись і побороти в собі страх перед витворами власної уяви.

— Говоріть з нею лагідніше, — попросила юна леді свого супутника. — Сердешна! Вона так потребує ласки.

— Ваші пихаті побожні знайомі задерли б голови, побачивши мене в такому стані, і почали б свої проповіді про пекельний вогонь та покару! — вигукнула дівчина. — Ох, люба леді, чому ті, хто вважає себе обранцями господніми, не вміють бути такими, як ви, привітними та добрими до нас, бідолах? А у вас є і молодість, і краса, і все те, що вони вже втратили, то ви могли б і трохи запишатися, а проте ви набагато скромніша, ніж вони.

— Гм! — озвався джентльмен. — Коли турок збирається проказувати молитву, він, обмивши як слід обличчя, звертає його на схід, а ці добромисні люди, зігнавши з своїх облич усмішку, незмінно обертаються до найтемнішої сторони небес. Якщо вибирати між мусульманином і фарисеєм, я віддам перевагу першому.

Ці слова були, очевидно, звернені до юної леді і сказані, мабуть, для того, щоб дати Пенсі можливість опанувати себе. Трохи перегодом джентльмен заговорив до неї.

— Минулої неділі вас тут не було, — сказав він.

— Я не могла прийти, — відповіла Ненсі. — Мене силоміць затримали.

— Хто?

— Той, про кого я раніше розповідала леді.

— Сподіваюсь, вас не запідозрили в тому, що ви вступили з кимось у переговори в справі, яка привела нас сюди сьогодні?

— Ні, — похитавши головою, відповіла дівчина. — Але мені не так легко піти з дому, коли він не знає, куди я йду. І того разу я не прийшла б до леді, коли б не напоїла його опієм.

— Він прокинувся до того, як ви повернулись? — спитав джентльмен.

— Ні. І ні він, ні інші не підозрюють мене.

— Добре, тепер вислухайте мене, — сказав джентльмен і примовк.

— Я слухаю, — озвалась дівчина.

— Ця юна леді, — почав джентльмен, — розповіла мені і ще декому зі своїх друзів, на яких можна звіритись, про все, що почула від вас майже два тижні тому. Я мушу визнати, що спочатку мав сумніви, чи можна цілком покластися на вас, а тепер твердо певен, що можна.

— Авжеж, можна, — палко промовила дівчина.

— Повторюю, я твердо певен цього. Аби довести, що я схильний довіряти вам, не стану приховувати від вас, що ми маємо намір настрахати цього Монкса, щоб випитати в нього таємницю, яку він знає. Але якщо… якщо нам не вдасться його спіймати, — провадив джентльмен, — або як і спіймаємо, та не зуміємо вплинути на нього тими засобами, на які розраховуємо, тоді вам доведеться виказати єврея.

— Фейгіна! — скрикнула, відсахнувшись, дівчина.

— Так, ви самі повинні будете його виказати, — мовив джентльмен.

— Я не зроблю цього! Нізащо в світі! — вигукнула дівчина. — Дарма що він сущий диявол і для мене був ще гірший за диявола. Я ніколи цього не зроблю.

— Не зробите? — перепитав джентльмен, який, здавалося, саме на таку відповідь і сподівався.

— Ніколи! — повторила дівчина.

— Але скажіть чому.

— Одна з причин, — рішуче почала дівчина, — одна з причин відома леді, і тут вона мене підтримає, я певна, бо вона дала мені слово; є й інша причина: хоч яке ганебне його життя, моє життя не краще; нас багато таких, що йшли одним шляхом, і я не зраджу тих, хто міг би — будь-хто з них — зрадити мене, але не зробив цього, хоч які вони лихі люди.

— В такому разі, — швидко промовив джентльмен, так ніби це й була мета, якої він прагнув досягти, — віддайте в мої руки Монкса і полиште його на мене.

— А що, як він викаже інших?

— Обіцяю вам, що, коли ми вирвемо у нього правдиве зізнання, на цьому діло і скінчиться. В історії короткого життя Олівера можуть виявитися обставини, які не варто буде розголошувати, а тому, докопавшись до правди, ми далі не підемо.

— А як не докопаєтесь? — спитала Ненсі.

— Тоді, — провадив джентльмен, — ми не віддамо цього Фейгіна правосуддю без вашої згоди. Гадаю, в такому випадку я зможу навести докази, що змусять вас змінити своє рішення.

— І леді теж ручиться, що так воно й буде? — запитала дівчина.

— Ручуся, — відповіла Роза. — Даю вам слово честі.

— І Монкс ніколи не знатиме, як ви про все це довідалися? — спитала Ненсі, трохи помовчавши.

— Ні, не знатиме, — запевнив її джентльмен. — Ми так усе залагодимо, що він ніколи не здогадається.