Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 8

Настав вечір; хлопці посідали за стіл. Наглядач у куховарському вбранні зайняв своє місце коло казана, його помічниці-богаділки стали в нього за спиною; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано.

Мисочки спорожніли вмить; хлопці перешіптувалися між собою й підморгували Оліверові, а найближчі сусіди штовхали його ліктями. І він, малий хлопчина, охоплений відчаєм, не тямлячи себе від голоду, підвівся з-за столу, підійшов з мискою й ложкою в руці до наглядача і сказав, трохи наляканий власною зухвалістю:

— Будь ласка, сер, дайте мені ще.

Наглядач був огрядний здоровань, але він сполотнів. Кілька секунд він приголомшено витріщався на малого бунтівника, а потім, щоб не впасти, вхопився за казан. Богаділки заціпеніли від подиву, хлопці — від страху.

— Що ти сказав? — кволим голосом вимовив нарешті наглядач.

— Будь ласка, сер, — повторив Олівер, — дайте мені ще. Наглядач торохнув Олівера черпаком по голові, скрутив йому руки і зарепетував, кличучи бідла.

Рада саме урочисто засідала в повному складі, коли геть схвильований містер Бамбл ускочив до кімнати і вигукнув, звертаючись до джентльмена у високому кріслі:

— Містере Лімкінс, прошу пробачення, сер! Олівер Твіст щойно попросив ще!

Члени ради остовпіли. Їхні обличчя скривилися від жаху.

— Ще каші? — перепитав містер Лімкінс — Візьміть себе в руки, Бамбле, і відповідайте мені чітко. Чи правильно я вас зрозумів: він попросив ще після того, як з'їв свою порцію каші?

— Саме так, сер, — відповів Бамбл.

— Цей хлопець скінчить життя на шибениці, — озвався джентльмен у білому жилеті. — От побачите, його повісять.

Ніхто не поставив цього пророцтва під сумнів. Зав'язалося жваве обговорення. Олівера наказано було негайно кинути в карцер, а наступного ранку на ворота робітного дому приліпили оголошення, що обіцяло п'ять фунтів винагороди кожному, хто згодиться звільнити парафію від Олівера Твіста. Інакше кажучи, п'ять фунтів і Олівер Твіст пропонувалися будь-якому торговцю, реміснику чи ще комусь, хто потребував учня.

— Ніколи і ні в чому не був я такий певний, — мовив джентльмен у білому жилеті, стукаючи наступного ранку у ворота й перечитуючи оголошення, — як у тому, що цей хлопець скінчить життя на шибениці.

Збираючись на подальших сторінках показати, мав чи не мав слушність джентльмен у білому жилеті, я не стану послабляти інтерес читачів до своєї оповіді (якщо вона взагалі когось зацікавила) навіть найменшим натяком на те, чи спіткала Олівера Твіста така страшна смерть.

Розділ III

Цілий тиждень після того, як Олівер Твіст учинив свій блюзнірський і ганебний злочин — попросив дати ще каші, — його, згідно з мудрою і милосердною ухвалою ради, тримали під замком у темному карцері. На перший погляд природно було б припустити, що якби Олівер з належною повагою поставився до віщування джентльмена в білому жилеті, то міг би раз і назавжди уславити його пророчий дар, прив'язавши один кінець своєї хусточки до гачка на стіні, а другим зашморгнувши собі шию. Проте здійсненню цього подвигу перешкоджала одна причина, а саме: спеціальним наказом, урочисто ухваленим радою в її повному складі, хусточки було оголошено предметом розкоші, на вікі вічні недосяжним для бідняцьких носів. А ще більшою перешкодою були юний вік і дитяча недосвідченість Олівера. Він тільки гірко плакав цілий день, а коли наставала довга похмура ніч — затуляв руками очі, щоб не бачити темряви, і, забравшись у куток, намагався заснути. Раз у раз він прокидався й підхоплювався, тремтячи всім тілом, а тоді ще щільніше притискався до холодної твердої стіни, немов шукаючи в неї захисту від мороку й самоти.

