Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 75

— Якщо кинути туди людське тіло, де воно буде завтра вранці? — спитав Монкс, погойдуючи ліхтар над темним колодязем.

— Миль за двадцять вниз за течією і до того ж геть пошматоване, — відповів містер Бамбл і аж зіщулився від тієї думки.

Монкс витяг маленький сап'яновий гаманець з-за пазухи, куди похапцем засунув його перед тим, прив'язав до свинцевого важка, що колись був частиною якогось блока й валявся на підлозі, і кинув у отвір. Гаманець стрімко полетів униз, ледь чутно плюснув і зник у бурхливому вирі.

Всі троє, перезирнувшись, зітхнули так, наче їм камінь із серця впав.

— От і по всьому! — сказав Монкс, опускаючи ляду, що з гуркотом упала на своє місце. — Коли море, як пишуть у книжках, повертає своїх мерців, то золото і срібло воно залишає собі, — тож хай забере і цей мотлох. Говорити нам більше нема про що, отож можна закінчити нашу приємну зустріч.

— Амінь, — жваво відгукнувся містер Бамбл.

— Сподіваюся, ви не плескатимете язиком? — сказав Монкс, глянувши на нього з погрозою. — За вашу дружину я спокійний.

— Ви можете покластися й на мене, добродію, — запевнив містер Бамбл, задкуючи до сходів і вельми ґречно відкланюючись. — Я мовчатиму заради нас усіх і заради себе самого, містере Монкс.

— Так воно буде краще для вас, — зауважив Монкс. — А тепер засвічуйте свого ліхтаря і мерщій забирайтеся геть.

На щастя, їхня розмова тут і скінчилася, бо інакше містер Бамбл, який, і далі вклоняючись, дійшов аж до самої драбини, неминуче полетів би сторчака вниз. Він засвітив свого ліхтаря від ліхтаря Монкса, — той відв'язав його від мотузки і тепер тримав у руці, — і, не намагаючись провадити бесіду, зліз униз, а за ним і його дружина. Монкс зійшов останній, перед тим постоявши трохи на сходах і впевнившись, що, крім шуму дощу і клекоту води в річці, ніде не чути жодного іншого звуку, Вони повільно й обережно перейшли кімнату внизу, бо Монкс здригався, від кожної тіні, а містер Бамбл, тримаючи ліхтаря над самою підлогою й злякано поглядаючи, чи немає десь тут іще потайної ляди, простував дуже легкою, нечутною ходою, аж надто дивною як на такого огрядного чоловіка. Монкс тихенько відчинив двері, і подружжя, кивнувши на прощання своєму таємничому знайомому, вийшло на темну вулицю, де періщив дощ.

Тільки-но двері за гостями зачинились, Монкс, який, судячи з усього, органічно не терпів самоти, гукнув хлопчика-служку, що досі ховався десь на першому поверсі. Звелівши йому йти попереду з ліхтарем, Монкс повернувся до кімнати, звідки щойно спустився.

Розділ XXXIX

На другий день після того як шановна трійця, про яку йшлося в попередньому розділі, залагодила свою невеличку справу, містер Вільям Сайкс, прочумавшись надвечір від сну, буркотливим голосом запитав, котра година.

Кімната, в якій містер Сайкс поставив це запитання, вже була не та, де він мешкав перед своєю мандрівкою у Чертсі, хоча й містилась у тому самому районі Лондона, неподалік від його колишньої квартири. Зовнішнім виглядом вона значно поступалася попередній оселі — крихітна розміром, вона була до того ж скупо вмебльована і освітлювалась лише одним, пробитим у скісному даху, віконцем, яке виходило в брудний глухий провулок. Не бракувало тут і інших доказів того, що останнім часом доля була не дуже прихильна до цього славного джентльмена. Убогі меблі, відсутність будь-яких життєвих вигод, а також зникнення такого дрібного рухомого майна, як переміна одежі й білизни, промовляли про тяжкі злидні. Та й саме виснажене, худе обличчя містера Сайкса могло б засвідчити ці факти, якби вони потребували підтвердження.

