Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 46


46
Изменить размер шрифта:

— Ох, і холодно вам буде вертатися, містере Бамбл, — мовила наглядачка.

— Так, вітер скажений, пані, — відповів містер Бамбл, піднімаючи комір. — Аж вуха обриває.

Наглядачка перевела погляд з чайника на бідла, що вже підходив до дверей, і коли бідл відкашлявся, щоб побажати їй на добраніч, несміливо спитала, чи не… чи не випив би він чашечку чаю?

Містер Бамбл ураз опустив комір, поклав капелюха й ціпок на стілець, а другого стільця підсунув до столу. Повільно опускаючись на нього, він скинув оком на господиню. Та втупилася поглядом у чайничок. Містер Бамбл знову кахикнув і злегка всміхнувся.

Місіс Корні підвелася, щоб узяти з буфета другу чашку і блюдце, а коли вона сідала, галантний бідл знову зазирнув їй у вічі; вона зашарілася й почала наливати йому чай. І знову містер Бамбл кахикнув — цього разу гучніше.

— Вам солодкий, містере Бамбл? — запитала наглядачка, беручи цукерницю.

— О, так, дуже солодкий, пані, — відповів містер Бамбл. Він уп'явся очима в місіс Корні, і хоч кажуть, що парафіяльні бідли не бувають ніжними, містер Бамбл у цю мить був ніжним парафіяльним бідлом.

Настала тиша. Місіс Корні налила й подала чай, містер Бамбл, застеливши собі коліна хусткою, щоб кришки не забруднили його розкішних бриджів, заходився їсти й пити. Час від часу він переривав це приємне заняття глибокими зітханнями, які, однак, зовсім не свідчили про те, що в нього пропадає апетит, а, навпаки, допомагали йому поглинати чай і грінки.

— Я бачу, пані, у вас є кішка, — мовив містер Бамбл, глянувши на кішку, що вигрівалася перед каміном із своїми дітками. — О, та ще й з кошенятами!

— Я так їх люблю, що ви й уявити собі не можете, містере Бамбл, — відповіла наглядачка. — Вони такі веселі, такі грайливі, такі славні, вони так скрашують мою самотність!

— Дуже милі тваринки, пані, — схвально кивнув головою містер Бамбл. — Хатні — цим усе сказано!

— О, так, так! — підхопила наглядачка. — Це просто диво — як вони люблять свою домівку!

— Місіс Корні, — повагом заговорив містер Бамбл, пристукуючи ложечкою в такт своїм словам. — Я вам ось що скажу, пані: якби кішка чи кошеня, живучи з вами, пані, не любили свого дому, то вони були б ослами!

— Ох, містере Бамбл! — докірливо вигукнула місіс Корні.

— Не буду приховувати правди, пані, — провадив містер Бамбл, махаючи ложкою палко, але й з гідністю, і тим збільшуючи вагу своїх слів. — Таку кішку я б залюбки втопив оцими своїми власними руками.

— Значить, ви жорстока людина, — жваво мовила наглядачка, простягаючи руку по його порожню чашку. — І у вас кам'яне серце.

— Кам'яне, пані? — повторив містер Бамбл. — Кам'яне?

Не кажучи більше ні слова, він віддав місіс Корні свою чашку, впіймав і стиснув її мізинчик, двічі ляснув себе долонями по оздобленому галуном жилету, гучно зітхнув, а тоді ледь-ледь відсунув свого стільця від каміна.

Стіл був круглий, а що місіс Корні й містер Бамбл сиділи перед каміном досить близько одне до одного, то, як неважко здогадатись, містер Бамбл, відсунувшись від вогню, але лишившись за столом, збільшив відстань між собою й господинею. Добромисні читачі, безперечно, вітатимуть цей вчинок як вияв неабиякого героїзму з боку містера Бамбла, зважаючи на те, що час, місце й сприятливі обставини настроювали його на амурні пустотливі теревені, які личать легковажним вітрогонам, але звучать просто-таки неподобно в устах суддів, членів парламенту, міністрів, лорд-мерів та інших визначних державних мужів і зовсім безнадійно підривають авторитет парафіяльного бідла, а він (як це добре відомо) має бути найсуворішим і найпринциповішим з-поміж них усіх.

Та хоч які наміри мав містер Бамбл (а в чистоті їхній сумніватися не випадає), стіл, як ми вже двічі зазначили, був, на жаль, круглий, і тому містер Бамбл, помалу відсуваючись від вогню, скоро почав зменшувати відстань між собою й господинею, і ця його подорож круг столу завершилася тим, що стілець його наблизився до стільця, на якому сиділа наглядачка. Власне, містер Бамбл зупинився лише тоді, коли їхні стільці торкнулися.

