Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 5

Серед громадських закладів одного міста, яке з багатьох причин я краще не називатиму ні його справжньою, ні вигаданою назвою, є заклад, що віддавна існує майже у всіх містах, великих та малих, а саме — робітний дім; і в цьому робітному домі, дня, місяця й року, що їх я теж не збираюся повідомляти, бо для читача вони, принаймні поки що, не мають ніякого значення, народився смертний, чиє ім'я ви бачите у назві цього розділу.

І ще довго по тому, як парафіяльний[14] лікар ввів прибульця у наш світ жалю й скорботи, питання про те, чи він виживе і чи одержить хоч яке-небудь ім'я, лишалося вельми сумнівним; якби ні, то, мабуть, і життєпис цей не з'явився б, а коли б і з'явився, то, складаючись із однієї-двох сторінок, безперечно, уславився б як взірець найстислішої і найправдивішої біографії в літературі всіх часів та народів.

Хоч я зовсім не схильний твердити, що поява на світ у робітному домі є найбільшим, найзавиднішим щастям, яке тільки може випасти на долю людини, мені все ж таки хочеться підкреслити, що для Олівера Твіста така обставина була найкраща з усіх можливих. Річ у тім, що Олівера дуже важко було змусити до того, щоб він дихав самостійно, — щоправда, це діло досить марудне, але, внаслідок звички, воно стало вкрай необхідне для нашого існування. Тож деякий час він лежав, хапаючи ротом повітря, на повстяному матрацику, перебуваючи в нестійкій рівновазі між світом цим та потойбічним, причому до останнього явно ближчий. Якби протягом цього короткого проміжку часу Олівера оточували дбайливі бабусі, стурбовані тітоньки, досвідчені мамки й велемудрі лікарі, то йому напевне неминуче настав би кінець. Та що поряд не було нікого, крім старчихи, в голові якої туманилося від кількох кухлів пива, і лікаря, який виконував свої обов'язки за угодою з парафією, то Олівер і Природа боролися сам на сам. Поборсавшись ще трохи, Олівер нарешті вдихнув повітря, чхнув і сповістив мешканців робітного дому про появу в парафії ще одного зайвого рота криком таким гучним, якого тільки можна було сподіватись від немовляти чоловічої статі, що більше ніж три з чвертю хвилини було позбавлене такого корисного знаряддя, як голос.

Тільки-но Олівер подав цей перший доказ справної діяльності своїх легенів, клаптяна ковдра, абияк накинута на металеве ліжко, заворушилася, бліде обличчя молодої жінки насилу підвелося з подушки, й кволий голос, затинаючись, вимовив:

— Дайте мені глянути на дитину і вмерти.

Лікар сидів обличчям до каміна, то гріючи, то потираючи руки. Коли молода жінка заговорила, він підвівся і, ставши в головах ліжка, сказав тепліше, ніж від нього можна було сподіватись:

— Отакої! Вам ще рано говорити про смерть.

— Та що це вона, господь з нею! — озвалася й бабка, квапливо ховаючи до кишені зелену пляшку, до якої з видимою насолодою прикладалась у кутку кімнати. — Господь з нею! От коли вона проживе стільки, як я, та приведе тринадцятеро діточок, та з них виживуть лише двоє, та й ті скнітимуть, як і мої, з матір'ю в робітному домі, отоді їй буде не до смерті! Господь з нею! Візьми себе в руки, ластівко, ти ж тепер мати!

Певно, така принадлива картина майбутнього материнства не справила належного враження. Хвора похитала головою й простягнула руку до дитини.

Лікар подав їй немовля. Вона палко притисла холодні безкровні уста до його чола, провела руками по своєму обличчю, безтямно озирнулася довкола, здригнулась, упала на подушку — і вмерла. Їй розтирали груди, руки, скроні, але даремно — серце зупинилося назавжди. Їй говорили про надію й утіху. Але вона давно їх утратила.

— Ні, це кінець, місіс… не знаю, як вас звати, — мовив нарешті лікар.