Та хай вороги цієї «системи» не думають, що під час свого самотнього ув'язнення Олівер був позбавлений добродійного впливу фізичних вправ, спілкування з товаришами чи духовної розради. Щодо вправ, то в цю чудову холодну погоду йому дозволялося щоранку обливатися водою з-під помпи на брукованому подвір'ї в присутності містера Бамбла, який, щоб хлопець, бува, не застудився, ціпком розганяв тепло по його тілу. Щодо товариських зустрічей, то через день Олівера приводили до їдальні й там привселюдно шмагали різками задля перестороги й прикладу іншим. А щоб не позбавити Олівера духовної розради, його щовечора заганяли стусанами до тієї-таки зали й дозволяли втішатися спільною молитвою хлопців, до якої, за розпорядженням ради, було внесено спеціальний додаток; у тому додатку хлопці молили бога, щоб він зробив їх добрими, чесними, слухняними й покірними і уберіг від гріхів та вад Олівера Твіста, котрий перебуває, як недвозначно говорилося в молитві, під заступництвом та обороною нечистої сили і є диявольським поріддям і виплодком пекла.

Одного ранку, коли Олівер перебував у такому-от чудовому, блаженному стані, містер Гемфілд, сажотрус, простував по головній вулиці містечка, напружено міркуючи про те, як би заплатити за квартиру, бо останнім часом хазяїн напосідав на нього аж надто настирливо. Та хоч як він крутив, хоч як вертів, а виходило, що потрібної суми — п'яти фунтів — йому не зібрати. Плутаючись у цій арифметиці, сповнений відчаю, містер Гемфілд то ламав голову собі, то намагався проломити голову своєму віслюкові. Аж раптом йому впало в око оголошення на воротах робітного дому.

— Тпру-у! — гукнув містер Гемфілд віслюкові.

Віслюк перебував у стані глибокої задуми, розмірковуючи, мабуть, про те, чи дістанеться йому капустяний качан, коли він довезе до місця призначення свій візок з двома мішками сажі. Тому, не дочувши наказу, він дріботів собі далі.

Містер Гемфілд люто вилаяв і осла, і ослячі вуха, і, наздогнавши його, торохнув по голові так, що вона неминуче луснула б, якби не була ослячою. Потім щосили шарпонув за вуздечку, чемно нагадуючи віслюкові, що в нього є хазяїн, завернув його назад і наостанку оперіщив по голові, щоб забити йому памороки аж до свого повернення. Домігшись таким чином свого, містер Гемфілд пішов до воріт читати оголошення.

Біля воріт, заклавши руки за спину, стояв джентльмен у білому жилеті — він саме вийшов з кімнати засідань, де мав нагоду висловити кілька глибокодумних сентенцій. Ставши свідком маленького непорозуміння між сажотрусом і віслюком, він радісно всміхнувся, коли містер Гемфілд підійшов до оголошення, бо відразу зрозумів, що містер Гемфілд — саме той вихователь, якого потребує Олівер Твіст: Прочитавши написане, містер Гемфілд усміхнувся і собі: бо якраз п'яти фунтів йому й бракувало. Що ж до хлопчика, який ішов на додачу, то містер Гемфілд, знаючи, як годують у робітному домі, не сумнівався, що він виявиться недомірком, для якого жоден димар не буде завузький. Тому він іще раз перечитав по складах оголошення від початку до кінця, а тоді, доторкнувшись на знак пошани до своєї хутряної шапки, звернувся до джентльмена в білому жилеті.

— Цей-от хлопчик, сер, якого парафія хоче, гм, віддати в науку… — почав містер Гемфілд.

— Так-так, чоловіче, кажіть сміливіше! — відповів джентльмен у білому жилеті, поблажливо всміхаючись.

— То якби парафія згодилася, щоб він навчився, гм, легкого, приємного ремества у доброго й, гм, поважаного сажотруса, то я б його взяв, бо мені потрібен учень.

— Заходьте, — запросив джентльмен у білому жилеті.

Містер Гемфілд спершу ще раз почастував віслюка по голові й добряче смикнув за вуздечку, аби той не надумав тим часом дати дьору, а тоді подався слідом за джентльменом у білому жилеті до тієї самої кімнати, де Олівер уперше його побачив.

— Це погане ремесло, — мовив містер Лімкінс, коли Гемфілд знову висловив своє бажання.

— Буває, малі сажотруси душаться в димарях, — докинув інший джентльмен.

— Тільки через те, що дехто змочує солому, перше ніж підпалити її в каміні, щоб, гм, хлопець хутчіш вилазив, — пояснив Гемфілд. — Від вогкої соломи диму багато, а вогню ніякого, а самим димом хлопця не викуриш — він просто засинає, бо його хлібом не годуй, дай тільки поспати. Хлопці, вони, гм, дуже ледачі, їх, джентльмени, нічим не проймеш — не викуриш, окрім як добрячим вогнем. До того ж вогонь їм на користь, джентльмени, бо коли вони, бува, часом застрянуть у димарі, досить їм припекти п'яти — і вони звідти кулею вихопляться.