Грабіжник лежав на ліжку, загорнувшись замість халата у своє біле пальто. Мертвотна блідість обличчя, так само як і чорна, густа, тиждень неголена щетина, і засмальцьований нічний ковпак анітрохи не прикрашали Сайкса. Собака, який сидів коло ліжка, то тужливо поглядав на свого господаря, то раптом, почувши десь надворі або на нижньому поверсі будинку якийсь шум, нашорошував вуха і стиха гарчав. Біля вікна, зосереджено латаючи старезний жилет — неодмінну частину повсякденного одягу Сайкса, — сиділа дівчина. Обличчя її було таке худе й змарніле від нестатків і недосипання коло хворого, що тільки по голосу її, коли вона відповідала Сайксові, можна було впізнати ту саму Ненсі, яка вже з'являлась у нашій оповіді.

— Оце щойно вибило сім, — сказала дівчина. — Як себе почуваєш, Білле?

— Руки й ноги мов ватяні, — відповів Сайкс, не проминувши нагоди грубо лайнутися. — Дай-но руку і поможи мені злізти з цього триклятого ліжка.

Хвороба не пом'якшила крутого норову містера Сайкса: коли дівчина допомагала йому піднятись і вела до стільця, він обкладав її лайкою за невправність, та ще й боляче штурхонув.

— Вже розпустила рюмси? — гримнув Сайкс. — Ну, годі скиглити. Як не здатна на щось путяще, то забирайся геть звідси. Чуєш?

— Чую, чую, — мовила дівчина і, відвернувшись, присилувала себе засміятись. — Яка це тебе муха вкусила, Сайксе?

— Ага, одумалась-таки? — буркнув Сайкс, запримітивши сльози, що тремтіли на її віях. — Так воно краще.

— Невже ти в такий день зважишся мене скривдити? — запитала дівчина і поклала руку на його плече.

— А чом би й ні? — вигукнув містер Сайкс.

— Стільки ночей, — заговорила дівчина з ноткою жіночої ніжності, від чого її хрипкий голос зазвучав майже лагідно, — стільки ночей я терпляче просиділа над ліжком, доглядаючи тебе, мов дитину, та ось ти вперше прийшов до тями і… скажи — ти не штурхонув би мене так, якби подумав про це? Правда? Ну, скажи…

— Ну, нехай, — озвався містер Сайкс. — Не штурхонув би. Тьху ти чорт, це дівчисько знову рюмсає!

— Та ні, пусте, — відказала дівчина й опустилась на стілець. — Не зважай на мене. Це скоро минеться.

— Що минеться? — визвірився містер Сайкс. — Які ще дурощі ти вбила собі в голову? Ану вставай і берися до роботи. І не сікайся до мене із своїми жіноцькими витребеньками.

Іншим разом така догана і надто її тон справили б належне враження, але тепер дівчина була така квола й зморена, що зомліла, відкинувши голову на спинку стільця, перш ніж містер Сайкс устиг вивергнути два-три прокльони, якими він у подібних випадках присмачував свої погрози. Сайкс не знав до пуття, що робити за таких незвичайних обставин, бо істерики Ненсі були здебільшого бурхливі, і вона, накричавшись удосталь, заспокоювалась без стороннього втручання. Він спробував був зарадити справі блюзнірською лайкою, але, впевнившись, що цей спосіб лікування геть непридатний, покликав на допомогу.

— Що Тут у вас скоїлось, дорогесенькі мої? — спитав Фейгін, зазираючи у кімнату.

— Чого роззявив рота і витріщився на мене? — нетерпляче озвався Сайкс. — Не бачиш? Дівчиську треба допомогти.

Скрикнувши від подиву, Фейгін кинувся рятувати дівчину; тим часом як містер Джек Докінс (або, просто кажучи, Спритний Пройда), який увійшов до кімнати слідом за своїм шановним другом, швиденько скинув на підлогу свій клунок і, вихопивши пляшку з рук юного Чарлза Бейтса, що невідступно йшов за ним, вмить витяг зубами корок і влив частину вмісту пляшки у горло дівчині, перед тим і сам ковтнувши трохи, щоб часом не помилитися.

— Подмухай на неї, Чарлі, міхом, — командував містер Докінс, — а ви, Фейгіне, поляскайте її по руках, поки Білл розстібне їй сукню.

Ці заходи, вжиті спільно й енергійно, — і особливо та їхня частина, що була доручена юному Бейтсу, який, очевидно, вважав свою роль у процедурі цікавою розвагою, — невдовзі дали бажані наслідки. Дівчина поступово опритомніла; похитуючись, вона дійшла до стільця біля ліжка й уткнулась обличчям у подушку, залишивши гостей на містера Сайкса, трохи здивованого їхньою несподіваною появою.

— Яким лихим вітром вае сюди занесло? — запитав він у Фейгіна.