Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 43

— А ти не міг би підвезти нас двох? — спитав Сайкс, підсовуючи кварту ближче до свого нового приятеля.

— Підвезу. Тільки вирушаймо зразу, — відповів чоловік, відриваючись від кухля. — Вам до самого Галліфорда?

— Ні, тільки до Шеппертона.

— Виходить, по дорозі, — сказав візник. — Скільки з мене, Беккі?

— Той джентльмен уже заплатив за обох, — відповіла дівчина.

— Е, ні! — вигукнув чоловік з п'яною поважністю. — Це, знаєте, не діло.

— Чому? — сказав Сайкс. — Ти нас везеш, я тобі за це ставлю питво, що ж тут такого?

Новий знайомий глибоко замислився над цим доводом, потім схопив Сайкса за руку й сказав, що він добрий. хлопець, а Сайкс на це відповів, що він жартує; якби візник був тверезий, то можна було б подумати, що це й справді жарт.

Обмінявшись ще кількома компліментами, вони побажали товариству за столом приємних розваг і вийшли. Дівчина прибрала зі столу і, тримаючи в руках кухлі й чарки, підійшла до дверей подивитись, як вони від'їжджатимуть.

Кінь, за здоров'я якого пили, стояв запряжений перед трактиром. Олівер із Сайксом без дальших слів умостилися на возі, а візник ще на хвильку затримався, щоб загнуздати жеребчика й сповістити конюха, а заразом і увесь світ, що кращого коня ніколи не було й не буде. Потім він і собі виліз на воза й звелів конюхові, що тримав жеребчика за вуздечку, «дати тварині волю». Діставши волю, жеребчик повівся дуже нерозважливо: гордовито задер голову, рвонув через дорогу, ткнувся у вікна чийогось будиночка, став на завершення цього подвигу дибки, а по тому розігнався чимдуж і з переможним гуркотом вимчав із міста.

Ніч була дуже темна. Густий туман розповзався з-над річки та її болотяних берегів, огортаючи похмурі поля. Холод проймав до кісток, темрява леденила душу. Подорожні мовчали: візник куняв, а Сайксові не хотілося заводити з ним теревені. Олівер сидів, скулившись, у куточку воза: тривожні передчуття гнітили його, і в кронах покручених дерев йому ввижалися обриси страшних потвор, що зловісно погойдували руками-гілляками, немов радіючи цій моторошній ночі.

Коли вони проїздили повз церкву в Санбері, на дзвіниці пробило сьому. Навпроти, в будинку поромника, світилося вікно; світло падало через дорогу, від чого похмура тінь від тиса на цвинтарі ставала ще чорніша. Десь поблизу глухо шуміла вода, й листя старого дерева сумно шелестіло під нічним вітром, мов заколисуючи мерців.

Проминувши Санбері, вони проїхали безлюдною дорогою ще дві-три милі, і нарешті віз зупинився. Сайкс зіскочив на землю, взяв Олівера за руку, й вони знову рушили кудись пішки.

Всупереч сподіванням стомленого хлопчика, в Шеппертоні вони нікуди не зайшли. Сайкс тяг його по грязюці далі між чорними живоплотами й через поля, по яких гуляв холодний вітер, аж поки попереду заблимали вогники ще якогось містечка. Напруживши зір, Олівер побачив, що просто перед ними тече річка й над нею чорніє міст.

Сайкс довів його майже до самого мосту, а потім раптом звернув ліворуч понад берегом.

«Річка! — подумав Олівер, холонучи від страху. — І нікого довкола! Він привів мене сюди, щоб убити!»

Хлопчик уже ладен був кинутися на землю, рятуючи своє юне життя, коли перед ними забовванів напівзруйнований будинок. Вікна обабіч похиленого ґанку були темні, на другому поверсі теж ані промінця світла. Не будинок, а покинута, мертва руїна.

Не випускаючи Оліверової руки, Сайкс тихенько зійшов на невисокий ґанок і підняв клямку. Двері відчинились, і вони зайшли всередину.

Розділ XXII

— Агов! — почувся гучний, хрипкий вигук, тільки-но вони переступили поріг.

— Не горлань. Тобі, краще присвіти нам, — озвався Сайкс, замикаючи двері на засув.

— Ага, це мій друзяка! — вигукнув той самий голос. — Свічку, Барні, свічку! Зустрінь джентльмена! Та прокинься ж бо вже, коли твоя ласка!

Щоб розбудити особу, до якої він звертався, Тобі, мабуть, пошпурив у неї колодку для знімання чобіт чи якусь не менш важку річ: щось дерев'яне грюкнуло об підлогу, і зразу ж по тому хтось сонна замимрив.