Отож якби тепер господиня посунулася праворуч, її припекло б вогнем, а посунувшись ліворуч, вона опинилася б в обіймах містера Бамбла. А тому місіс Корні, як жінка розважлива й безперечно здатна вмить оцінити наслідки обох цих можливостей, залишилася на місці й подала містерові Бамблу другу чашку чаю.

— То, кажете, в мене кам'яне серце, місіс Корні? — мовив містер Бамбл, колотячи свій чай і зазираючи в очі наглядачки. — А у вас серце не кам'яне, місіс Корні?

— Боже мій! — вигукнула вона. — Яке дивне запитання з уст нежонатого чоловіка! Нащо вам це знати, містере Бамбл?

Бідл допив чай, доїв грінку, струсив з колін кришки, обтер губи й без зайвих слів поцілував наглядачку.

— Містере Бамбл! — вигукнула цнотлива леді пошепки, бо з переляку в неї пропав голос. — Містере Бамбл, я закричу!

Замість відповіді містер Бамбл неквапно й статечно обійняв наглядачку за талію.

Пообіцявши закричати, ця леді, певно, й справді б закричала після цього нового зухвальства, але раптовий стукіт у двері звільнив її від такої необхідності: почувши той стукіт, містер Бамбл схопився, мов ужалений, підскочив до пляшок і почав ретельно стирати з них порох рукавом, а наглядачка сердито спитала, хто там. Зверніть увагу на цікаве явище: від раптової несподіванки переляк місіс Корні як рукою зняло, і голос її знову набув своєї начальницької різкості!

— Вибачте, місіс, — прошамотіла, просовуючи голову в двері, старезна, страшенно бридка богаділка. — Стара Саллі конає.

— А мені що до того? — сердито спитала наглядачка. — За ноги я її на цім світі вдержу, чи що?

— Та ні, ні, місіс, — мовила стара. — Їй уже ніхто не допоможе. Я вже надивилася на своєму віку, як помирають люди — і малі дітки, і здоровезні чоловіки; тож хто-хто, а я знаю, коли приходить смерть. Але в Саллі, видно, якийсь камінь лежить на душі, бо тільки-но корчі її відпускають, — а це буває дуже рідко, бо помирає вона в страшних муках, — так одразу починає торочити, що конче має вам щось сказати. Вона спокійно не помре, поки ви не прийдете до неї, місіс.

Вислухавши це повідомлення, достойна місіс Корні пробубоніла собі під ніс усе, що вона думає про клятих старих відьом, які навіть померти не можуть, не дошкуливши чесним людям, похапцем загорнулась у теплу шаль і попросила містера Бамбла зачекати на неї, бо хтозна, що наговорить та стара. Потім наглядачка звеліла богаділці наддати ходи й не шкандибати сходами цілу ніч і вийшла слідом за нею, люто лаючи її на всі заставки.

Залишившись на самоті, містер Бамбл повів себе якось незрозуміло. Він відчинив буфет, полічив чайні ложки, зважив на долоні щипці для цукру, уважно оглянув срібного молочника, щоб упевнитись, що він таки з благородного металу, а коли задовольнив свою цікавість, то надів набакир свого трикутного капелюха й статечно протанцював чотири рази навколо столу. Виконавши це дивовижне дійство, він скинув капелюха, вмостився на стільці спиною до вогню й почав пильно роздивлятися меблі, наче складаючи їхній детальний опис.

Розділ XXIV,

в якому йдеться про річ майже не варту уваги. Проте розділ цей недовгий, і в нашій оповіді він ще може виявитися важливим

Богаділці, що порушила хід подій у кімнаті наглядачки, дуже пасувала роль вісниці смерті. Тіло її було згорблене від старості, руки й ноги тремтіли, обличчя, перекошене в безглуздій посмішці, скидалося більше на маску, створену рукою божевільного майстра, аніж на витвір природи.

На жаль, так мало облич, любовно створених природою, зберігає свою первозданну красу! Турботи, жалощі й злигодні земного існування позначаються на людських обличчях так само, як на людських серцях, і лише коли пристрасті засинають, випускаючи людину із свого полону, хмари, що затьмарювали її обличчя, розвіюються, залишаючи по собі ясний, небесний спокій. На обличчі небіжчиків, дарма що вже закляклому, задубілому, часто з'являється давно забутий вираз заснулої дитини, той вираз, з яким людина вступала колись у життя; воно знову стає таким безтурботним, таким спокійним, що люди, які знали небіжчика за його щасливого дитинства, побожно вклякають перед труною, ніби бачать ангела, що зійшов на землю.