— Атож, кінець. Бідолашна жіночка! — підтвердила бабка, підхоплюючи корок від зеленої пляшки, що впав на подушку, коли вона нахилилася, щоб узяти дитину. — От бідолашна!

— Не посилайте по мене, якщо немовля кричатиме, — сказав лікар, дбайливо натягаючи рукавички. — Цілком можливо, воно ще завдасть чимало клопоту. Якщо розкричиться, дайте йому кашки. — Він надів капелюха і рушив був до дверей, але біля ліжка зупинився й додав:

— А була вродлива… Як вона тут опинилася?

— Її принесли вчора ввечері, — відповіла стара, — за наказом наглядача. Підібрали на вулиці, непритомну. Прийшла вона, певно, здалеку — черевички геть стоптані, але звідки саме й куди простувала, не знає ніхто.

Лікар схилився над небіжчицею й підняв її ліву руку,

— Знайома історія! — мовив він, хитаючи головою. — Нема обручки. Ох-ох-ох. Ну, добраніч.

Поважний медик пішов обідати, а бабка, ще раз хильнувши із зеленої пляшки, вмостилася на ослінчику біля каміна й почала сповивати дитину.

Який чудовий доказ могутності одягу подав малий Олівер Твіст! Ще хвилину тому, загорнутий у ковдру, він міг бути і сином вельможі, і сином жебрака; найвисокопоставленіша людина навряд чи зуміла б визначити його суспільний стан. А тепер, коли його убрали у благеньку, пожовклу від неодноразового вжитку коленкорову сорочину, вона, мов та наліпка чи бирка, відразу засвідчила, що він — парафіяльний вихованець, сирота з робітного дому, безрідний, вічно голодний злидень, якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто.

Олівер щосили кричав. Якби він міг знати, що він сирота, полишений на милість парафіяльних титарів і наглядачів, то, певно, кричав би ще дужче.

Розділ II

Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер був жертвою систематичного шахрайства й облуди. Годували його соскою. Керівництво робітного дому належним чином повідомило парафіяльне керівництво про те, що голодне немовля от-от віддасть богу душу. Парафіяльне керівництво офіційно запитало в керівництва робітного дому, чи нема «в закладі» мешканки, що могла б забезпечити Олівера Твіста необхідним живленням і доглядом. Керівництво робітного дому поштиво відповіло: ні, на жаль, нема. Тоді парафіяльне керівництво великодушно й гуманно ухвалило: відправити Олівера на «ферму», тобто до відділення робітного дому, розташованого за три милі від містечка, де два-три десятки інших малих порушників закону про бідних[15] вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі, під материнським доглядом літньої жінки, яка брала до себе цих злочинців за сім з половиною пенсів з рота на тиждень.

Сім з половиною пенсів на тиждень — це чималі гроші на утримання дитини; за сім з половиною пенсів можна купити стільки харчів, що вони, чого доброго, переобтяжать дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра і досвідчена; вона знала, що корисно дітям, а ще краще розуміла, що корисно їй самій. Тим-то більшу частину тижневої платні вона вживала на власні потреби, а підростаючому парафіяльному поколінню залишала мізерію навіть від тієї дещиці, яка йому призначалася. Отже, в найглибших глибинах вона відкрила ще більшу глибину і тим самим виявила себе великим філософом-експериментатором.

Мабуть, усі читачі чули про іншого філософа-експериментатора, який створив знамениту теорію про те, що кінь здатен жити без корму, й успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон своєї коняки до однієї соломини на день; безперечно, він зробив би з неї баского скакуна, якби вона не здохла за день до того, як мала перейти на споживання самого тільки свіжого повітря. На жаль, практичне застосування філософської системи жінки, якій доручено було опікуватись Олівером Твістом, призводило до таких самих наслідків, бо тільки-но дитя призвичаювалося до наймізернішої пайки найпісніших харчів, як із ним у восьми з половиною випадках з десяти щось траплялось: воно чомусь або занедужувало з голоду чи холоду, або, недоглянуте, падало у вогонь, або примудрялося вчадіти. У всіх цих випадках сердешні малюки звичайно відходили в інший світ, щоб там з'єднатися з батьками, яких у цьому світі вони не знали.