— Чуєш щ чи ні? — загорлав той самий голос. — Біллі Сайкс стоїть там у темряві й чекає, щоб хтось його зустрів, а ти хропеш так, наче за вечерею опію нализався, а не чогось іншого. Ну як, прочумався ти чи ні? Чи, може, збадьорити тебе ще й свічником на додачу?

У відповідь на це запитання по голій підлозі квапливо зачовгали пантофлі, і з дверей праворуч з'явилася спочатку тьмяна свічка, а за нею постать жевжика, вже знайомого нам за двома ознаками: внаслідок фізичної вади він гугнявив і був за офіціанта в трактирі на Сефрон-Хіллі.

— Містер Сайкс! — вигукнув Барні з радістю, про щирість якої ми судити не беремося. — Заходьте, сер, заходьте!

— Ану, давай ти перший, — сказав Сайкс, підштовхуючи Олівера. — Мерщій, а то повідтоптую тобі п'яти.

І, обізвавши хлопчика вайлом, Сайкс увіпхнув його до низької темної кімнати із закуреним каміном, двома-трьома поламаними стільцями, столом і старезним диваном, на якому, задерши ноги вище голови, лежав якийсь молодик з довгою череп'яною люлькою. На ньому був модного крою сюртук тютюнового кольору, з великими бронзовими ґудзиками, жовтогаряча нашийна хустка, грубий строкатий жилет і жовто-коричневі бриджі. Тобі Крекіт (а це був саме він) не відзначався надміром волосся ні на голові, ні на обличчі, а те волосся, що він мав, було рудувате й дбайливо закручене в довгі спіральні завитки, в які він час від часу запускав свої бруднющі пальці, оздоблені великими дешевими перснями. Зросту він був трохи вище середнього, ноги мав тонкі й криві, але ця обставина «зовсім не заважала йому з явним задоволенням милуватися своїми задертими догори чобітьми.

— Білле, друзяко, радий тебе бачити! — мовив цей красень, повертаючи голову до дверей. — А я оце лежу й гадаю, невже ти відступився? Ну, думаю, раз так, доведеться йти на діло самому. Ти диви!

Висловивши цим вигуком величезний подив, викликаний появою Олівера, містер Тобі Крекіт сів і зажадав, щоб йому пояснили, хто це такий.

— Хлопець. Просто хлопець, — відповів Сайкс, підсовуючи стільця до каміна.

— Один з учнів містера Фейгіна, — усміхаючись, пояснив Барні.

— Фейгіна, кажеш? — вигукнув Тобі, розглядаючи Олівера. — Та це ж знахідка, а не хлопець! Уявляю собі, як він чиститиме кишені бабусь по церквах. Таке янгольське личко — це ж цілий капітал!

— Ну, годі, годі, — нетерпляче перебив його Сайкс і, нахилившись до вуха свого приятеля, що знову простягся на дивані, прошепотів кілька слів; Тобі Крекіт голосно зареготав і втупився в Олівера пильним здивованим поглядом.

— Та-ак, — мовив Сайкс, сідаючи. — А тепер, поки в час, нам не завадило б трохи підживитися; не знаю, як кому, а мені б зовсім не завадило. Сідай ближче до вогню, хлопче, й відпочивай, бо тобі незабаром ще доведеться прогулятися з нами, хоча й не так далеко.

Олівер з німим подивом, боязко подивився на Сайкса, присунув до каміна табуретку, сів і схилив на руки голову — вона в нього боліла так, що він навряд чи усвідомлював, куди потрапив і що діється довкола.

— Ну, — сказав Тобі, коли молодий єврей поставив на стіл якусь їжу і пляшку. — Щоб наше діло вигоріло!

Заради такого тосту він підвівся, дбайливо поклав у куток свою порожню люльку, підійшов до столу, наповнив склянку й вихилив її. Те саме зробив і Сайкс.

— Хай і хлопець хильне, — сказав Тобі, наливаючи Оліверові півчарки. — Пий, янголятко.

— Та я… — почав Олівер, жалібно підвівши на нього очі, — та я ж…

— Ану, пий! — гримнув Тобі. — Я краще знаю, що тобі можна. Скажи йому, щоб випив, Білле.

— Хай тільки не вип'є, — мовив Сайкс, поплескуючи себе по кишені. — Щоб я пропав, цей шмаркач, один завдає клопоту більше, ніж ціле кодло пройд. Пий, бісова твоя душа, пий!

Наляканий погрозливими жестами обох чоловіків, Олівер квапливо вихилив чарку й одразу зайшовся кашлем, неабияк звеселивши Тобі Крекіта та Барні й навіть викликавши посмішку в похмурого містера Сайкса.